Хмари - Нечуй-Левицький Іван
В нас є вже сім'я...
— Ще й більше буде, — перебив її розмову Воздвиженський.
— Само по собі, що буде! Чом би пак нам не порадиться, як би лучче хазяйство своє повести, як би якісь плани зробить. В нас же є батько, а що батькове, те наше.
— Ти розумно говориш, Марго Сидорівно!
— Сухобрусів нерозумних ніколи й не було а Києві! Та й таких ніхто й не запам'ятає ніколи! І дядьки наші багаті й розумні, і наш батько, хоч і був бідний, та з нічого розвів дещо! І ми розведемо, як будемо розуму держаться та підемо сухобрусівською стежкою. От з нашого дому маємо дохід... Час би дещо і в банк покласти, щоб проценти наростали для дочки...
— А. Їй, Марто, хіба дещо придбала?
— А чом же й не придбать то з сього, то з того? В контрактовий ярмарок [44] був за квартири заробіток добрий. А їй ж? Чи придбав хоч трохи з свого редакторства та професорства?
— Є там трохи зайвих грошенят, — — промовив Воздвиженський знехотя якось.
— То оддаймо, що маємо зайве, в банк, — сказала Марта.
— Про мене, оддаймо!
І вони разом, неначе змовившись, пішли в свої кімнати й вернулись до зали, держачи в руках капшуки з грішми.
— Ого! та й ти чимало зібрала з свого хазяйства! — сказав Воздвиженський, трясучи Мартиним скарбом.
— Ого! та й ти, бачу, не все програв у карти! — весело сказала Марта, підіймаючи рукою добрий капшук з грішми. І вони посідали любенько вкупці та й почали лічить гроші. Полічили вони всі гроші. Грошей було чимало. Вони обоє були дуже раді одно одному і, налічивши чималу суму, зовсім помирились того вечора.
— Завтра я сама одвезу гроші до банку, — сказала Марта.
— Про мене, й одвези! — одказав їй Воздвиженський, оддавши їй до рук всю суму.
— Яка шкода, що купецтво зовсім занедбається в нашій фамілії, як помре наш старий батько! — сказала Марта.
— А справді, велика шкода! Крамарство корисніше, ніж наша наука. Як я завидую, як побачу купчиків за прилавком в магазині! В мене аж руки сверблять, щоб розгоріувать крам та мірять матерії аршином.
І Воздвиженський обперся обома руками сб стіл, як роблять купці за прилавком, почав мірять аршином матерії на повітрі. Всі його манери, весь його хист був щиро купецький, неначе він стояв і справді в магазині та міряв аршином матерії.
— Правда, Марто Сидорівно, ми тільки дурнісінько сердились?
— А правда, Степане Івановичу! І чого нам свариться! І нащо нам те здалося! А яка це притичина для миру й спокою в нашій хаті.
Самі руки Мартині налапали гітару. Вона взяла й почала натягувать струни й направлять гітару. Самі пальці почали брати веселі акорди, і незабаром гітара задзвеніла в Мартиних руках, аж стіл затрусивсь. Воздвиженський слухав з великою охотою й почав підтягувать голосом.
— Заспівай, жінко, якої-небудь! Давай на радощах згадаємо давнину!
Марта почала співать: "Как я в рощице гуляла", її голос, високий та дзвінкий на високих нотах, вже трохи хрипів на низьких, неначе розколота посуда. Дуже радий мирові, Воздвиженський ходив по хаті, позакладавши руки в кишені, й співав чудовим, дзвінким басом. Піснею скінчилась між ними незгода, і настала в хаті мирнота на довгий час.
— Може, запросимо на цьому тижні ректора й архімандритів? — питала Марта. — До того часу слуги будуть вольні.
— А коли ти того хочеш, то й покличмо!
— Бо тоді якось зовсім не випадало! Такий був час... зовсім не добрий...
— Еге! зовсім тоді не випадало! — сказав Воздвиженський та й замовк.
І довго вони балакали, грали й співали. Марта не втерпіла і того ж таки вечора побігла до сестри.
— Сестро! чи ти пак знаєш, що мій Степан Іванович став зовсім інший?
— Невже! — сказала Степанида.
— Атож! Тепер зо мною вже й радиться, й гроші дав мені до рук. Завтра одвезу в банк. А твій як?
— А мій такий, як і був... Як почав раз ділиться зо мною своїми мислями та думками, як почав читати якогось філософа, то я трохи не заснула. Все сидить, і од стола трудно його одтягти, а гроші десь ховає, і добре ховає од мене, і дає видавцем, як треба. Як же ти свого загнуздала? Порадь мене, як рідна мати!
— Ой сестрице! набралась я мороки, а таки на своєму постановила. Я йому виварила воду раз і другий! Тепер мене слухатиме й поважатиме. Причепись і ти до свого, та причепись добре!
Марта розказала, як вона виварила воду Воздвиженському і як з ним погодилась.
— Треба й на свого філософа тупнуть раз та другий! — сказала Степанида. — А то й мій вдався трохи скупий. На філософські книжки то й гроші є. а як для мене, то й нема! Піду оце таки зараз до його!
При тих словах вона пішла в кабінет до Дашковича. Дашкович сидів над німецькою книжкою, наморщивши лоба. Степанида прожогом вбігла в кабінет.
— І скажи ти мені, на милость бога! Чи є в світі така безщасна жінка, як я? — так почала Степанида Сидорівна.
Дашкович підвів голову й дивився переляканими очима на свою жінку, витріщивши на неї очі.
— Що з тобою сталось? — спитав він її.
— Що зо мною сталось... Я вже не кажу про те, що ти покинув мене задля оцих книжок, що ти слова зо мною не промовиш та все човпеш, що ти зав'язав мені світ. Чи так же буває в других людей? Чи так же живуть Воздвиженські?
— А як же живуть Воздвиженські? — спитав він у жінки.
— Вони не марнують грошей на не знати які філософські книжки. Та в нас же сім'я! Чи вже ж ти даси в придане дочці оцей філософський хмиз? А Воздвиженські сьогодні одвезли вже гроші в банк. Сестра насправляла собі модної одежі. А ти про мене, молоду, не дбаєш; і сам не вбираєшся по-людській, і мене водиш, як бог зна кого! І бог зна, де ти ті гроші діваєш? Хіба ж я за те знаю?
Га? Скажи? Скажи?
Дашкович схопився, висунув з стола шухляду з асигнаціями й сунув в руки жінці.
— На, голубко, тобі гроші! Накупи, про мене, золотих колосків і рож, скільки хочеш, та дай мені спокій, — сказав він і сів знов за стіл.
Степанида побігла з кабінету до сестри лічить гроші.
— А бач! — сказала їй Марта.
— Бачу! — промовила до неї Степанида.
І Дашкович згадав свій давній сон про голубку...
V
Тим часом Сухобрус старівся і впадав у містицизм. Він дуже часто почав їздить в лавру, часто ходив в пещери, кожного ранку ходив знаменуваться до Братської чудовної ікони богородиці і натщесерце в неділі і в празники пив почаївську свячену воду. Він мав багацько знайомих ченців у лаврі і на пещерах, заходив до їх в келії, сповідався, любив розмовлять з ними про святе, сидячи в садку під деревом на печорських горах. В його флігель все частіше навідувались сиві ченці, русяві й чорняві молоді послушники. Дочки й зяті бачили те й страхались тих ченців, щоб вони не порозносили дечого з флігеля на монастир... Сухобрус часто справляв у себе панахиди і все глибше та глибше зачитувався в "Житія святих".
Раз, начитавшись про спокусу од бісів, Сухобрус. ліг спати й прокинувся опівночі дуже переляканий. Тільки що він заплющив очі, а йому уявилось, що хата освітилась, як блискавкою. Вдарив страшний грім, і раптом одчинились двері і всі вікна, неначе якоюсь невидимою силою. В одчинені двері вступив якийсь святий, а за ним янголи. Він очмарів з дива. Коли придивиться він, аж у того святого курячі ноги, а в янголів крила, наче в кажанків, ще й у всіх ззаду тяглися довгі хвости. Оглянувся він на вікна, аж туди заглядали престрашні голови: цапині, і курячі, й собачі, та всі з цапиними бородами і в німецьких ярмулочках. Ще дужче гуркотів грім, і всі чорти поперекидались панками з хвостиками й ріжками і почали стрибать навкруги Сухобруса. Дідьки пищали, вищали, висолоплювали язики, вищиряли зуби, клацали зубами, наче вовки, а навпісля кинулись на Сухобруса й почали його душити.
Прокинувся він блідий, як смерть. Піт лився з його лоба. Він був такий втомлений, ніби й справді гацав по хаті з тими дідьками. Спросоння він так голосно закричав, що побудив слуг. Наймички вбігли з світлом і почали з переляку хреститься. Сухобрус трусився, неначе його трясла пропасниця. Йому принесли почаївської води; він напився, помазав собі очі й груди і почав молиться та хрестить вікна й двері. Одна наймичка побігла й збудила Воздвиженського; він прибіг і почав заспокоювать Сухобруса.
Од того часу Сухобрус боявся сам спать і клав у своїй кімнаті одного прикажчика. Зяті й дочки, порадившись, задумали викрасти од Сухобруса всі книжки.
Тільки що Сухобрус пішов до крамниць, Марта й Степанида прийшли у флігель і познаходили прездорові книжки "Житій" та "Патерика". Напнувши на плечі бурнуси, вони позабирали ті книжки під пахви й винесли з хати, так що й наймички навіть того не бачили. Вони ледве дотаскали їх до дому Воздвиженського й сховали в скриню на самісіньке дно.
Вже не швидко оглядівся Сухобрус за книжками. Після того страшного сну він був втратив смак до їх, але якось зоглядівся — і не знайшов книжок. Він почав питать в наймичок, в прикажчиків, але ті одмахувались руками: казали, що ті книжки їм зовсім ні для чого не потрібні. На зятів, на ченців він не міг і подумать і впевнився, що хтось чи вдень, чи вночі уліз у вікно і покрав усі книжки.
Сухобрус усе ходив та бідкався, аж дочкам було його шкода. Воздвиженський постеріг, яку вартість мали ті книжки для Сухобруса. Взявши одну книжку "Житій", він пішов до Сухобруса в флігель.
— Тату! чи ви бачите, що я достав? — сказав Воздвиженський, показуючи йому книжку обіруч.
— Голубчику! Степане Івановичу! І де це ви її достали? До смерті буду молиться за вас богу!
— Купив на точку! Мабуть, її продав той, хто вкрав у вас.
— Буду ж я кожного ранку забігать на точок, може, й інші книжки набачу.
— Не бігайте, тату! Нехай вже я сам бігатиму молодшими ногами.
— Спасибі вам, дай вам боже здоров'ячка! — говорив Сухобрус, обнімаючи його й цілуючи.
"Добре діло йде! — подумав Воздвиженський. — Може, старий одпише флігель мені одному..."
— Степане Івановичу, найму за вас акафіст Братській богородиці.
— Про мене, тату, найміть, тільки не дуже лиш читайте ці книжки, бо знов снитимуться янголи з пазурами.
— Еге! смійтесь, смійтесь! Ви добре знаєте, що не до кожного дідьки приступають... Бо не кожного бог благословить... Хто недобре робить, до того, певно, вже й дідькам не треба приступать.
Сухобрус свої сни вважав за милость божу й думав, що то він вже присвятився. Він почав ще частіше їздить в лавру; ще більше ченців і слимаків приходило до його в гості.
Тим часом Воздвиженський радився з Мартою, що було б дуже добре, якби батько одписав на їх самих флігель.
