Прокляття - Гуцало Євген
А що з бабою, спить?
Лукія і справді лежала з заплющеними очима.
І раптом Вадим злякався.
— Бабусю! Бабцю! Бабусенціє! Невже ви заснули? Ой, не спіть, до вас правнуки навідалися, надивіться на правнуків, потіштеся. Не засинайте!
Чорнява жінка з гидливою гримасою дивилася на Вадима, як низько нахилився над убогим ліжком, над старою немічною жінкою.
— О, прокинулася! — зрадів, коли баба Лукія кліпнула важкими повіками, подивилася застиглим сірим туманом очей. О, він таки справді зрадів, що вона не віддала богові душу, бо як би тоді допитався про те, що його найдужче завжди цікавило, про що нарешті зважився заговорити відверто, бо скільки ж зволікати, вже й так пізно.— І говорите, бабо? Ну, обізвіться ж, бабо!
— Ти біля старої — наче мала дитина,— зітхнула чорнява жінка.
— Бабо, озвіться, озвіться! Ви говорите, бабо? Ви знову не позбулися мови? — у щирому розпачі бився онук над бабою.
—^ Йдіть уже, діти, йдіть,— озвалася Лукія.
— О, ви говорите!..— аж засміявся Вадим від радості.
— Ото ще диво яке — баба говорить,— глузливо прошепотіла чорнява жінка.
— Йдіть уже, діти, йдіть,— кволим голосом просила баба Лукія.
— Ідемо! Ідемо, щоб вас не тривожити. Відпочивайте й не виходьте більше надвір, бо спека, бо сонце так і смажить. Ну, спочивайте.
Він узяв чорнявих хлопченят за руки, слідом за ними пішла й чорнява жінка.
— Аж чудно — так любиш цю селянку,— мовила.— У тебе ж зовсім не таке серце. У тебе холодне серце. А тут — любиш. Вона що — виняток?
— Виняток,— пробубонів.
І вже коли сиділи в машині, з раптовою люттю вибухнув:
— Виняток!
Чорняві хлоп’ята спершу переглянулися злякано, та зразу ж дружно й щиро засміялися.
Македон Хрущ ішов серединою дороги, опустивши голову на груди. Машини, що наздоганяли його, сигналили, так само сигналили машини, що мчали назустріч, але він чомусь не чув ні одних, ні других. То мусили обминати п’янюгу. Авжеж, п’янюгу, бо хіба тверезий чоловік вилізе на проїжджу частину дороги, аби скочити під колеса? Ото добре, що всі шофери траплялися тверезі, об’їдуть його, покрутять пальцями біля скронь — і далі.
Аж одна стрічна машина таки не зминула. Зменшила швидкість, уперлася бампером у Македона Хруща, а він уперся в машину — й мусив зупинитися. Звів із грудей важку голову, подивився перед собою.
— Смерті шукаєте? — загорлав Вадим, вискакуючи на дорогу.
— А-а, це ти, міліціонер... А ти, бачу, захотів стати вбивцею?
— Та ви що! — обернувся на печеного рака ' Вадим.— І зовсім пропили глузд.
— Яз горя.
— Та з якого ще горя? — закричав, наче блекоти об’ївся.
—і Помер Отаманець.
— Який Отаманець? — першої миті навіть не встиг розгубитися Вадим, почувши несподівану звістку.— Я сам — Отаманець, я живий.
—і Помер Отаманець,— повторив Македон Хрущ.— Голова колгоспу.
Чомусь уперто не хотів назвати Отаманця, голову правління їхнього колгоспу, Вадимовим батьком. Він погойдувався перед машиною, голова погойдувалась на грудях, довгі руки погойдувались двома дровеняками-жердинами. Від нього й справді тхнуло горілкою. Вадим приреченим поглядом глянув у машину на трійко своїх пасажирів, наче хотів упевнитися, що вони також почули те, що й він. Але трійко його пасажирів були безтурботні, мати бездумно пригортала наморених від спеки хлоп’ят.
— Та не міг він померти!
— Помер... Це така сама правда, як я от стою живий перед тобою.
— Коли?.. Як?.. Навіщо?.. Чого він помер?
— Я тобі співчуваю, хлопче...
Вадим сів у машину, здав назад і, вивернувши руля, різко об’їхав Македона Хруща, який стояв посеред дороги, а вже потім нарешті Македон Хрущ зрушив із місця.
Дивлячись під ноги, звісивши голову на груди, стиснувши кулаки, він повільно чалапкав, наче ноги вгрузали в розплавлений асфальт. Набряклі очі витріщилися, під очима висіли руді мішки, зуби ощирилися, наче Македон Хрущ хотів загарчати, ось-ось уже й загарчить. Машини обминали його спереду і ззаду, аж —поки на сільській околиці звернув праворуч і подався понад болотом.
— А я знаю, чого він помер.
Начебто й не Македен Хрущ пробубонів, а язик його сам розтеревенився в роті.
—1 Отаманець... А який він Отаманець?.. А який ти Ота-манець?
Здавалося, слова слиною стікали через кутики вуст і там зупинялися пухирчастою піною.
— Нема Степана...
Спинився, по-волячому покрутив кістлявою головою на жилавій шиї.
— Нема Степана, а я от... а я от є...
Оглянувся на село, на поле через сухе болото, на якому проблискували сірі латки води.
— І куди я йду?
Зрушив із місця і вже тоді сам собі відповів:
— О, я знаю, куди я йду... Вона ще не знає, то я їй скажу.
Човгав ногами, й курява хмарками спурхувала з-під його ніг.
— Я їй скажу, й поплачемо вдвох.
Ось і хата Лукіїна. Ворини біля обійстя поперехняблюва-лися, ворітцята майже впали на сухий зжовтілий спориш. Кілька вишеньок побіля хати і на городі поскособочувалися, бо все потребує догляду, а нема рук. Городина така хирлява, як і все кругом. Постоявши біля ворітцят, Македон Хрущ почовгав по моріжку до хати, що стояла ближче до болота.
—* А де ж Лукія?
Сподівався побачити на обійсті, але хазяйки біля хати не було, то, згорбившись, переступив зачовганий поріг до сіней. І тут, у сінях, що тхнули сажею з комина, знову озвався:
— Де ти, Лукіє?
Відчинив двері до хати, переступив поріг. У кутку, де ви-
сіли в вишитих рушниках старі ікони, примарно світячись божими ликами, на дерев'яному ліжку видніла Лукія. Сухенька та кістлява, скидалася на горстку витіпаних конопель. Македон Хрущ бухикнув у кулак, даючи про себе знати, але Лукія не ворухнулась.
— Спить, либонь...
Човгнув по долівці ближче до ліжка.
— Я не сплю,— озвалася Лукія, ледь-ледь повертаючи голову в його бік. Очі її скидалися на небо в негоду.— Ти чого прийшов, Македоне?
Він жував губами, наче пережовував жили.
—і По мою душу?
Обличчя його скривилося, губи скривилися, він схлипнув несподівано, міцно змружив повіки, і з-під міцно змружених його повік бризнули сльози.
— Чого ж ти плачеш, коли прийшов по душу? Бери без сліз.
— Жаль мені тебе, жаль мені себе, а сказати мушу.
— Рй, не жалій мене більше! — хотіла скрикнути, а тільки прошелестіла.— Від твоїх жалів душа моя кривавиться... Все перед очима хутір Зозульки!
— Та нема вже того хутора Зозульки, нема!
—■ Ой, є!
— Приснилося...
— Ой, не приснилося!
Македон Хрущ схилився над ліжком, і з його очей на Лукію скрапнули сльози. .
— Себе жаль і тебе жаль... Нема Степана.
Лукія мовчала, бо почуте не дійшло до ТІ тями.
— Немає Степана, переставився ниньки.
— Якого Степана?
— Сина твого.
Лукія і не зворухнулась, тільки чорно-воскові пальці її складених на грудях рук дрібнесенько тремтіли. Здавалося, що й не дихає, так легко дихала. Здається, що й не дивиться, так ясно дивилася. І тиша в хаті стояла така глибока, що й дна їй не вгадаєш. І сволок із вирізаним хрестом спускався мало не на самі плечі.
— Брешеш ти, Македоне,— прошепотіла.
— Правду кажу.
— Не було правди в твоїй душі — й нема. Брешеш... Вбивця ти!
— Я ж ось плачу.
— Ти плачеш? Брешуть твої сльози.
— Чому ж ти не віриш?
— Ти прийшов убити мене Степаном, а він живий... У хаті
я сама, то хто побачить? І ніхто не докаже. Йди, Македоне, з богом, мені й так уже мало залишилося на цьому світі.
— Не хочу я тебе вбивати, не хочу,— бубонів Македон,— а прийшов я до тебе побалакати разом, душа сама прийшла до тебе... І тоді, на хуторі Зозулька, не хотів тебе вбивати на третій день різдва. Тому й порятувалася, що не хотів тебе вбивати. Весь хутір згорів, і всі погоріли, а ти залишилась — і досі живеш. Думаєш, не хотіли хлопці-поліцаї погнатися за тобою на санях? Ще й як хотіли. Думаєш, не догнали б, ду-" маєш, сховалася б від них зимою в лісі? Де там, не сховалась б. І не було б по тобі сліду, як і по Василині, як і по її Грицькові.
— Страшний ти, Македоне... Тоді страшний, а зараз ще страшніший. Чого ж ти не дав мене вбити?.. Бо німа, а тому не боялися?
— Хоч і німа, а не тому... Бачиш, плачу.
— Ти брешеш, і сльози твої брешуть.
—* Чого ти досі не сказала за мене? — схлипнув.— Жду, жду, що скажеш.
— Іще скажу.
— А я навіть подумав, що жалієш мене.
— Каїн ти й ірод,— прошепотіла.— Каїна й ірода не жалію.
— Бо не чужі ми з тобою...
— Чужіших і господь бог не придумає.
— І Степан мені був не чужий. Не буде вже більше такого чоловіка на цьому світі, як Степан. Усім помагав, чим міг. Чи не здогадувався часом?
— Про що ти, Македоне? — Спираючись на лікті, Лукія важко звелася в ліжку, сіла, подивилася на непрошеного гостя.
Наче з хреста зняли, горбився біля неї Македон Хрущ, і очі його посоловілі витріщились, мало з обличчя не повкладають.
—' Пра-а-авда-а-а...
Сухий тремтячий лемент зродився на її плюсклих устах, посотавщись десь із немислимих глибин її згорьованого єства.
— Сте-е-епа-ано-очку-у-у...
Начето серце саме болем залебеділо в її грудях.
— На кого ж ти покинув мене, Степаночку...
Важка голова на грудях Македона Хруща висіла, як нежива.
Лукія поривалася встати з ліжка, але відірватись не могла. И руки її разом зі щуплою постаттю намагалися злетіти — й також спадали. И голос її також наче аж не міг вирватися з горла. Танув у горлі, як вода в піску. Здавалося, вона поривається ото до Македона Хруща, тягнеться до нього всією своєю неміччю, усією своєю ненавистю, на яку в неї не було сили,— й не годна дотягнутися.
А він шкарубким дубовим одземком горбився неподалік, зовсім близько, на відстані руки, тільки як же ти достанеш цього ірода, цього каїна? По старому, зжолобленому реміняччю його обвислих щік їдкою їдцю сріблилися сльози.
— Тож і мій син, Лукіє... То я тобі колись за селом зав’язав спідницю на голові, коли ти спала.
Авжеж, вона почула, та не було здоров’я метнутись до нього, вчепитися пазурами, всадити зуби йому в шию.
А що йому здалося, наче вона не дочула, то повторив:
— То мій Степан, а ти й не знала.
Зрештою, Лукія не так сповзла з ліжка, як звалилася на коліна, і вже з долівки тяглася немічними руками до нього.
— Тому й плачу, а ти кажеш — брехливі сльози.
Йому хотілося долонею погладити її по сивій голові, сам жаль простягав його руку до Лукії, але вона шелестіла ше-потом-воланням:
— Убивця... Проклинаю...
Мовби й не чув її лайки-прокльону, все тягнувся до неї дрижачою рукою — і водночас чи не дотягувався, чи боявся дотягнутися.
— Я ж і не знала й не здогадувалася...