Рідні діти - Іваненко Оксана
Саме про нього не подумала б Ліна, що він може бути другом лікаря. Він був у військовій формі — та хтозна, ким він був насправді? Він, мабуть, дуже зморився, бо одразу, тільки голова його торкнулася ліжка, міцно заснув.
А Ліна не спала. їй здавалося — постукають, зайде хтось із сусідів-наці — вона не повинна спати. Вона не насмілювалася розпитувати фрау Еллі, але, звичайно, розуміла, що це неспроста.
Потім знову таємний прийом. Потім якось увечері фрау Еллі наказала Ліні одягти її плаття, беретик і сказала:
— Ти моя двоюрідна сестра. Втекла від бомбардування сюди. Це як хто спитає. Але, напевне, ніхто не спитає. Підеш от за цією адресою.
Подивися спочатку на вікно: третій поверх, ліворуч від під'їзду. Коли там буде світло, ти зайдеш, постукаєш двічі. Тобі відчинить Отто. Ти йому скажеш: "Я від вашої сестри", і він проведе в кімнату. Там ти йому скажеш "Завтра увечері машина швидкої допомоги". Але якщо тебе все-таки перестрінуть і потягнуть до гестапо?
— Я скажу, що йшла по ліки. Будьте спокійні, я нічого більше не скажу. Адже я більше нічого й не знаю, — усміхнулася Ліна.
— Я певна в тобі більше, ніж у всіх наших, — сказала фрау Еллі,— адже ти радянська дівчина.
Вона — фрау Еллі — говорить їй тепер "ти", але це "ти" було не хазяйським брутальним окриком, а виявом приязні та довір'я.
Ліна швидко пішла. Вона не знала, що саме, але відчувала — готується щось важливе, скероване проти фашистів, і тому треба допомогти всіма силами. По дорозі почалась тривога. Як часто вони бували тепер! "Так і треба! Так і треба!" — раділа Ліна. Це наші бомблять. І їй аж нітрошки не було страшно. Коли б можна було, вона б і в бомбосховище не забігла. Але вона не хотіла на себе звертати увагу і опинилася з юрбою жінок і кількох підстаркуватих чоловіків у бомбосховищі. Вона не відрізнялася зовнішнім виглядом від усіх, а коли до неї звернулася сусідка з якимось незначним запитанням, вона спокійно відповіла німецькою мовою.
— Коли вже скінчиться це прокляття! — зітхнула стара жінка.
— Тихше, тихше, — спинила її молодша. — Мамо, ви хтозна-що говорите!
— Я говорю те, що думаю, — не вгамовувалася стара. — Заради чого твій Фрідріх загинув під Сталінградом, заради чого мій Едуард теж загинув, а Тоні повернувся калікою? Навіщо мені був той життєвий простір? Мені вистачало свого, а тепер і його нема, і ми, як пацюки, ховаємося в землі.
— Мамо, ви збожеволіли, — перелякано шепотіла дочка. — Нас можуть почути.
— Що їм казати, старим, — підійшов до них чоловік у потертому демісезонному пальті. — Адже вони, як і діти, висловлюють завжди думки всієї родини.
— Що ви, що ви! — зовсім злякалася дочка. — Вона нічого такого не сказала, ви чули, правда? — звернулася вона до Ліни. — Моя мати лише згадала мого чоловіка і свого сина, які загинули. Цілком природно, що вона це дуже переживає.
Не вистачало, щоб ще Ліну притягли як свідка!
Але, мабуть, це був не професійний, а добровільний шпигун — він вирішив, що тут не варто заводити справи. Ліна непомітно відійшла від них. Тривога цього разу швидко припинилася, і Ліна майже бігцем продовжувала свій шлях.
— Куди поспішає така гарненька фрейляйн сама? — раптом почула вона п'яний голос.
Коло бару хиталося двоє молодчиків напідпитку, один цілився схопити її за руку, але вона шмигнула за ріг і дременула щосили. Нарешті — потрібна їй вулиця. Під'їзд. Ліхтарі. Аптека. Так-так — перший, другий, третій поверх. Ой, там темно! Ні, ні, то вона помилилася. Друге вікно. Там світиться! Вона швидко біжить по сходах. Раз, два. Кроки і голоси за дверима. А що як відчинить не Отто? Раптом вона злякалася. А що як вона не пізнає його, адже вона бачила його мигцем. Вона чує — чийсь чоловічий голос каже: "Не турбуйтеся, це до мене, фрау Амалія, я сам відчиню двері".
І двері відчиняє Отто, а з кутка виглядають жіночі цікаві очі. Він трохи здивований, побачивши Ліну, напевне, він чекав не її.
— Я від вашої сестри! — бурмоче Ліна.
— Ходімте, ходімте. — Отто майже ніжно бере її під руку, заглядає в очі. — Я давно чекаю на вас.
— Видно, від якої сестри, — злісно шепоче якийсь жіночий голос. Вони заходять до кімнати, скромної кімнати студента чи робітника,
і від удаваної ніжності в Отто не лишається ні сліду.
— Ви від фрау Еллі? — питає він.
— Так. Завтра увечері машина швидкої допомоги.
— Завтра увечері? Як добре!
— Я можу йти? — питає Ліна.
— Посидьте для годиться хвилин десять. Мої сусідки надто цікаві. Він не знав, про що говорити.
"Може, він навіть не знає, звідки я", — подумала Ліна. Їй здавалося, що на неї тільки глянути — і вже видно, що вона радянська дівчина. Але Отто нічим так і не виявив, чи знає він, чи ні, хто вона така.
— Тривога вас спіткала по дорозі? — спитав він.
— Еге, коло кіно. Я перечікувала.
— Ви боїтесь?
— Що ви? — щиро здивувалася Ліна і сама зніяковіла. — Ні, я зовсім не боюся. — У неї трохи не вирвалося: "Хіба може мені бути страшно від цієї тривоги, коли летять наші, наші рідні літаки?" Але вона стрималась, тільки усміхнулася своїм думкам.
— То ви така смілива дівчина?
— Я звичайна, — сказала Ліна і додала тихо. — Ні, я гірша, ніж звичайна. Я була не дуже рішучою і наполегливою. — Це вона сказала, згадавши своє життя з матір'ю. А тепер, коли у неї зв'язані руки і ноги, вона відчуває в собі стільки сили, рішучості, сміливості!
— Я вже піду, — промовила вона.
— Може, колись іншим разом ми з вами поговоримо, — сказав Отто, — може ж трапитися така нагода в житті.
— Може, — всміхнулася Ліна.
За дверима своєї кімнати він вмить знову перетворився в закоханого юнака і, майже обіймаючи, довів Ліну до сходів.
— До завтра, моя дорога! — сказав він і поцілував їй руку. Він бачив — із сусідніх дверей стежили цікаві очі підстаркуватих плетух...
День почався звичайно. Сніданок фрау Еллі. Сніданок геру лікареві. Ірмочка. Прибирання кімнат. Готування обіду. Усі продукти спочатку зважити на терезах. Сіль, борошно, цукор — на менших, майже аптекарських. Картоплю — на більших. Фрау Еллі прийшла трохи раніше. Дуже неспокійна, стривожена.
— Ліно, поклади раніше Ірму спати. Йди посидь зі мною.
— Щось трапилося, фрау Еллі? — спитала Ліна. — Може, ви скажете мені?
— Так, так, я скажу. Щоб ти знала. Щоб ти не всіх нас ненавиділа. Адже не всі гітлерівці. Не всі наці. Є ще бідний обдурений народ. І є, я знаю, є в нас нескоримі, чесні люди, з чесними, людськими почуттями, тільки вони всі розкидані, не зв'язані між собою. Не думай. Нам дуже важко. Адже на німців усі народи так дивляться, як на катів. І забувають, що й серед них люди страждають і готові до боротьби. Слухай, дитино, сьогодні готується втеча кількох комуністів-політв'язнів з концтабору, їх мали вивезти і стратити. Чоловік про це дізнався і повідомив товаришів. Ти думаєш, Карлові легко працювати в концтаборі? Бачити весь цей жах, а допомогти він може там мінімально... Коли б удалася втеча... Це люди, яких знають робітники, старі комуністи... Кілька років вони конають у жахливих умовах... Це, правда, дуже сміливий план, але, може, пощастить...
— Коли б пощастило! — прошепотіла Ліна.
Так от для чого вона бігала до Отто! От для чого вартувала коло ганку з Ірмочкою.
— Це дуже страшно, — сказала зовсім тихо фрау Еллі. — І Ірмочка ще така маленька. Але я не могла перечити Карлові. Я мусила йому допомагати.
Це справді було дуже страшно.
Ліна так і не дізналася пізніше, як усе було сплановано і накреслено. Вона тільки догадувалася, що ув'язнених мусили вивезти в кареті швидкої допомоги і в цьому мусив допомогти лікар. Що повинен був зробити Отто?
Вона ніколи більше не бачила лікаря. А Отто лише мигцем. Ні ввечері, ні вночі лікар не повернувся. Вранці фрау Еллі пішла на роботу бліда як смерть. Але вона намагалася спокійно сказати:
— Він мусив повернутися сьогодні. Хай він мені подзвонить у школу, коли повернеться, або ти подзвониш... коли що трапиться. — Вона поцілувала бубхен і Ліну, ніби прощалася з ними.
Тільки вона пішла, прийшло троє чоловіків, тих самих, що приходили в день народження Ліни. Вони почали розпитувати Ліну, де лікар, хто бував у нього і чи не бачила вона молодого чоловіка у військовому.
Ліна на все казала:
— Я не розумію... Я нічого не розумію... — і додавала по-німецьки: — Сьогодні прийому нема.
— Вона бреше... Сьогодні прийомний день.
Вони сіли в передпокої. Сиділи, курили, лаялися. З їхньої розмови Ліна зрозуміла, що втеча вдалася, але що ловлять шофера, який віз. А лікаря вони дуже лаяли, і було зрозуміло, що гер Карл вже в їхніх руках.
Ліна ходила з Ірмою на руках. Як повідомити фрау Еллі принаймні, щоб вона не поверталася додому?..
Вже смеркало, і раптом Ліна побачила у вікно, що до їхнього будинку прямує Отто! Він ішов якимись невпевненими кроками, ніби тяжкохворий. Який дурний! Чого він іде до нас! Він же не знає, що лікаря спіймано. Він іде просто сам у руки гестапівців. Як звернути його увагу, хай би він поглянув у вікно! Що робити?
Вона раптом відчинила кватирку і закричала по-німецьки і замахала рукою:
— Прийому нема!
Вмить усі троє з передпокою опинилися в кімнаті.
— Що ти кричала, клята дівко? — один з них боляче схопив її за плече.
— Прийому сьогодні нема... Прийому сьогодні нема... Я нічого не розумію більше. Фрау і гер лікар наказали всім говорити: прийому сьогодні нема! Пустіть мене! Пустіть мене! — кричала Ліна.
Чи встиг Отто сховатися? Чи зараз пролунає дзвоник і його теж схоплять?
Ірма плакала, і її грубо кинули на диван, де вона залилася ще голосніше. І тут пролунав дзвоник...
— Сьогодні прийому нема! — закричала несамовито Ліна, ніби її могли почути там, знадвору. Здоровенний кулак з розмаху вдарив її по губах, і вони вмить вкрилися чимось теплим і липким.
А двері відкрилися, і Ліна побачила, що в дверях стоїть фрау Еллі...
За годину квартири не можна було впізнати. Після обшуку все було поламано, побито... І їх обох били, а потім вночі посадили в машину, і так Ліна і фрау Еллі опинилися у в'язниці.
їх розлучили. На всіх допитах Ліна казала:
— Я не розумію... Я нічого не знаю...
І врешті її, зовсім знесилену, побиту так, що не було жодного живого місця, перевели до концтабору.
З Ліною разом були і польки, і француженки, і болгарки. Коли дізналися, що вона радянська дівчина, до неї поставилися з особливою теплотою, шматками старої спідниці перев'язали їй руки та ноги і турбувалися, як тільки могли турбуватися в цих умовах.
