Мальви - Іваничук Роман
Марія вдивилася в розпечене повітря, що тремтіло над жовтим стеблинням ковили: на обрії заворушилася кора землі, наче враз закипіла від нестерпної спеки. Позаду отари маячів вершник, за ним повільно рухалася крита кантара, запряжена волами.
— Мамо, бачиш, — марила Мальва, тремтіла, билася, скрикувала в мами на руках, — скаче на коні каїш-башак [84], в нього роги на голові і, замість ніг, козлячі копита.
— Цить, дитино, цить, це не башак, це добрий чоловік, він дасть тобі молока.
— Мамо, я нині не молилася. Он біжать по полю злі джини, то не овечки, мамо, то оджу [85]! Вони по мене йдуть, бо я сьогодні не молилася.
До подорожніх прискакав на легкому румаку хлопчик-татарин у сірому доломані, в кудлатій баранячій шапці.
— Сабаних хайр олсун! [86] — гукнув із сідла, до якого ніби приріс і тільки міг нагнутися, щоб приглянутися до людей, які чогось блукають безлюдним степом. — Хто ви такі і куди йдете?
На сухому лиці юного чабана, в його глибоких палаючих очах Марія впізнала риси тих самих диких ординців, що гнали її з України до Кафи, тих, чиє серце не здригнеться ні від плачу, ні від крові. Але цей не мав ні шаблі, ні лука, які дають людині право сваволити, і, мабуть, тому він був звичайним, людяним. Суворо закроєні уста і пряме підборіддя свідчили про мужність і одчайдушність. Якби в нього в руці був не карбач, яким він шмагає волів чи верблюдів, а аркан, можливо, він зв'язав би ним жінку й дитину, щоб потім продати на ринку в Карасубазарі — бо зразу побачив, що не татари вони. Але він був пастух, а не воїн, його змалку вчили відрізняти людей від худоби, ніколи не доводилося юнакові поганяти їх разом.
Чабан зіскочив з коня, подав дитині бурдюк із кумисом.
— Пий, гюзель.
Мальва жадібно припала до бурдюка, цілющий напій повернув їй дрібку сили, привиди зникли з-перед очей, дівчинка кволо осміхнулась до пастуха:
— Алла раз олсун, дост ака [87].
Парубок дзвінко засміявся.
— Дивись, яка з неї татарочка! А звідки ти, мала гяурко?
Мальвині очі наповнились страхом, вона згадала, як у Кафі кидали в них хлопчаки каміння, обзиваючи цим словом. Обхопила маму за шию, залебеділа:
— Я не гяурка, не гяурка!
— Ти не бійся, — пастух погладив її по колінцях. — Християни, мусульмани — люди, чого ти плачеш?
— Я не гяурка, я мусульманка, — не вгавала Мальва.
Юнак допитливо глянув на Марію. Вона опустила руку з бурдюком, промовила:
— Так, вона мусульманка.
— І ти? — недовірливо придивлявся чабан до слов'янського обличчя жінки.
Промовчала.
— Спасибі тобі, добрий хлопче, — сказала по хвилині. — Ми йдемо в Бахчисарай. Продай нам бурдюк кумису на дорогу і трохи каймаку [88]. Гроші в нас є.
Тим часом під'їхала двоколісна, крита повстю кантара. Воли ліниво зупинилися перед своїм проводирем. Крізь діряве шатро виглядала молода жінка в чадрі. З-під плоскодонної шапочки, вишитої золотом, спадали змійками на плечі тоненькі косички. Чорні очі пильно зиркали крізь проріз у чадрі.
Нам по дорозі, промовив парубок до Марії. Ми йдемо з худобою на яйли Бабургану і Чатирдагу. Сідай, підвеземо. Фатіма, — повернув голову до молодої татарки, — помісти їх в кантарі.
Такої ласки і доброти Марія не сподівалася від татарина. Кланялася парубкові, зворушена до сліз, розгублена.
В душній кантарі поруч із Фатімою сидів, спершись плечем на в'юки, старший чоловік. Він підвівся, дав місце подорожнім. Марія тихо привіталася, хотіла осміхнутися до жінки, але та суворо дивилася на неї і не відповіла на привітання.
— Мені аби дитина трохи відпочила, — мовила винувато. — Ми недовго будемо вам заважати.
Татарка мовчала, переводячи суворий погляд із матері на дочку. Старий крекнув у кулак, пробурмотів:
— Не говори до неї, вона німа.
Гірко вразило Марію нещастя молодої жінки
— Від уродження? — спитала.
— Та ні... Коли була ще маленькою, як от твоя, ми кочували за Перекопом степами Узухри [89]. Одного дня на наші кочовища напав Сагайдак із козаками. Палили і різали все живе. Я заховався у траві, а жінку мою, маму Фатіми, замучили в дитини на очах. Були б і їй голівку розтрощили, та не побачили за бебехами. Мову відібрало... Відтоді гяурів божевільне ненавидить, а це й дивиться, чи ви не з тих.
Спазма пробігла в Марії горлом.
— Ні, ні, — заперечила, натягаючи яшмак нижче підборіддя, — ми... ми з Кафи. В Бахчисарай до рідних вибралися...
Старий глянув на Марію спідлоба, пронизливо, і від цього погляду нудотна млість розслабила тіло. "Пропали ми, — подумала. — Він не вірить".
А той хлопець, хто він вам? — спитала Марія, намагаючись бути спокійною.
Син мій. Від іншої жінки Недолугий якийсь. Брати його пішли на невірних, а він із вівцями. До шаблі і торкнутися не хоче... А воювати мусимо. Турки женуть по ясир, голод завжди дошкуляє, козаки не дають спокою...
"Голод дошкуляє, — гірко осміхнулася Марія. Значить, сусіда грабувати треба, ніби йому життя не миле. Козаки не дають спокою! А чи не з помсти за таких, як я, напали конашевці на ваше кочовище і невинних за невинних порубали? Твоя дочка німа, і моя теж німа мови своєї майже не знає. А вона могла б співати і водити хороводи над Дніпром. Та ви її примусили забути пісню і мову, ви відібрали їй купальські вінки, через вас я мушу виховувати її яничаркою. Хіба не чув, як відмагається вона від одного лише слова "гяурка"?"
Промовчала Марія, їй тепер судилось тільки мовчати. Навіть тоді, коли топче хрест її дитина.
Зупинилися за Карасубазаром напоїти волів у річці. Це страшне місце добре пам'ятає Марія. Тут ногайці дозволяли невільникам митися. Чорною ставала вода, мабуть, тому самі татари назвали місто Кара-су [90]
— Зуя, — промовив старий, показуючи на річку. — Коли переселялись хани з Ексікириму [91] в Бахчисарай, померла по дорозі жінка хана Хаджі-Гірея — прекрасна Зуя. Тут похоронили султан-ханим і назвали її іменем ріку.
— А тепер із неї худоба п'є воду, — сказала Марія. — Худоба, яка має людську подобу. Он, — показала рукою на невільничий базар. Саме заганяли ясир, такий знайомий лемент вирвався з-поза стін міста у степ. Дивіться, кого продають. Не овець, не верблюдів, яких жене ваш син на яйли Чатирдагу...
— Так... Це так... Але ти поглянь у той бік. Бачиш гору, схожу на великий стіл? Це Ак-кая. З неї турки скидають татар, які не хочуть іти на священний джіхад. Вовк їсть вівцю, вівця пасе траву .. Так, видно, мусить бути, жінко. А ти давно тут?
— Третій рік, — призналася.
— Горе всім, живущим на землі, — сказав татарин. Він більше не заводив розмов, далі дивилася злими очима молода татарка то на Мальву, то на Марію, а за кантарою чвалав юнак на румаку і наспівував пісню про красуню, що чекає його на чаїрах Бабугану.
Вранці парубок відхилив повсть, заглянув до кантари, і, скалячи в добрій усмішці густі білі зуби, гукнув:
— Виходьте, гяури! Бахчисарай он там, за цими горбами. А ми повертаємо вліво. Йдіть прямо, не звертайте нікуди і дійдете до Мангуша. А там — рукою подати.
— Мангуш? — зраділа Марія. — Ми якраз це село шукаємо. Спасибі вам, люди добрі.
Вона вклонилася старому, той мовчки кивнув головою, промовила до татарочки:
— Бувай здорова, красуне!
Та у відповідь почувся лютий писк і белькотіння, Фатіма схопилася з місця, замахала руками.
— Заспокойся, Фатімо, — спинив сестру парубок. — Ці люди тобі нічого не винні. Ну, йдіть. А мене звати Ахмет! — І не чекаючи подяки, почвалав за отарою овець, що котилися по сірому степу, швидше до зеленого підніжжя гір. На обрії в димовому серпанку плавала перевернена дном галера — пласка вершина Чатирдагу.
Мальва порум'яніла, посвіжіла. Підстрибуючи на одній нозі, вона наспівувала ту саму пісню, яка недавно лунала попереду кантари: про овець, про пахучі яйли, про красуню, що жде не діждеться молодого чабана із степів.
А з уст Марії підсвідоме спливала одна й та ж пісня, що невідступне йшла за долею двох людей з України в неволю. Бродила вона пилючними дорогами по Криму, пантрувала ту долю, щоб не загубилася, бува, не пропала у розпеченому міражі чужого світу.
Ой що ж бо то за бурлака,
Що всіх бурлак скликає...
Мальва перестала співати, допитливо глянула на матір.
— Чому ти завжди цю пісню співаєш, мамо?
— Це пісня твоєї колиски, доню. З нею ти народилася... З нею і вмирати повинна.
Мальва не зрозуміла загадкових материних слів, вона погано розуміла й ту мову, якою мама іноді розмовляла.
— По-якому ти говориш, мамо, зі мною, коли нема чужих людей?
— По-українськи, дитино... По-твоєму.
— Тут так ніхто не говорить...
Марія з болю похитала головою. Боже, боже, якою ціною вона купує дочці життя... "Чей не пізно ще сказати, що ми у ворожому краю, що ненавидіти мусимо все тут суще. Пригадати їй власне ім'я, переконати, що віра, яку ми прийняли, погана віра". І дитина повірить матері, і все життя ненавидітиме тих, що вбили її батька, забрали братів. І разом з тим житиме серед них. На неї кидатимуть камінням і обзиватимуть гяуркою. У серці дівчини закипатиме жаль і в горі клястиме матір: "Чому ти мене породила іншою, ніж ці люди? Навіщо це мені? Що я маю за це? Погорду, сиві дівочі коси, непосильну працю за шматок хліба і ту Україну, якої не бачила ніколи й не знала". І ніякої надії на повернення. А так... Ні, ні, хай росте вона мусульманкою, то хоч право матиме на грамоту. А потім зрозуміє... і рідний край, і мою жертву. Думала Марія про синів-близнят. Де вони, чи живі? Якщо живі, то, певно, не пам'ятають ні матері, ні своєї мови теж. Чи вже давно їх на світі немає? А що краще? Що краще? Та на якій вазі важити сумління і материнську любов?
Дорога зіп'ялася на невисокий перевал і круто збігла вниз по вапнистому білому схилу. Далі пішла долиною, зрідка минаючи невеликі аули. Марія здалека побачила село, що сховалося внизу між горами. Догадалася, що це Мангуш, — воно було інакшим від татарських. Забіліло стінами з-поміж садів, заскрипіло колодязними журавлями, всміхнулося відслоненим обличчям, і Марія зірвала яшмак. Стояла і любувалася шматочком України, що якось забрів у Кримські гори. Правда, по дорозі він прибрався трохи по-чужинецькі: приплюснуті дахи замість високих солом'яних стріх, мечеть під горою, кам'янистий грунт замість пухкого чорнозему, піщані гори замість степу, та все-таки повіяло знайомим рідним вітром із чужої долини, і перехрестилася Марія.
Зійшла в село.
