Крутіж - Лепкий Богдан

Але рід наш! Подумати: брат на сестер іде, на тих сестер, що так любили його і доглядали в недузі. А ми його й досі жалуємо та не перестаємо любити... Брат... Але залишім це. Надто сумне воно й болюче. Краще розказуйте про себе. Чи не женитеся? А може вже й оженились?

— Я? — і Босаковський дивно якось розсміявся уголос. — Ха, ха, ха! Я й жінка! Мав пес хату, а Босаковський дружину! От і пожартували, пані! Пожартували. Не гадаю я женитися, хоч, може, яка дурна й пішла б за мене.

— Чому дурна?

— А тому! Бо хто я такий нині? Ні рак, ні риба, ні козак, ні шляхтич. Одно слово — невдаха. Не мати мені ані жінки, ні дітей. Я уже собі й небожа підшукав.

— Хто ж це такий?

— А Борис Крученко, коли чували.

— Сотника Крука син?

— Він самий.

— Що в гетьманихи Виговської на покоях служив?

— Цей. А ви знали його?

— Видала його в Чигирині.

— Він тепер на хуторі. Не бачили?

— Може й бачила, та я дивлюся і не виджу. І що ж він?

— Нічого собі. Гарний козак. А як учора бився, щоб ви знали! Жаль лиш, що влюбився і тепер, мов без душі, ходить.

— Чому?

— Бо дівчина пропала, Маруся Богатьківна, сотника Богатька доня.

— Знаю її. Була в мене в Бихові, від мачухи моєї приїздила, щоб їхати до неї, бо в Бихові гаряче.

— І що? І що?

— Зі мною й доїхала до Овруча, а тут, як я вам казала, дороги наші розійшлися. Я повернулася назад, а вона поїхала в Чигирин, та чи заїхала — не знаю.

— Спасибі й за те. Все-таки легше буде шукати. Може де й знайдемо тую безталанну Марусю, а то мій Борис збожеволіє без неї.

— Таке кохання?

— Ой те кохання! — і Босаковський так жалібно завернув очима, що Нечаїха мало не скрикнула. — 3 кохання, — повторив, зітхаючи. — І не диво, — молодь! Я також колись, та — пішли мої літа, як вітри круг світа й уже їх не вернути. Ой, ні! Тепер я щастям других радію. Але й тієї радості так мало. Бо скільки то нашого жіноцтва пропадає. Мов буйний квіт вітри з дерев обривають та кидають його всякій наволочі, простіть за слово, під ноги. Який жаль!

Але цур їй, отій лихій долі! Поборемося ще з нею! Поборемося по-лицарськи, по-молодецьки. Почують ще вороги нашу силу. Зуби свої поломлять, заки нас з'їдять, прокляті!

— Ви то тверді, але ми, жінота? — спитала Нечаїха, а Босаковський стрепенувся, здригнувся, дивно якось завернув очима:

— За вас ми й умерти готові. Ви краса нашої землі, її честь і оздоба! ви...

Та не докінчив. Довго стримуваний біль поборов його. Захитався і з дзигля зісунувся на землю. Бренькнула шабля, стукнула голова об долівку. На цей стук прибігли люди й разом із Нечаїхою взяли його чутити. Не розтуляв повік.

Мов умерлого, віднесли до боківки.

10

Останні птахи відлетіли до теплих країв, а в Уласовім саді останні листки відривалися від гілляк, щоб за ними летіти. Та не залетіли далеко. Поборкалися трохи з вітром і знеможені лягали де-небудь.

— Отак і ми, — казала Нечаєва, йдучи стежкою від хутора до пасіки.

Тою стежкою вона тепер щодня ходила туди й назад.

"Вже я, мабуть, тим ходом до Старого Бихова зайшла би, — думала собі, — до мого чоловіка".

Стежка була не проста, а вихиляста, бо поміж деревами крутилася. Нечаєвій здавалося, що на скруті її чоловік притаївся і чекає, щоб застукати свою Олесю. Тоді прискорювала ходу, а то й бігла, як колись малою дівчинкою до покійної мами, — бігла, щоб хоча свою срібну тугу там зустрінути...

Нечая не було.

"Він у Бихові. Обороняє його. А може..."

І найстрашніші образи виринали перед її очима. Криваві, повні жахливого терпіння.

"Ні, ні! Не допусти до того, Боже! Матінко свята, заступися за нього!"

І довго стояла на стежці з піднесеними до неба очима. Як статуя.

Листки в саду шелестіли. Чи сподівалися вони навесні, що з ними осінь зробить?.. Олесі до осені життя ще далеко, а що сталося з її мріями дівочими?.. Не одне собі уявляла, не одну тривогу пережила тоді, як покійний батько в далекі походи ходив, але те, що тепер переживає, навіть їй у сні не ввижалося.

Гетьманська донька і полковника Нечая жінка на половині дороги між Биховом і Чигирином опинилася, у хуторі незнайомих людей, без челяді, без грошей, тільки в тім, що на собі має. Доля їй "смішного Валька" на опікуна послала, єдину людину, яку вона знала з давніших кращих часів. Але буцім зажартувала собі з неї доля, бо "смішний Валько" вже кілька днів лежить без пам’яті.

Зразу було з ним дуже погано. Навіть Улас не мав надії, щоб він видужав, тільки Устя не відступала від нього. Все якесь зілля варила та щораз нові масті прикладала до ран. А він, сердега, нікого й не пізнавав. То усміхався не знати до чого, то сердився, грозив на когось шаблею, зривався і хотів кудись іти.

Для Нечаєвої не новина біля ранених сидіти. Чимало їх у Бихові було, чимало колись у Чигирин на возах привозили. Але Босаковський так якось дивно дивився на неї, коли йому мокру хустку до голови прикладала, що вона бентежилася і рада була, як котрась з Уласових невісток виручала її. А найгірше було, як він у гарячці, вигукуючи всілякі імена, наші й чужосторонні, згадував також якусь Олесю, а, згадавши, заспокоювався, заплющував очі й лежав непорушно, як мрець.

Вона тоді з тривогою вдивлялась в його обличчя, наслухуючи, чи він іще дихає. На щастя, так.

Від учора йому полегшало. Жар зменшився і недужий лежить спокійніше. Мабуть, не тривожать уже його ніякі привиди страхітні. Може Бог дасть, що видужає. Ще тільки того треба, щоб він її покинув, єдина душа, що зв'язує її тепер із минулим, єдина людина, про якого знає, що він їй прихильний. Був колись і є тепер. Вірний, хоч дивний такий, сумовитий сміхун.

І ціла низка спогадів, тісно сплетених з постаттю Босаковського, виринала з минулого, мов із безодні. Знала його дитиною.

Зразу боялася його довжелезних вусів і оселедця на підголенім лобі, що, мов живий, пересувався з одного боку на другий, і шаблі, оправленої в якусь гадючу шкуру, і неоднакового кольору очей, що він ними так дивно завертав, і треба було чимало часу, заки зважилася потягнути його за ті вусиська й сказати: "Який смішний Валько!"

А він не гнівався, лише показував, як пальці козачка танцюють, і як від рук зайчики на стіну вискакують, і як півень кукурікає на тині, і як татарин на коні їде, а жид на війні шаблею рубає. За кожним разом, як батько з походу вернувся, то про новий подвиг Босаковського розказував. І Босаковський на чигиринськім дворі став людиною начебто своєю. Тільки привикнути не могли до того, як він кланявся, як дякував, встаючи від столу, і як жінок по руках цілував. Дивні звички, що він їх ніяк не міг забути.

Пригадувала собі Нечаєва колишні добрі часи і чомусь їй здалося, що вони ще не пропали, а Босаковський являвся їй саме тією єдиною людиною, що може їх врятувати. — "Господи! Щоби він одужав!" — молилася у душі за його здоров'я.

Хутір заспокоївся. Зразу вечори були такі довгі, а ночі гнітюче тихі. Усе причувалися якісь крики в лісі і калатання до воріт, але згодом життя вернулося до старого, тільки Панасові додали ще другого сторожа, щоб ворог не підступив під хутір. Але ворога не було. І хутір став забувати про страшну пригоду.

Здавалося, що на ділі Улас нераз будився серед ночі, а потім довго перекидався з боку на бік, думаючи, що то тепер діється у нас. То знову Устя протирала зі сну очі, а чуючи, що її чоловік не спить, питалася його, до чого воно йде і як воно скінчиться.

Улас потішав її, що люди помудріють, подадуть собі руки й проженуть ворогів на чотири вітри. Устя вдавала, що вірить свому чоловікові, але по її голосі й по нових питаннях знати було, що вона іншу думку має, лише висловлювати її не хоче.

Уласові сини по-давньому ходили на промисли й приносили новини все гірші й гірші.

Улас гримав на них, щоб не крякали та не страшили людей.

— Бачите, як жінки бояться. Ще доведеться їм волосся підсмалювати та підкурювати їх, щоб перепуд прогнати.

А Устя йому на те:

— Який мені відважний! Не лише з постелі на собак гукає, а й до вікна піде, правда?

Найгірше було з Борисом. Йому якби хто приску в чоботи насипав, так спішився, а тут Босаковський занедужав і не годилося хорого лишати, а самому йти на розшуки за Марусею. Його заспокоювали та потішали на всякі лади, а він мав одну відповідь: "Добре говорить, кого не болить".

Два дні пересидів біля постелі і недужого, а на третій таки не втерпів і пішов з Уласенками. Перейшли ліс, переправилися через річку і вибралися на шлях, що ним чимало людей проходило. Там по коршмах ставали, розпитувалися, але з чим пішли, з тим і вернулися. Люди або не знали Марусі Богатьківної, або казали, що знають і щось таке про неї торочили, що Борисові аж у голові шуміло. Одні казали, що вона віддалася, інші, що постриглася в черниці, а ще інші, що вмерла з туги за своїм любим, що згинув у якімсь бою. Одні буцімто бачили її коло Овруча, а інші зустрічали в Чигирині. Де Рим, де Крим, де Овруч, а де Чигирин!

Борис, ще гірше зажурений, вернувся з Уласенками на хутір і постановив ждати, поки Босаковський видужає. Вірив, що як він не поможе йому відшукати Марусі, то не поможе ніхто.

11

Був один із тих довгих осінніх вечорів, що то їм, здається, кінця немає.

Тріщали дрова в печі, пугукали сови й вітер навівав тугу. До вікон стукали дрібні краплі дощу. Розридалася осінь. Розридалася так, що навіть вовки не витримали — вили.

Не можна сказати, щоб їх на хуторі боялися, бо забезпечували його широкі рови й високий частокіл, а все ж таки, як долітало це настирливе "у-у...", то на душі ставало моторошно.

Уласові й Помелу, як старим, бувалим козакам, пригадувалися такі картини, яких не забувається ніколи: бойовища, незакопані трупи, важко ранені козаки, що з місця рушитися не можуть, а тут чимраз ближче оце гидке: "у-у..." Вовки підкрадаються, щоб жерти живе або ще не зовсім застигле людське тіло.

— І пощо тих поганих звірюк на світі?! — нарікала Устя. — Яка з них кому користь?

— Є усілякі звірі, корисні й шкідливі, так, як і люди, — мудрував Улас.

— Мабуть, і вовки на щось здались, коли їх Господь сотворив, — докинув від себе Помело.

— А може б ти нас, брате, бандурою розважив, — повернувся до нього Улас. — Так добре слухати, як граєш. Бандура — чарівниця, з нею навіть смуток веселиться. Дуже я її люблю, оту бандуру.

— Заграв би, брате, але Босаковський у боківці лежить.