Роксолана - Загребельний Павло

Може, хоч тоді султан зрозуміє, кому слід передати троп у спадок.

Вона послала Нурбану з євнухами й старою хазнедар-уста в літній палац на Босфорі, де вперто сидів Селім, не їдучи навіть у свою Манісу, передала синові й листа. Писала: "Вродливішої дівчини ще не бачено в Топкапи. Синку, прийми її в свій гарем. Не будеш каятися".

Нурбану приведено саме тоді, коли п'яний Селім насолоджувався співом і танцями своїх одалісок. Кільканадцять геть голих дівчат під звуки бубна і тарбук кружляло довкола шах-заде, який мляво покивував головою і водив пальцем згори-вниз, згори-вниз, хитаючись, мов ганчір'яний божок. Листа від султанші читати не став, кинув його набік, як це робив навіть з фірманами самого султана. В гаремі не мав коло себе свого сповірника й порадника Мехмеда Соколлу, тому робив що хотів. Але хазнедар-уста мала веління передати Нурбану в руки самого шах-заде, тож, хоч як упиралася дівчина, незвична до таких видовищ, стара все ж проштовхалася з нею крізь вервечку голих танцівниць і підвела до Селіма. Той кліпнув почервонілими очима на дивну дівчину, загорнуту в шовк, тоді як усі тут були нагі.

— Хто ти, красуне? — спитав непевно. Хазнедар-уста відповіла замість Нурбани:

— Це рабиня, яку прислала вам мати-султанша, мій шах-заде.

— Коли прислала султанша, то я беру тебе,— сказав Селім і показав дівчині, щоб сіла поряд з ним.— Вмієш танцювати? Дівчина злякано озирнулася.

— Хіба в корані не записано, що правовірні не сміють оголюватися один перед одним? — прошепотіла вона.

— То ж правовірні, а ти рабиня! — п'яно зареготав Селім і шарпнув з неї шовкове покривало.— Скидай це ганчір'я! Миттю!

Вона скочила на ноги, мовби для того, щоб виконати його веління, а сама, затуляючись від сорому й обурення, вибігла з залу, Розлючений Селім став жбурляти в голих танцівниць чаші з вином і шербетом, гукаючи:

— Геть звідси, паскудні шлюхи! Всі забирайтесь! До єдиної! Вранці, протверезившись і прочитавши материн лист, Селім звелів привести до нього Нурбану.

Вона ввійшла, вклонилася, сяйнула на нього величезними своїми очима з німим докором, аж Селім відчув щось мовби ніяковість, хоч і не відав, що то таке. Дивуючись сам собі, ласкаво припросив дівчину:

— Підійди ближче, Нурбана!

Поки вона йшла, в нього було таке враження, що земля під ним розступається і він зависає на хмарі блаженства.

— Сядь! — майже крикнув їй, а тоді заплющив очі й простогнав: — Ти справді жива чи, може, мана?

— Мабуть, жива,— тихо відповіла дівчина.

— Тоді тебе не можна показувати нікому із смертних, бо ти найбільший скарб на цьому світі.

— Мій володарю, я не згодна з вами,— заперечила Нурбана.

— Ти не згодна? Гаразд. Коли так, то найдорожче на світі — моя любов до тебе! — палко вигукнув Селім і простягнув до неї руку.

Нурбана ледь помітно відсунулася, ухиляючись від його доторку, і тихо промовила:

— Справді, твоя любов, мій володарю, буде для мене найбільшим скарбом, якщо лишиться тривалою і коли очі твої не спочиватимуть на інших красунях.

— Не май клопоту,— засміявся Селім.— Не знайдеться красуні ні на цім, ні на тім світі, яка б змогла відірвати мене від тебе!

Чи знала Роксолана, що послала Селімові дівчину, яка стане колись так само всемогутньою султаншею, як і вона сама? Коли б знала, мабуть, ніколи б не зробила цього. Сподівалася, що Селім геть одуріє коло Нурбани, а в нього мовби влилася нечувана сила, яка заволоділа ним так, що вже не випустить до самої смерті. Селім прикликав свого вірного Соколлу, нагримав на того, чом бариться в Стамбулі, тоді кинувся до султана, попросився відпустити його до Маніси, на що Сулейман відповів коротко:

— Ми вважали, що ти вже давно там.

А Баязидові припала проклята Амасія, місто вигнання й смертей. Прислав султанові голову Лжемустафи в шкіряному мішку, але йому назустріч полетів фірман не з запрошенням до столиці, не з помилуванням, а з суворим велінням: їхати до Амасії, минаючи Стамбул.

І це після тої смертельної небезпеки, на яку він наражався заради спокою в імперії.

Батькові послав голову смертельного ворога, матері писав листи. Про всі темні години й дні його путі. Як скакав на коні із своїми вірними людьми (а біля нього завжди тримаються бездомні люди і бездомні собаки, вичуваючи його вільну й добру душу). Як cтруменів час у долинах рік і над гірськими вершинами. Як розлякували вони все стрічне, а тоді відчули, що вже ніхто їх не лякається, бо цілий гірський край перед Серезом був повний заколотників. До Мустафи зібралися, мабуть, найбідніші люди з усіх усюд. Брудні, немиті, відчаєві, в драних кожухах, з нечесаними бородами, без зброї, з самими кілками та камінюччям, ішли до нього, так ніби був спаситель Махді, якого ждуть у тисячному році хиджри. Пекли на вогні баранів, шматували м'ясо, пили кисле Вино або просто воду з гірських струмків, гомоніли глухо, загрозливо, численність давала Їм силу, вважали, що злякають султана самим лиш своїм виглядом, бо хіба ж не злякався той всемогутній султан колись на Дунаї простої жаби, яка вистрибнула йому з-під ніг, і не переніс переправи на інше місце?

Мали вже свою грізну молитву: "Отче наш, іже в Стамбулі єси, не святиться ім'я твоє, воля твоя не сповнюється ні на небесі, ні на землі, трон твій хитається і падає. Дай нам хліб наш насущний, тобою віднятий, не вводь себе в спокусу привабами Хасекі, але позбав нас од твоїх клятих посіпак. Амінь".

Пам'ять людська була глибшою за книги. Бо в книги не завжди зазирають, а пам'ять з людиною нерозлучно. Сидячи коло вогнищ, повстанці згадували шейха Бедреддіна, який сто років тому в цих самих місцях підняв бідний люд проти султана Мехмеда Челебі, обіцяючи відібрати у вельмож і розділити між тими, хто нічого не має, їжу, одяг, скот, майно і навіть землю. У шейха було слово, але не було ніякої зброї. Його схопили султанські воїни і привели до мевляни Хайдара. Той, натякаючи на хадіс пророка, спитав: "Чого заслуговує чоловік, який прагне розколоти мусульманську общину, згуртовану довкола чоловіка достойнішого?" Бедреддін твердо відповів: "Меч очищає всі гріхи!" Султан Мехмед помилував Бедреддіна. Йому не стали відрубувати голову, бо немає гіршої кари для мусульманина, ніж позбавляти його тіло цілості, дарованої аллахом. Шейха повісили на дереві в Серезі. Мюриди таємно зняли й поховали його, а згодом поставили тюрбе. І ось тепер простий люд згадав Бедреддіна, і його ім'я було у всіх на устах.

Баязид із своїми людьми вимушений був перебратися в простий одяг. Сховав свій золочений панцир під темним брудним халатом, не розчісував бороди, не вмивався, обдимівся біля вогнищ, забув про все, що позаду, вглиблювався у безмежний край повстанський, прагнучи добратися до самозванця. Той був невловимий. Його берегли, десь ховали, не підпускали нікого чужого. Треба було стати своїм для цих людей, добра слава для яких ліпше від золотого пояса. Таємно зносячись з румелійським беглербегом, він домовився, щоб той вислав проти повстанців незначну силу, а сам, знаючи про це, підняв тих беззбройних і розбив султанське військо. Стаз своїм для тих людей. Вони допитувалися: "Хто ти?" І хоч не мав доволі часу, все ж не квапився, уникав прямої відповіді, віджартовувався: "Той, що свині дядьком не називає".

І ще вчив їх, що, коли хочуть поменшити якийсь злочин, слід його тільки вдало назвати. Не різанина, а сутичка. Не втікати від погоні, а збунтуватися проти переслідування. Так і султанові міг би сказати, що не замахувався на його життя, а тільки страждав від несумісності крові з Селімом відтоді, як того названо спадкоємцем трону.

Самозванець почув про Баязида і прислав спитати, хто такий. Як він міг себе назвати? Сказати: шах-заде, султанський син? Був би негайно вбитий повстанцями, які визнавали тільки одного султанського сина — того, що називався Мустафою.

Він сказав: "Товариш вашого Мустафи з овечого загону". Цим людям, які все життя пасли овець, сподобалися такі слова. Вони переказали їх Мустафі, а той теж згадав овечий загін і зрозумів, хто до нього прибув. Він покликав Баязида до себе і влаштував йому пишну зустріч, для якої засмажено було цілого оленя, впольованого в горах. Оленя принесено на сплетених з білої лози ношах, в його спині стирчав гострий мисливський ніж. Самозванець показав на той ніж Баязидові і промовив привітно: "Хай шановний гість перший почне учту". Жодного з своїх людей Баязид не мав коло себе. Був сам серед найвірніших прибічників Лжемустафи. Але що таке вірність? Хіба вона не має меж? Вона кінчається на березі тих рік, в яких тече кров, не вміючи споруджувати мостів. До того ж і сам Лжемустафа не покладався навіть на своїх найнаближеніших. З ніг до голови був у сталевих кольчугах, на голові мав сталевий шолом, сталевими пластинками закрив собі вуха, шию, на колінах, на ліктях, на плечах мав товсті мідні місюрки, не було видно ніде жодної смужки шкіри, жодної щілини, крізь яку можна б прорубатися мечем. Кому ж вірив цей чоловік?

— Ти так і спиш? — спитав Баязид.

— А що? — спокійно відмовив той.— Пересторога, поки сяду на трон у Стамбулі.

— Хотів же розділити зі мною царство.

— Хотів.

— Тоді як же Стамбул?

— Стамбул зостанеться столицею Румелії. Тобі все, що по той бік Босфору.

Баязид засміявся.

— Мені Стамбул ні до чого. Люблю Бурсу. Єшіль Бурса. Що може бути краще на світі?

Баязид примірявся до оленя. Вибирав найсоковитіший шматок. Здається, там, де бугряться шийні м'язи. Взявся за вичовгану ручку мисливського ножа, спробував лезо. Гостре, як міст, по якому душі правовірних мають потрапляти в рай. Впівока глянув на самозванця, і при світлі вогнища блиснула в того вузька смужка шкіри під підборіддям між кольчугою і захисною сіткою шолома.

— А чи ти чув,— приміряючись до оленячого сідла, поволі мовив Баязид,— чи чув ти, як колись Пір Султан Абдал підняв повстання селян проти падишаха Сулеймана, об'єднавшись з кизил башами, і за це був повішений у Сівасі? Або про те, як давно-давно самозваний син сельджуцького султана Кей Кавуса Лжесіявуш підняв бунт у Мунке?

— До чого тут Лжесіявуш? — невдоволено спитав самозванець.

— Його впіймали, зідрали з нього живцем шкіру, набили соломою і возили по городах для страху. Так буває з усіма самозванцями.

Кажучи це, ввігнав Лжемустафі ножа в горло, і той захрипів, заклекотів кров'ю, став валитися просто у вогнище.

— Я султанський син Баязид! — крикнув шах-заде.— А це мерзенний самозванець, який ошукував усіх вас!

І рвонув свій халат і показав їм золотий панцир.