Інфекція - Процюк Степан
Будь також байдужим до їхніх малих і великих радощів, не май до них ні заздрості, ні неприязні, не плекай у власній душі ні теплоти, ні холоду до людини. Викинь нафіг за шкірку своє внутрішнє життя, працюй для заробітку, стань комерційним митцем, буржуазним художником, імпресаріо долара, котрий, проступатиме, як палімпсест, із кожного сюжету твоєї роботи!
Обличчя Кирила Орленка відтіняло усю чорну веселку внутрішньої муки. Раптом у двері хтось постукав, і Кирило зіщулився від небажання когось побачити, вдавати інтерес до його справ, обговорювати дріб'язкові події. На порозі майстерні стояв Сава. , ,,, ,
Вони познайомилися на одній із національно-богемних пиятик кінця ісімдесятих. Спільне піднесення сердець, надії на воздвиження, одібність психотипу, але нетотожність занять (бо рідко зустрінеш ірних дружбанів-малярів), нехіть до тирлування і перемивання кісточок ближнім поєднали їх. Важливим було і те, що Сава і Кирило зустрічалися рідко, не набридаючи один одному тими кожноденними відходами людської душі, нецікавою констатацією малосуттєвого фактажу буднів. І хоча двоє загалом не товаришували з горілкою та іже з нею, але при зустрічі дозволяли собі добряче відірватися, будучи відвертими у межах пристойного, майже не торкаючись лінії, за котрою щирість та відвертість стають цинічно-відштовхуючими, повністю спустошуючи співрозмовників. Іноді Сава допомагав Кирилові із продажем картин, рекомендуючи його покупцеві як модерного і водночас органічно-національного художника, що трохи випередив свій час. Частину грошей, за спільною домовленістю, Чорнокрил залишав собі, будучи у такі хвилини, чого гріха таїти, якнайбільше зацікавленим у рекламі та популяризації Орленка-маляра. Той чудово розумів, що дорогі його серцю картини йдуть у колекції грошовитих людей, материкових чи діаспорних, і навряд чи ці товстосуми по-філософському простоюють перед придбаними полотнами київського художника, милуючись таємничою і містичною грою кольорів чи зашифрованими глибинами авторської естетики.
Іноді Кирило волів би пороздаровувати власні роботи гостям-п'яв-кам, можливо, вони більше би цінували такий акт альтруїзму, хоча і тут не було гарантії, що ці картини не з'явилися би у руках мистецьких перекупників на Андріївському узвозі. Але життя вимагало компромісу, з'явилася нова аксіома — талановитим є той митець, що живе із власної праці. Час невизнаних андеграундних геніїв закінчився, і ти, друже, або поклонишся у ноги золотому теляті комерціалізації, або пропадеш, нічого іншого робити не вміючи та й не бажаючи. Але покупців було не так багато, комерційні успіхи саво-кирилівського альянсу — нечастими, через те у Кирила грошей вистачало лише на сяке-таке прожиття і рідкі милостиві ін'єкції гостям-п'явкам, коли відчував потребу в їньому п'яному розхвалюванні, прекрасно знаючи його дешевизну.
Який парадокс: розуміти ілюзорність цих похвал, що гімна варті, і
все ж потребувати їх час від часу. Хочеш gloria, голубе? Але ж навіть
наизнаменитіші імена покриваються прахом забуття, людська слава
ае попелом історії. Чув, Кириле, про цілі містечка для мертвих, котрі
.удовують китайські буржуа? І це жахливо-розкішне і порожнє
сто для покійних існує, як покинута курортна зона. Ось тобі ще одна
стась слави, бо із праху вийшла людина і у прах перейде...
Але прийшов Сава; відкинь сум, чоловіче. Чужий смуток переважно дратує, він передусім б'є бумерангом самого депресанта, який потрапляє у зачакловане коло невдач.
А Сава, на позір такий енергійний, витягнув пляшку марочного вина, як справи, друже. Сава хоче розповісти про власний смуток і кризу, але інтуїтивно вловлює, що наштовхнеться хіба на маску уважності, під якою заховані порожні і байдужі очниці. Адже мистецтвом слухати і співпереживати, а не кивати головою, як механічна лялька, володіють одиниці. Вміло маніпулюючи таким раритетом, можна відчиняти найбезнадійніші у своїй високості двері...
І двоє друзів, даремно сподіваючись на катарсис (бо хіба має дружба сенс без стихійного психотерапевтичного сеансу, готовності кожного взятися за роль психоаналітика, побути духівником, пастирем близької душі), цідять спроквола про неістотне і маловажливе, втікаючи таким чином від осміяних слов'янських сповідей і ув'язнюючи себе у рамки ввічливої пристойності. Якби ж знаття, що потрібно людині сьогодні — стриманої чемності співрозмовника чи калічного російського надриву і сліз, що можуть не тільки розхитувати, але й зцілювати...
Сава скупо натякає про грошову кризу, аналогічні натяки Кирила, не зв'язаного, щоправда, шовковими кайданами обов'язку. У повітрі зависає люте чоловіче безсилля. Але аж ніяк не покірна алкогольна клонованість, не заспокоєний чад трахнутих душ, а швидше жадоба неусвідомленої дії, бажання варнацької помсти, вишуканої і мистецької, котра, як дихотомічні небо і земля, мала би різнитися від виплесків негативної енергії черні, опришківського буйства обмежених силачів, що не підозрюють про печалі і сумніви.
їхня бесіда стає чимраз експресивнішою, виринають десятки віртуальних прожектів і нежиттєвих фантазій. Іноді Сава, іноді Кирило одразу ж абортують ці хирляві виплоди розпаленої уяви. І раптом Сава згадує, що знайомий із одним дивним молодим галичанином, далеким від сентиментів до своєї губернії. Якось цей галичанин (їм не можна вірити, скупо вставляє Кирило), Сава цього разу не зважає на одну з улюблених тем; так от, він казав, що знає якогось військового, високий чин, звісно, котрий цікавиться модерним живописом і хотів би мати у приватній колекції декілька нових цікавих картин. Кирило нічого не знає про військових, окрім стереотипів — скалозуб, ать-два і, так сказать, укрепляйся мужество сталью і свінцом. Але хай і сільський ветеринар купує, основне — платоспроможність. Домовляються про те, що Сава розшукає молодого екзота, а тоді конкретна бесіда, бартер. Уява малозаможного митця вже малює пачку грошей на столі, правільним путьом ідьотє, товаріщі; Кирило питає Саву про сімейне життя і несподівано чує, що Сава, власне, прийшов, щоб подітися із другом таємницею...
ЧАСТИНА IV
Жовтневий недільний ранок. Остап Кисільчук неуважно вивчав із віконця мікроавтобуса простори, де народилися і жили його далекі і ближчі предки, його старий інтелігентний рід сільських філософів і мудреців.
Боговідмічена і боговідкинута Галичина молилася. Здавалося, що реставровані скромні церковці і розкішні катедральні собори протягали до неба сухі аскетичні руки, шукаючи ласки і розгрішення для пастви. Холодне і суворе мовчання неба мовби додавало молільникам богомільної пристрасті.
Молився Івано-Франківськ, Аьвів і Тернопіль, молився Тлумач, Ходорів і Бучач. Молилися всі небагаті й чистенькі села галицької землі, що величалася власним національним піонерством та п ємонтиз-мом. Землі, що породила багато просвітянських і терористичних героїв, що поїла і годувала своїм родовим молоком юрмища зайд, а також десятки святотатських відступників. Світла аура офіри і темна аура відщепенства випаровували у галактичну сферу свою незриму кров та плоть.
Остап, цікавлячись менталітетом Японії чи Таїланду, якось осліп для бачення останніх пристанищ чистої галицької родильної крові, очищеної від чиновницького намулу і лубкової нежиттєвої стерильності, загадкової і покрученої галицької душі, іноді смішної, іноді трагічної, іноді кокетливої галицької туги за величчю, загалом до цього прихованого середохрестя героїзму і спокути...
Галичина молилася. Запах ладану і кадильниць обвівав ці пересічні обличчя, поорані безпретензійною і некрикливою запечаленістю. Різноколірні священичі ризи і візантійський лоск вівтаря наповнювали католицькі і православні храми високим смутком пошуку Христа, що ніколи не був на цих, колись диких, поганських землях...
Куди ти їдеш, Остапе? Чому не молишся разом із своїми географічними кревняками?
Остап Кисільчук був лютий, яко поранений леопард. Хлопець любив фауну родини котячих за легкість, хитрість і спритність. Це вам не гігантські слони чи неповороткі медолюби-вуйки, які, кажуть, ще водяться у карпатських горах, не беззахисно-граційні олені, котрі плекають високі роги для вульгарних прикрас у кімнатах людей із паралізованою естетичною чакрою. Так склалося, що він на кілька Днів приїхав додому, ні-ні, базар слід фільтрувати, не додому, а провідати батьків, адже його дім — у Києві. Нехай гуртожиток, це тимчасово, йому знайдеться місце у цій гігантській еклектиці забудов, У Цьому монстроозному архітектурному громадді. Утвердитися у Києві, вигідне одруження, всілякі кохання-зітхання придумали ідеалістичні чапівімпотенти, і — на Захід, на Захід, на Захід! Він буде енергійним, хитрим і розумним — і йому відкриваються приваби світу і свобода, яку
дарує долар. Остап не виключає і варіанта остаточної еміграції, ностальгію видумали невдахи. Є один чудодійний лік: береш квитка на рейс міжнародних авіаліній у напрямку слов'янських земель, приїжджаєш до Ukraina, і вся твоя романтизована "ностальгія" випаровується, як Н2О, доведена до шаленого кипіння. Бо ти бачиш цю застиглість часу, цю неоковирну рагульську неквапливість, цю тупувату чуханку голови, ці перманентні скарги, цей підсвідомий інфантилізм, що вразив українство, ти бачиш це все і розумієш власну чужорідність, відокремленість, інакшість від цього сонного царства так званої тяглості, традицій, якими прикривають усвідомлення власної неспроможності творення.
Взяти хоча би ці два чи три дні, котрі він провів у батьківській хаті. Все закостеніло, його рідне село (Остап презирливо кривиться, згадуючи цю химерну словосполуку, котра мала би обігрівати його душу іманентним вогнем сили, спокою і зв'язку з предками) нагадує пародію на єгипетського сфінкса, що втратив містику та позачасовість власних контурів. Господи, як він соромиться у Києві сільського походження, а при найменшій можливості, знаючи, що не засічуть на брехні, каже, що родом із райцентру, бо яке-не-яке, а все ж містечко. Навіть знаменитій землячці, що стелилася під всемогутнього падишаха, володаря Османської імперії і сина півмісяця, пам'ятник вимахали. Але і тут прокол, анальфабетство дванадцяткове, туманство вісімнадцяте, бо хто у світі будує монументи покірній рабині, нехай високоосвіченій та високодипломатичній? Одним словом, куди не кинь, на що не глянь, із чим не зіткнись, усе чуже Остапові, дратує його, дихає нафталіном і печерним просвітянством.
Позавчора директор школи переказував через Назара, щоб Остап обов'язково зайшов, адже він — їхня гордість.
