Поза межами болю - Турянський Осип

страждаєш?..

Безбільність... супокій... от і все...

Зроби кінець... кінець...

І в рокотінні громів і в погоні хмар, у далекім виттю вовків чую безупинно одне слово:

— Кінець... кінець... кінець...

З крайнім зусиллям відкриваю очі від Саба.

Обертаю кріс, прикладаю кінець дула до свого горла та кладу замерзлий палець на язичок.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Нараз наче не з цього світу озивається слабий, сонно-мрійний голос Штранцінгера:

— Далеко... там... сонце...

Кріс випадає мені з рук.

Я гляджу на очі Штранцінгера.

Хочу разом із ним шукати сонця.

Ох, його сліпі очі!

Боже, верни йому очі!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Востаннє я гляджу у мрячну даль, і моя душа шукає іскри спасення.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І мої очі дивляться непорушно.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Нагло якесь солодке тепло починає огортати ціле моє єство.

І так любо, так розкішно стає мені на душі.

Замикаю очі, а проте бачу якийсь новий світ.

Який чудовий світ!

Боже! Цей світ знакомий мені!

Біла хата...

Сонце малює віттями ясеня дивні квіти на стінах...

Дим в'ється мирно під синє небо...

Маленькі діти граються під хатою на сонці...

Я хочу йти до дітей...

Мати держить мене, маленького, на руках й мене пестить...

А я сміюся, сміюся...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Потім десь я вже великий...

Сиджу в зеленому садку і слухаю, як верховіття старезної груші шепоче казку віків.

Приходить до мене мій маленький син і веде за руку матір.

Мати стає за мною й затулює мені очі руками, а дитина так сердечно при цьому сміється!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Я беру сина на руки...

Не можу вийти з дива, для чого його ручки такі малі...?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Та найбільш мене одно дивує:

Життя дружини й сина видається мені незбагнутою загадкою... що зв'язана з якоюсь таємною подією...

Ця подія живе на дні моєї свідомості... одначе спогад про неї не в силі виринути ясно наверх...

Я дивлюся довго на них обох й питаю:

— Невже ви обоє дійсно живі, чи це лиш ваші тіні?...

— Що тобі, любий?

Звідкіля таке дивне питання?..

Обоє хочуть обняти мене.

— Не цілуйте мене... мої любі... мої уста замерзли... на них сидить смерть...

Обоє плачуть.

Я беру їх за руки, і йдемо на сонце...

Наша дорога вже травою заросла...

Кругом нас пшеничні лани хвилюють...

Золоте колосся кланяється нам на привітання...

А над нами — чи це чудо?

Синє небо любо і приязно сміється...

Здається, увесь світ тоне в розкішному морі світла й тепла...

Сонце заглядає у всі закутки моєї душі і проганяє всі хмари з неї...

І я пригортаю дружину й сина до своєї груді й цілую їх...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Світло бере мене на свої промінні крила, голубить, колише, леліє мене...

На срібних хвилях світла золоті й багрові іскри мерехтять...

Я лечу десь далеко...

Де вони обоє?..

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Зникають іскри... світло блідне...

Темніє...

Кругом мене чорна ніч...

І ніч блідне...

І не бачу ні світла ні ночі...

Не бачу, не чую нічого.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

V

Сон чи ява?..

Мов крізь імлу ввижається мені: лід... якісь зимні руки... вода... я в воді...

Це сон...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Якийсь голос кличе..

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Чую рідне слово:

— Друже... химерний козарлюга... поважився... купіль... голий... зимно... пізнаєш мене?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Українське слово поволі приводить мене щораз більше до притомності.

Пізнаю свого товариша неволі Василя Романишина.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Він розказує:

— Знаєш: я впав хворий позаду.

На щастя, їхали на конях сербські лікарі з полоненими австрійськими лікарями й посадили мене на коня.

Край дороги бачимо шестеро людських тіней, які сидять похилені довкола огнища й напівприсипані снігом.

Зі зловіщим почуттям я приблизився до них і пізнав тебе.

Зліз із коня, подивився ближче і зі страху мало не впав.

На щастя, твоє серце якимось невияснимим чудом іще билося.

Сейчас я закликав усіх лікарів, і ми відтирали тебе снігом і рятували різними ліками, та все-таки ти далі був непритомний.

Ми зважилися на крайню спробу врятувати тебе і привезли тебе до того потока.

Тепер іще тільки трошки витримай у воді і, богу дякувати, будеш здоров.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— Де мої товариші?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Остались на горі й сидять довкола огнища.

— Огонь горить?

— Ні, погас.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— Вони мертві?

— Не думай тепер про них...

Важке мовчання.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— Де вони... обоє?..

— Вони живуть і ждуть тебе.

Довге мовчання.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Нараз із моїх очей продерлися дві великі, важкі сльози, гарячі, наче кров.

І покотились по знуждованім обличчі, мов два камені по висохлій, бурею битій, громами розритій землі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І тихо щезли під ледом.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ельба, 1917

ПРИМІТКИ:

1 — Мункач — Мукачеве.