Роксолана - Загребельний Павло

Вірні яничари і особиста охорона султана насилу справлялися з натовпами, намагаючись не підпускати близько до падишаха цього ошалілого люду, який від палкої любові міг задушити свого повелителя. Роксолана з відразою дивилася на тих, хто щільно оточував їхню альтану, на одурілих від спеки й від пишного вбрання султанських наближених. Обличчя візирів, вельмож, імамів мали на собі неприхований відбиток угодництва перед султаном і звірячості до всіх, хто нижче. Тупа звірячість і собачий блиск покірливості в очах водночас. Як це могло поєднуватися в тих самих людях і ким поєднувалося? Невже все султаном, невже він винен був у всьому довкруж, а не тільки в нещастях пригноблених народів і в її власних нещастях?

Тим часом поміж стамбульських цехів, які ще тільки наближалися десь до Ат-Мейдану, виникли суперечки, кому першим проходити перед султаном. Не міг навести ладу навіть Рустем із своїми людьми, посланці від гільдій пробилися до самого султана, стамбульські м'ясники хотіли йти поперед капітанів Середземного моря, а ті домагалися першого місця для себе. Султан спитав Роксолану, як би вирішила вона.

— Не надавайте переваги м'ясникам, ваша величність,— сказала вона.— Пускайте першим будь-кого, тільки не м'ясників.

Султан милостиво змахнув рукою в бік посланців од моряків, промовивши поважно:

— Справді, вони постачають столиці харчі, і їхній покровитель — Нух. Це поважна гільдія людей, які борються проти невірних і обізнані з багатьма науками.

Капітани каравел, галеонів і інших суден, давши потрійний салют коло палацового мису, де висадився перед тим сам Сулейман, витягли на берег сотні маленьких суден і човнів, вигукуючи: "Ая Мола!" Хлопчики, одягнені в золото, слугували хазяїнам суден і розносили напої. Музиканти грали зусібіч. Щогли й весла були прикрашені перлами й коштовностями. Паруси зробили з дорогої тканини й гаптованого мусліну. А на верху кожної щогли сиділо двоє хлопчиків, які насвистували мелодії Сілістрії, Наблизившись до султанської альтани, капітани зустріли кілька кораблів "невірних" і вступили з ними в бій. Від пострілів гармат дим заволікав небо й усе довкола. Нарешті мусульмани перемогли. Вони вдерлися на кораблі "невірних", захопили здобич — прекрасних франкських хлопчиків — і повели їх від бородатих гяурів, яких закували в ланцюги. Тоді спустили прапори з хрестами на суднах "невірних" і потягли захоплені кораблі за кормою своїх власних.

Мехмед Соколлу, великий візир шах-заде Селіма, голосно, щоб почув його султан, вигукнув:

— Могуття великого падишаха таке, що ми можемо всі свої кораблі робити з золота й діамантів, а паруси на них — з парчі й атласу!

Великий візир Ахмед-паша недобрим оком позирнув на свого колишнього товариша, осудливо заворушилися вельможі, невдо-волені цим вискочкою і водночас заздрячи його нахабству. Зате султан милостиво кивнув винахідливому Соколлу і знов відтрутив м'ясників, які просилися пройти перед ним, надавши перевагу купцям з Єгиту, що показали в своїй процесії золото й коштовні камені, чорних рабів і чорне дерево, слонову кістку й дивні плоди, провели велетенських слонів у дорогих попонах, везли в дерев'яній клітці двох страхітливих бегемотів, тягли довжелезні шкури, зідрані з крокодилів.

Нарешті опинилися на Ат-Мейдані м'ясники. Вони пройшли поперед різників і дрібних єврейських торговців м'ясом. М'ясни-ки-касаби майже всі були яничарами. На платформах, які тягнули воли, вибудувані були крамниці, прикрашені квітами, повні туш жирних овець. Касаби пофарбували м'ясо шафраном і позолотили роги. Вони рубали м'ясо величезними ножаками, важили на терезах жовтого кольору, вигукували: "Візьміть одну окку за одну аспру! Це прекрасне м'ясо!"

За м'ясниками йшли ті, що виготовляють солодощі. Вони прикрасили свої крамнички, встановлені на ношах, безліччю таких речей, від самого погляду на які текла слина не тільки у малечі, а й у дорослих. Вони обкурювали роззяв ароматом амбри й показували цілі дерева, зроблені з цукру, з солодощами, які прикрашали гілля. Слідом ішли султанські хельведжі й шербетчі, а за ними їхні підмайстри, виграючи на зурнах і сазах.

Люд ішов і йшов, процесії обтікали султанську альтану, як звировані води, десь поза натовпами, в надрах велетенського міста, вже займалися пожежі, зчинялися сутички, розгорялися бунти. Вперше за тисячу літ свого існування великий город зрушений був з місця, вийшов з берегів, мов свавільна весняна ріка, погрожував затопити все довкола. І де могла знайтися сила, що вгамувала б його розклекотані води?

Мовби натякаючи на те, що може статися з кожним невдовзі, хоч би як високо він був вознесений над натовпами, п'ятсот могильників з Еюба пройшли повз султанську альтану із своїми лопатами й мотиками в руках, допитуючись у вельмож, де копати для них могили. Це було ніби похмуре попередження для багатьох. Могильники вважали своїм покровителем Каїна, Адамового сина, який убив свого брата Авеля через дівчину. Він поховав Авеля на горі Арарат, на тім місці, де стояла Адамова кухня. Відтоді Каїн став покровителем усіх, хто проливає кров і копає могили, а також усіх ревнивців.

Навіть божевільних вивели показати султанові. Триста хранителів божевілень проходили в цій процесії. Вони вели кількасот шаленців у золотих і срібних ланцюгах. Деякі сторожі несли пляшки, з яких поїли ліками божевільних, і штурляли їх, щоб навести лад. Деякі з божевільних ішли голі. Вони кричали, реготали, лаялися, нападали на охоронців, наводили страх на глядачів.

Корпорація стамбульських жебраків, яка налічувала понад сім тисяч чоловік, пройшла на чолі з своїм шейхом. Натовп дивовижних постатей, у смердючому вовняному одязі, в тюрбанах з пальмового листя, вигукував: "О милосердний!" Серед них були сліпі, криві, безрукі, безногі, деякі босі або голі, деякі верхи на віслюках. Вони несли свого шейха на золотому троні, мов султана, і вигукували: "Аллах! Аллах! Амінь!" Крик із семи тисяч горлянок здіймався до самого неба. Коло альтани вони проголосили молитву за здоров'я падишаха і отримали багату милостиню. Сморід від них бив такою густою хмарою, що не помагали ніякі бальзами, розбризкувані довкола султана й султанші, і Сулейман уперше за весь день мовби зблід, але того не помітив ніхто, крім Роксолани.

А тим часом повз султанську альтану йшли злодії й грабіжники з великих доріг, ошуканці й пройдисвіти, за ними — стамбульські блазні й фіглярі, які випили сімдесят чаш життєвої отрути і негідної поведінки. Остання гільдія складалася з власників закладів розпусти і пиятики, яких налічувалося в столиці понад тисячу. Вони не наважувалися показати повелителеві правовірних, як виготовляється вино, але показували, як воно п'ється. Хазяїни таверн з Бейоглу були одягнені в лати. Хлопчики, служки таверен, усі безсоромні п'яниці, йшли, виспівуюча гультяйських пісень.

Рустем перестарався. Чи слід втомлювати великого султана таким неподобством? Навіть Роксолана стривожилася й поглянула на Сулеймана мало не винувато.

Султан сидів закам'яніло, і блідість на його завжди смаглявому обличчі розливалася така, що Роксолані стало страшно. Обличчя мерця.

— Ваша величність! — тихо скрикнула вона.— Мій падишаху! Султан не зворухнувся. Дивився на неї і не бачив нічого. Може мертвий?

— Ваша величність! — гукнула вона розпачливо і вхопила його за руку. Рука була холодна й мертва. Невже його міг убити сморід натовпів? Чи не зніс надмірної любові Стамбула?

— Мій султане!

їй стало по-справжньому страшно. Зоставалася сама на цілім світі. Все своє життя ховалася за цього чоловіка, а тепер він позоставив ЇЇ без захисту, на розтерзання цим натовпам, чужим, ворожим, немилосердним. Все життя він утікав від неї, йшов і йшов у свої безглузді походи, але щоразу вертався, заприсягаючись більше не кидати її саму. Цього разу пішов у свій найбільший похід, прислав їй вість про смерть суперника її синів, тоді прислав тіло одного з її синів, тепер вернувся й сам, але мертвий.

Прискочили візири, меткий Баязид, розштовхавши всіх, кинувся мерщій не до мертвого батька, а до матері, так ніби хотів захистити її від імовірних нападників, десь мляво майнули червоняста борода сина Селіма, його бліде одутлувате від пиятики обличчя, але й зникли. Селім був спокійний, знав: його прокричать султаном, щойно лікарі переконаються в тому, що Сулейман не живе. Особисті лікарі падишаха араб Рамадан і грек Фасиль клопоталися коло недужого (чи мертвого), щось півголосом говорили до султанші. Чи вона їх чула? Чи могла розібрати бодай слово?

Сідала в роззолочену султанську карету, коло якої на конях гарцювали її сини Селім і Баязид, один завтрашній султан, а другий —жертва кривавого закону Фатіха, неминуча жертва жорстокої султанської долі, а тим часом непритомного султана в золотих ношах велетні-дільсізи бігцем понесли в Топкапи. У смерть чи в воскресіння?

ЗМОВА

Коли проходила вночі темним безконечним мабейном, здалося, що наступила на жабу. В старих покоях валіде під килимами кублилися гадюки. У вибиті шибки влітали кажани й сови, по запустілих приміщеннях гарему никали голодні дикі звірі, що повтікали з кліток.

І вона — як зранений звір.

Стогін і плач вмерлих синів був у неї в душі, не вгавав, не давав спочинку, до нічного зеленкуватого неба возносила вона свою пам'ять про своїх дітей і прокляття до місяця, до його сяйва, що снувало тонку примарливу сіть, яка навіки поєднує мертвих і живих, безнадію небуття і всемогутню вічність сущого.

Султан помер передчасно, і вмерли всі її надії, і пустота жахлива й повсюдна запанувала тепер, а посередині, мов клубок золотого диму, плавав вітцівський дім — недосяжний, навіки втрачений не тільки нею, а й усім людством, пам'яттю, історією, віками. Ось де жах!

Може, і все її життя — суцільне зло. Тільки в злі ми щирі, а не в добрі. Відкрилося їй тепер, коли відчула султанову смерть. Востаннє в житті була вона прекрасна і єдина в тій золотій альтані поряд з неприступним падишахом, востаннє для самої себе, а для нього — назавжди. Коли вічна жіноча любов, то ненависть теж вічна. Тепер ненавиділа Сулеймана, як ніколи досі. Не могла простити йому, що покинув її в таку хвилину. Хай би вже сам доводив до кінця смертельні чвари між своїми синами.