Нехворощ - Пономаренко Любов

Опалювали тільки соломою й хмизом. Солому вночі крали зі скирт, приносили додому разом з льодом, а хмиз тягали з лісу, по снігу.

Мені назавжди запам’ятаються ранки. В печі розгорається солома, пахне димком, на столі блимає гасова лампа. Бабуся ставить у горняті картоплю, тоненько кришить мерзле сало й цибулю. За якусь часину на всю хату пахне засмажка, так пахне, що всидіти за теплим комином неможливо. Злажу на припічок, а там холодно.

— Ти ще поспи, хай снідають тато й мама та Вова. Їм у село йти, — каже бабуся.

— Нічого, нічого, всі помістимося, — усміхається тато.

Загортає мене в рядно, саджає біля себе на лавці. Кожен чистить собі гарячу картоплину, потім вмокає в засмажку і їсть із квашеною капустою. Перед тим, як піти, батько несе мене на припічок, я заскакую на піч. На комині умліває кваша. Засуваю палець у горщик, щоб покуштувати. Ненароком горщик перекидається і падає на черінь, укриту солдатською ковдрою.

— Бабусю, вас не було в хаті, а тут таке трапилося! З отієї занавіски, що біля печі, зліз вишитий гном. Я сама бачила, стрибнув на комин і перекинув квашу. Тепер тут усе розлите.

— І в кого ти таке вродилося? — сміється бабуся. — Треба спитати, може десь брехунів приймають?

Коли бабуся виходить, я злажу з печі і прошу вибачення у гнома, вишитого на занавісці. Гном підморгує мені, під ним хитається гриб-мухомор. Ми базікаємо про се-те, мов нічого й не трапилося.

Коли підбилося вгору сонце, приходить Ніна, дочка Рудого Василя. Ніна принесла з собою нитки й гачок, перезнімає з рушника мереживо. Рушник висить над іконами, Ніна стоїть на табуретці, раз по раз дивиться на візерунок і крутить гачком. Як нудно!

— Ніно, а навіщо заміж виходять? — запитую.

— Бо всі дівчата повинні виходить заміж.

— І я теж?

— Як виростеш.

Перспектива готувати скриню, в’язати мереживо і вишивати мене засмучує.

— А якщо я буду ось така? — закопилюю губи й настовбурчую вуха, — теж вийду заміж?

— Усі виходять.

Згадую Лукію, у неї зуби, наче кілки, а справді, вийшла ж. Іще Андрієм як попирає.

— А ти за кого йтимеш?

— Хто посватає. У мене ще рушників не вистачає.

— Так візьми в нас, у бабусі багато.

— Не можна, люди засміють. Треба неодмінно свої рушники, п’ятнадцять або двадцять. Іще двоє простирадл, дві скатерки, килимок на стіну, домоткані доріжки.

Бідна, бідна Ніна. У неї все обличчя в ластовинні, наче горобцями побите. Косичка руда, кучерява й коротка, на кінці закручена, схожа на поросячий хвіст. Руки теж у ластовинні.

Я дивилася, як Ніна пильнує біля візерунка, дівчина надовго замовкла, немов блукала вже у своєму недалекому заміжжі. Раз по раз її очі зникали за вікном, а руки все крутили й крутили нитки. Тоді ми ще не знали про укрупнення, про те, що незабаром залишимо свій хутір, розлетимося по світах, і вже, може, й не побачимося. Ніна спочатку виїде до села, ніхто її так і не посватає. Тоді вона візьме торбинку з харчами й рушить у Крим, начебто до брата, який служив в армії, і залишиться там працювати на виноградниках.

Батько з матір’ю, чужі-чужісінькі в селі, довго чекатимуть дітей з далекого Криму. Я й зараз бачу, як вони обоє малі і в драних куфайках когось виглядають біля перелазу.

Ніна приїде спродуватися у чорному, як блискавка, пальті. Люди заходитимуть і братимуть, кому що треба — ночви, табуретку, тарілки. Вона стоятиме біля порогу і казатиме — "ето рубль", "ето троячка", "ето даром". Рушники пішли разом зі скринею. Сусіди потім гудили, що квіточки вишиті дрібно, такі візерунки годяться хіба на торбинки. А куди поділося те мереживо, яке вона плела в нашій хаті при холодному сонці, — не знаю. Тільки, мабуть, наречений їй не зустрівся.

Хуторяни так і залишилися в селі чужими. За два десятиліття їхні хати спустіли, уже нехворощю там не пахло. На стінах лишилися поруділі чорно-білі фотографії. На одній, пам’ятаю, вони сидять усі разом на траві. Біля них розстелене полотно зі скупими наїдками і пляшкою наливки. Дівчатка у вінках зі стрічками, жінки низько запнені. Чоловіки й хлопчаки в картузах і піджаках. Всі обличчя напружені, суворі. Вони знали: фотографія піде у вічність і хотіли виглядати достойно.

Хуторяни незабаром вимерли, так і не знайшовши домівок на новому місці. За ними обвалилися їхні сільські хати, немовби відчували, що в них уже ніхто й ніколи більше не житиме.

Глава двадцять п’ята — привид Монферрана

Горпина знайшла для Савки метрику померлого родича. Тепер за документами йому було шістнадцять років, його звали Сергій Леонідович Семенов. Вона ж допомогла йому влаштуватися на завод імені Кірова учнем.

Після навчання тинявся містом, сподіваючись зустріти Рубін, яка ввижалася на кожному кроці, мов примара. Він ішов, похнюпивши голову, потім біг, чиргаючи розрізаною халявкою чобота, гукав її. Оглядалися перехожі, сміялися незнайомі жінки. Ввечері він заходив до квартири, наче тяжко поранений, що стік кров’ю. Засинав хворобливим сном, час від часу скрикував або стогнав. Горпина жаліла його, думала, що від поневірянь та голоду він заслаб на сухоти, а тому діставала собачий жир, топила його і давала пити з молоком.

Щосуботи до неї приходили на досвітки українки, закинені війною до Ленінграда, приносили скупі наїдки — борошно, суху солону рибу з Північних морів, якою приторговували моряки, коржики, випечені на смальці. Починалося довге чаювання, спогади і сльози. Савка зумисне йшов із дому, бо ці українки здавалися йому несправжніми, хоч і спілкувалися північною говіркою, хоч і вишивали та пряли. Вони пам’ятали, як було до війни, як в’язали снопи, саджали тютюн, орали кіньми.

Але вони не знали, якою стала Україна на початку шістдесятих, яка техніка тепер на полях, які будинки спорудили. Він і собі не зізнавався, але тікав не тому, що його дратували ці посиденьки. Коли жінки починали співати, щось у ньому піднімалося, як ураган, а потім тонко скімлило. Він боявся сам себе, боявся, що, не попрощавшись, візьме ціпок, як древні мандрівники, і рушить пішки додому. Він уже готовий був через півсвіту податися туди, де голодував, терпів приниження, кулаки, страх і відчай. Але були ще спогади про Вола, вчителя праці з патронату, який затягав до себе в майстерню і бив цеглиною, захованою у валянок; про те, як він ледве вибрався на волю, як він мерз у товарному поїзді, спогади про Рубін.

Після тих побоїв вихованці хворіли тижнями, дехто навіть помирав, але лікар писав те, що годиться, нещасного ховали на патронатському кладовищі й забували про нього.

Упродовж довгих місяців хлопець відгонив думки про батька. Коли нотаріус поставав перед очима в сірому пальті, Савка кудись біг або шукав якоїсь роботи. Батько інколи снився, як заходив у хату, сідав біля столу, склавши великі довгі руки біля тарілки, а мати метушилася, збирала поїсти, щоб його не сердити. Савку й досі душила образа за те, що його позбавили дитинства й дому. Він хотів би показатися рідним у новому одязі, з грошима й подивитися батькові в очі.

Він не міг слухати українських пісень через матір. "Мамо, мамо, як ви там? Чому ви не шукали мене й не приїздила ні разу в патронат? Я так чекав вас і стільки кликав, що ви не могли не почути. Може, ви хворі, може, вас уже немає?"

Савка думав, що обов’язково повернеться додому, коли знайде Рубін. Він не уявляв без циганки життя. Пам’ятав усе про неї. Її тіло, її одяг, її солом’яний запах, але обличчя не пам’ятав. Як не намагався відновити в пам’яті образ, не виходило.

Хлопець любив підніматися на колонаду Ісакіївського собору й дивитися із сорокаметрової висоти на Ленінград, що здавався тоді безмежним. Він захоплювався величчю собору, полюбив його ще більше, коли дізнався історію. Під собор забили 10 762 підпори, оскільки місцевість була болотиста. Тут установили колони вагою 114 тонн кожна і висотою 17 метрів. На головний купол потратили близько ста кілограмів золота. Будувався собор майже сто років. Савка годинами простоював біля горельєфу "Воскресіння Христа", роздивлявся фрески і статуї. Там він думав про Україну, розмовляв з матір’ю. Інколи йому снилося, що злітав з колонади на крилах, але, в який бік Україна і куди летіти, не знав.

Його взяли учнем токаря на завод підйомно-транспортного обладнання імені Кірова тому, що Груня не раз навідувалася до начальства, розмахувала партквитком, благала й погрожувала.

Савка-Сергій ходив за майстром, якого всі звали Степановичем, підмітав стружки, протирав деталі, подавав інструменти. Степанович не допускав його до станка, бригада жартома називала Савку сином полку і хохолчиком. Сава розпитував, які машини випускає завод, Степанович залюбки розповідав про підйомники, які йшли у всі кінці Радянського Союзу й за кордон. Багатотонні крани використовувалися на гідроелектростанціях, у шахтах, на будівництві. Найпотужніші на той час могли піднімати до шістдесяти тонн.

Степанович трудився на заводі з часу його заснування, 1931 року, знав усе, але говорив мало і рідко. Його сиве щетинисте волосся піднімало кепку, яка трималася на самій верхівці голови так, ніби ось-ось мала злетіти. Степанович кульгав на праву ногу, дивився з-під лоба і вітався помахом руки, мовби знехотя. Хлопець злився, що майстер не допускав його до верстата, але Степанович як і не чув його, все придивлявся, давав сяку-таку роботу.

В обідню перерву бригада збиралася в кутку цеху, розкладала наїдки. Кожен розповідав якусь незвичайну історію. Савка слухав, затамувавши подих, його чутлива душа сприймала все за чисту монету, а голова намагалася поєднати почуте з життєвим досвідом. Так він дізнався, що автором проекту Ісакіївського собору був французький архітектор Оґюст Монферран, якого із заздрощів не злюбили російські архітектори. Француз заповів поховати себе в стінах собору, але його волю не виконали. Вдова архітектора забрала тіло до Франції. З того часу привид Монферрана щоночі блукає в стінах собору, тримаючи підсвічник. Одного разу сторож наткнувся на тінь архітектора й запитав:

— Чому ти тут, що тобі треба?

— А де ж мені бути? — зітхнув Оґюст. — Я збудував головний собор не на батьківщині, а в Росії, тепер моє тіло не приймають ні тут, ні там.

Монферран поставив підсвічник поруч біля себе, в повітрі, і він стояв так, як на столі.