Вир - Тютюнник Григорій

Засвідчивши у фельдшера свої побої, викликав із району міліцію; двоє вершників-міліціонерів в погоні за циганами домчали до кордонів свого району, заїхали до одного приятеля, два дні смакували смажену рибу, на третій день повернулися в район і доповіли начальству, що цигани нагло загубилися серед лісостепу і що на їхні сліди натрапити не вдалося. Так і не довелось Гнатові звести рахунки із степовими конокрадами.

VII

Сірий, припорошений весняною пилюкою степ збігає на південь і стигне там голубим маревом; суворою лінією стоять на ньому сторожові могили, насипані, може, татарвою, а може, волелюбним козацтвом, що шаблею та мушкетом боронило оці стени від ворожих навал; весною могили оборюють, і ціле літо зеленіють вони густою пахучою травою; росте на них подорожник, біленькі невісточки, чіпкий спориш, розкішний, з гіркуватим чадним смородом полин, колючий, з могутнім стовбуром і мохнатою червоною квіткою будяк, скромні, лагідні незабудки, нерозлучні брат-і-сестра — і весняними вечорами, коли відсиріе від степової вологи земля, голублять душу і серце людини свіжі і ніжні степові запахи і тихо шепочуть трави, облиті сяйвом місяця, що, мов червона діжа, викочується із-за мовчазних могил і фарбує степ в густо-малиновий темнуватий колір. І хто зна, хто може підслухати, хто розгадає таємну мову природи, хто скаже, про що шепочуть зелені трави мовчазним чорним могилам? Може, вони повідають про те, як на них зупинялися постоєм козаки, варили саламату, а кобза дзвеніла у тихе надвечір'я і то рокотала, як грім, то промовляла тихим жалем, і під той сум, під ту жалобу схиляв порубану, в шрамах, голену, з буйним оселедцем голову старий козак та згадував вірне товариство, що полягло десь під Кафою або Трапезундом. Золота порохівниця місяця, вистромившись із-за могил, порошила трави голубим пилом, і вдавалося козакові, що там, у степу, ворушиться щось, іржуть чиїсь коні, і вже не рокотання бандур чути звідти, а ледве вловимий передзвін шабель, і не сиділося старому, не їлася йому саламата, свербіла рука до шаблюки, до бою кликало серце. Може, степові трави шепчуть про те, як отут, у бур'янах, лежав зарубаний татарин і вороння клювало йому очі, щоб і з того світу не дивилися вони на священну землю степового лицарства. А може, про те, як червоний комісар бився тут до загину з біляками і востаннє ткнувся вустами в рідну землю, цілуючи її на вічне прощання-могили...

Скільки віків стоїте ви отут, серед степу, як німі свідки великих битв, кого хороните ви у своєму чорному затишку? Козака-запорожця чи бійця-будьон-нівця, якого "ой, убито, вбито, затягнено в жито, червоною китайкою личенько покрито"? Ви німієте, ви мовчите? Так скажіть же, коли настане такий час на землі, що не ростимете ви по зелених степах та роздол-лях і не блукатимуть матері, шукаючи вас, не сіятимуть тяжких сліз по несходжених степах? Чому ж мовчите ви і хмуритесь на світло дня? Чи, може, знову надієтесь прийняти в свої чорні ями синів степового краю?

Мовчать могили, і безмежним морем тече до самого обрію припорошений весняною пилюкою степ, петляє в степову безвість покручений цілях...

Від Троянівки до Вовчої долини — сім кілометрів. Оксен їхав туди поглянути, як іде сівба. Коник, запряжений у лінійку,, тюпав собі потиху, відганяючись куцим хвостом від набридливих мух.

В душі Оксен непокоївся: весна видалася засушливою. За кілька днів вітри вивіяли вологу, якої із зими було малувато, бо сніги перепадали невеликі, а морози давили, як на пропасть, так що на горбах озимина померзла, і сівба ярих теж велась всліпу. "Як не впадуть дощі — пропаде зерно", — журився Оксен, помахуючи батіжком. Пилюка, пахкаючи з-під коліс, покривала Оксенові чоботи, і весь він був сірий, як степовий мірошник. "Що ж там у них коїться?" — розмірковував він далі, дивуючись із того, що перша бригада вже закінчила сівбу, а друга плентається в хвості. "Тетеря — хлопець бойовий, — думав він про бригадира другої бригади. — Наче такий, що й дисципліни не попустить, а от не клеїться. Відстають із сівбою".

Оксен замотав віжки за залізну драбину, поліз у кишеню за кисетом, скрутив цигарку і, повернувшись спиною до вітру, прикурив, клубочок диму, вдарений вітром, Відразу ж зник. Виїхавши на горб, Оксен помітив чоловіка, що йшов обіч шляху. Високий, сутулий, у полотняній сорочці на випуск і босий, він ступав ногами швидко і дженджуристе, так, ніби граючись. На палиці — торба з харчами, з-під солом'яного бриля сиве волосся кудлиться, як у попа-розстриги. "Батько, — з якимось острахом визначив Оксен. — Куди ж це він чимчикує посеред дня? Натурально — на Ступки в церкву. Сьогодні якесь релігійне свято. До вечерні хоче поспіти. От не думав, що зустрінуся", — і він нарочито припинив коня, надіючись на те, що старий зникне за бугром.

Життя обох — батька і сина — склалося так, що вони весь час ходили по різних стежках, які майже ніколи не схрещувалися. Після того як Оксен одружився проти волі старого і батько вигнав його з хати, Оксен не заглядав до нього у двір, і старий не заглядав до синового; едина істота, яка в якійсь мірі родичалася з сім'єю Оксена, була мати. Часто, щоб не знав дід, приходила до Оксена провідати онуків, приносила їм у пазусі домашніх моторжеників і дешевих цукерок або кілька грудочок цукру, розпитувала, як іде синове господарство, прихлипуючи, жалілася на своє тяжке одиноке життя та нещадний, без милості, характер Інокентія. Потім мати померла, і Оксен зовсім втратив потяг до рідного дворища. Після смерті старої Інокентій прожив у самотині один рік, а тоді привіз собі із хутора молоду вдову Горпину. Вона виявилася господинею тямущою, моторною, так що дід завжди ходив обіпраний, обшитий і нагодований. По характеру була балакучою і товариською, але дід заборонив їй виходити з двору, крім хіба в лавку за сіллю або милом, і не пускав на посиденьки до сусідів.

Баби, вжалені цікавістю, цілими годинами стовбичили біля колодязів, домірковуючись, чого це Інокентій так суворо стереже свою жінку від чужого ока, і вирішили, що із-за ревнощів. Це відкриття ще більше підносило Інокентія в їхніх очах, бо хоч він і при літах, а все ж справжній мужчина.

Коли він проходив селом, баби проводжали його поглядом, повним поваги. Але на цьому бабська мука не кінчилася. Найсміливіші з них бігали вночі до Інокентієвого двору, тулилися попід вікнами, щоб хоч одним оком глянути, як пригортає та голубить свою хутірську красуню сивий дід, і вигадували про нього всяке. Одні били себе кулаками в груди та присягалися, що на власні очі бачили, як Інокеша стояв посеред хати на колінах у сльозах і молився на свою жінку, як на ікону. Інші добавляли, що бачили, як він сидів із нею на порозі хати, дивився на зорі, і борода його блищала, як риза, а очі горіли, як золотий папір на іконостасі. Одним словом, брехали, що кому в голову влізло.

Оксен батькове женихання розцінював хоч і не зовсім доброзичливо, проте і без особливого осудження. Він розумів, що одному старому буде жити важко, що треба ж комусь за ним доглядати, варити їжу, прати білизну, вести нехитре домашнє господарство, і коли до старого в хату прийшла нова людина, Оксен не заперечував. Але старий не вірив у те і вважав, що син схвалює женихання тільки про людське око, а в душі ненавидить і осуджує його. І в старого ще більше, чим раніше, росла неприязнь до сина. Ця неприязнь особливо посилилася після того, як одного разу Оксен, зустрівши батька, сказав:

— Може, вам, тату, допомогти чим-небудь? Дров привезти на зиму чи соломи корові на підстилку? То я, натурально, допоможу.

— Я вік прожив — ні в кого допомоги не просив і вмиратиму — не попрошу, — скипів старий. — А тобі ріже око, що я чужу людину в хату прийняв? А з ким мені жити, коли в мене син — поганець?

Важка образа ворухнулася тоді в серці Оксена, він хоч і промовчав, але забути її не міг. Пам'ятав її і тепер і тому так розгубився, побачивши старого, бо знав, що зустріч для обох не бажана і добром не закінчиться. Проте робити було вже нічого, і Оксен, натягаючи віжки, притримав коня.

— Сідайте, батьку, підвезу, — запросив він, не глянувши на старого.

Старий перекинув патерицю з торбою на друге плече, сердито зиркнув з-під сивих брів.

— Сам дійду. А ти куди їдеш?

— Глянути, як сіють.

— Погано сіють. Тобі ціна копійка. А без хазяїна й двір плаче.

— Ви мудріші — підкажіть.

— А хто тепер старих слухає? Вони багато знали, а ще більше забули. Спини, я сяду. В мене ноги хоч і дурні, зате носили, де я хотів.

Оксен зупинив коня. Батько сів на друге крило лінійки, вузлик поклав у ящик.

— Не думай, що коли батька везеш, так він тобі дуже радий. Радий, коли з воза, а не на віз.

— Я нічого не думаю.

— Тим же й діла катма, що ти. нічого не думаєш. Посіяли на піщаниках пшеницю, вона там зроду не родила. Посадили б кавунів — довгі рублі в дурну кишеню.

— Ви, я бачу, також мудрець за чужою спиною.

— Еге, курча, навчи півня, як в гної гребтися... Оксен замовк і непомітно для самого себе посміхнувся. "Невже і я на старість зроблюся отаким против-нющим? Треба змовчувати, а то ще накладе по гамалику отут серед степу. Здоровий же. Он як ресори під ним поскрипують, як під архієреєм".

Намагаючись розчулити старого, Оксен запитав:

— Як же там Горпина Трифонівна поживають? Хоча б коли до нас у гості прийшли, онуків відвідали...

— Тонку нитку сучиш. Обірветься.

— А що сукати? Миритися нам треба. Усе життя як люті вороги живемо. Умиратимете — піп причастя не дасть.

— Мені плакати, а не тобі. Ти своїм розумом живеш?

— Живу...

— Але як? Як?! — закричав старий і сердито заворушив бородою. — Латають тебе згори і знизу, а ти все з людей, а не для людей. На шиї правління везеш, воно тобі покаже карбованець, а в кишеню візьме десять. Та хто ж ти такий — голова чи хвіст?

Оксен підсунув на потилицю картуз, залисини біліли двома латочками.

— Ти, батьку, в це діло не лізь. Тут і без тебе розберуться.

— Наказуй комусь іншому, а не мені.

— А чого це вам не можна?

— Цить, сучий сину!

Обидва сопли, як бики в плузі, в гніві на диво були схожі один на одного: очі ширяють по-яструбиному брови насуплені, ніздрі збіліли і тихо ворушаться.

— Тобі видали червону книжечку не для того, щоб ти нею затулявся, а щоб працював разом із нами так, щоб шкіра на руках лопалася, тоді й буде п'ятирічка...

— Тату, замовкніть...

— А як не замовкну, що ти зробиш? Від батька відмовишся? Як Гват Рева? Батько в нього був паламарем, так він через газету від батька відмовився, прізвище змінити хотів.