Нація - Матіос Марія

Намагалася дихати глибоко й нечасто. Та в груди вливалося душне сухе повітря, що втрачало природний смак, поки проходило "комин".

Дихання через "комин" не приносило полегші. Корнелія підставляла широко відкритий рот, хапала задуху повітря, а потім намагалася дивитися одним оком крізь трубку вверх.

Тонка як нитка смужка світла все ж пробивалася в темряву криївки.

По цій білій нитці дівчина орієнтувалася в часі.

Там, над землею, сьогодні субота.

Корнелія перехрестилася, виказала "Отченаш" — і заплакала.

Там щось сталося недобре, інакше б вона не сиділа три доби, живцем замурована під землею. До того ж смужка світла, що тяжко пробивалася зверху, сьогодні виглядала найтоншою. А це значило, що їй подали знак про небезпеку, прикривши "комин", замаскований під дупло в старій груші на обійсті Калини Климихи.

Той, кому подавали знак під землю, знав: при прикритому дуплі нема права рипатися з криївки, а хоч би до самої смерті.

Корнелія спробувала вловити очима нитку світла. Тепер вона їй видалася ще тоншою.

Дівчина перестала плакати — лише відсунулася від "комина" й почала розплітати косу. Чесання коси завжди вгамовувало нерви й давало ясність думки. Та сьогодні вгамувати нерви не вдавалося. Вона вже висмикнула з корінням добрий жмут волосся, не відчуваючи, проте, болю, заплела й знову розплела косу.

У голові все одно зяяла дірка, малесенька дірка, така, як колись у грудях Максима — "Клена" — від кулі, й через ту дірку розбігалися всі ясні думки, що іншим разом могли би заспокоїти Корнелію.

Знала напевне лиш одне: без якоїсь дуже важливої притичини ніхто б не залишив її саму на три доби в криївці без права виходу.

Коляй повинен був повернутися ще два дні тому з наказом проводу.

Калина ж мала подати знак до виходу вчора звечора або сьогодні зранку.

Коляй не повернувся.

Климиха, замість відкрити зовсім, прикрила дупло.

Учора під вечір із "комина" потягло горілим. Отоді Корнелія, може, вперше відчула страх.

Вона знала, яка судьба чекала тих, хто перебував у "домашніх" бункерах, коли облавники підпалювали сільські обійстя: смерть під землею через задуху.

Колись Корнелія добре вивчила господарку Калини Клим, де розташовувалась найбільш законспірована криївка надрайонового провідника — друга "Берези". Скільки разів носила вона таємні листи — ґрипси в хату Калини, не підозрюючи, що за нею хтось спостерігає крізь шпари Климишиної стодоли!

А тепер вона не сміє пробратися в стодолу, щоб дізнатися, чи лишився хто живий на тій землі, яка стала для неї стелею.

…ОБІЙСТЯ КЛИМИХИ — крайнє на голому мов долоня сільському горбі, під самісіньким лісом: хата — на дві кімнати з ґанком, стайня, стодола й дуже занедбане подвір'я.

Климиху в селі називали нехлюєю через її нехіть до порядку в господарці. Між тим, непорядок був лише на подвір'ї. Хата ж сяяла чистими стінами в вишитих жовто-багряними кольорами й мережаних білим по білому рушниках та вималюваними на комині зеленими півнями.

"Калино, чого то у вас когути зелені?" — питали господиню подорожні, що простували з Березова в Білий Потік чи навпаки, й Калина всім відповідала однаково:

— Бо так мені ся хоче!

Зате нехлюйство на Калининому подвір'ї не мало міри:

дерев'яні бочки,

гірлянди нанизаного тютюнового листя,

дрова,

різносортна деревина — обрізні дошки, смерекові й букові ковбки, латки й стовпи для парканів, тички з немолоченою квасолею…

Все це, перемішане одне з одним, валялося довкруг стодоли й стайні в такому гармидері, що годі було збагнути, як Калина дає тому раду й безпомильно знаходить потрібні їй речі при першій же потребі.

Розміщення садиби на межі двох сіл робило свою справу: довгі-довгі роки — ще від Польщі, у війну й тепер, при совітах, — Климиха залишалася сторожем людського добра на двоє сіл: Березів і Білий Потік.

Який подорожній не топтав гостинець — не минав Климишиної хати, щоб не напитися води, не лишити на збереження мішок із мукою, підводу деревини чи просто погомоніти, перш ніж пуститися знов у дорогу.

Та найбільше на Климишиній садибі було кушуру — сухого кукурудзяного бадилля. Калина здавна мала добру механічну січкарню, отож ґешефт її простий і без обману: вона міняла січку для худоби на кукурудзяну муку. Муку міняла на хустки, килими, ліжники, сапи, борони, сокири та інший потрібний крам — і з того жила.

Калина мала велику перевагу над усіма іншими ґешефтарями краю: вона ніколи нікого не дурила. Через те в неї завжди завізно.

Нова влада претензій поки що не мала, оскільки Климиха справно платила податки; її нахвалювали люди, й чіплятися до неї не було причини: совіти хотіли показати, що хоч таким чином — дрібною лояльністю — покращують враження про себе, яке склалося тут в місцевого населення за роки совітського панування.

Отож, кушур до Калини звозили чи не з чотирьох сіл і всіх довколишніх хуторів. Ним був забитий оборіг, стайня й стодола, а від стодоли вздовж паркану метрів на двадцять також тягнулися приперті до жердки з двох боків копи кукурудзиння.

Коли Корнелії нарешті довірили таємницю надрайонової криївки, вона доволі нелегко пройшла короткий, але виснажливий шлях із Климишиної стодоли сюди, під землю, яка тепер стане її могилою.

У задній стіні стодоли відбирали три копи кушуру. Далі метрів з десять треба було йти навприсядки темним пахучим коридором із кукурудзиння по два боки жердки, тоді — шукати місце прихованої ляди, крізь яку спускалися в криївку.

Усе це, ясна річ, робилося в повній тиші й темряві, оскільки ні про яку свічку чи інше світло не могло йти мови. У криївку можна було втрапити, подолавши дерев'яну драбину з трьох перекладин і тримаючись за глиняні стіни, укріплені деревом.

Ті, хто знав про цей бункер, жартома називали його між собою "три по два": довжина, ширина й висота криївки дорівнювали рівно двом метрам.

Під правою від входу стіною стояв двоповерховий тапчан, прямо — малюський столик із гасовою лампою, в лівій стіні — видовбана для харчів ніша, під драбиною — бідон із глухою накривкою, що служив нужником. Просто над тапчаном, у "стелі", починався "комин" для надходження свіжого повітря.

Друг "Береза" називав його трембітою, оскільки своєю формою, точніше довжиною, він повторював трембіту, щоправда, діаметр "комина" був трохи більший. Кінець сягав дупла старезної, вже майже всохлої, груші, що росла якраз у кінці Климишиного подвір'я.

У криївку надходило небагато повітря, але на ніч чи на один день його якраз ставало, щоб не почувати себе геть кепсько.

Тепер же, після трьох голодних і нервових діб, у товаристві блощиць і вошей, що ходили пішки по тапчанові, накритому вовняним коцом, Корнелії здавалося, що вона зімліє, щойно вхопить повітря на землі.

Та на землю ще треба вибратися.

Вона давно так довго не перебувала в закритому просторі. До того ж — без руху, без живого звуку. Корнелин хліб — нічні дороги, ретельно заховані на тілі повідомлення, знайомі люди й максимум обережності. Усі роки, відколи стала на цей шлях — шлях змагання з червоним ворогом, — вона була особистою зв'язковою між двома надрайоновими провідниками: другом "Березою" й другом "Кленом". Її природна винахідливість і воля ні разу не зрадили.

Але чим далі — тим менше залишається кому носити донесення "Берези": друг "Клен" із простреленими як решето грудьми похований у Сторонецькому лісі, під розрослою калиною над урвищем.

Господарі явочних місць пасуть білих ведмедів, а її колишні чорноброві соколи-наречені чекають — не дочекаються тоненької свічечки в поминальні дні над своїми могилами, розкиданими по лісах і видолинках її солодких Карпат.

Вона втрачає пам'ять, коли намагається згадувати, де хто похований: стільки їх, молодих побратимів, чиї кістки сусідять тепер із буковим та смерековим корінням. Один час Корнелія таки блудила лісами, згадуючи місця поховань. Та з часом стежки заростали, могилки западали й рівнялися із землею, березові хрести перекошувалися — й Корнелія з жахом думала, що не встигає навідуватися до місць убієнних.

А що буде, як мине багато-багато років? Хто згадає ці місця, коли про них і тепер мало хто знає, окрім свідків? Хто направить і перев'яже барвінком хрести?

Її молоді братове без вагання склали свої буйні голови, а червона гадина розлазиться в усі шпари — й ніхто не може її спинити.

Ще три роки тому, коли Корнелії було сімнадцять, рій хлопців гудів за нею, де б вона не з'являлася. Тепер же заплітає свою товсту косу — й не знає, чи буде кому розплести її: викосили хлопців, неначе косою. А на тих, що лишилися по довколишніх селах, Корнелія не має серця: вона не знає, чи можна їх допустити до своєї коси —

вони не були з нею в лісі,

не ридали в кулак над раненими й убитими,

не місили з нею сніги й не спали в листі,

не били воші по криївках

і не їли воду, запиваючи її водою.

Вони їй не пара, бо не розуміють, що відбувається навкруг, тільки мовчки кладуть у червоний хомут свої покірні шиї. А вона цього не розуміє.

Коли вперше Корнелії довелося самій сидіти добу в криївці, вона найбільше боялася за своє волосся: щоб не вчепилися воші. А тепер, по роках досвіду, найперше натерла волосся нафтою з лампи. Знала, що воші до кіс не дійдуть. Зате цілодобово, а найдужче — вночі кусюча нечисть бешкетувала на тілі. Корнелія за три доби роздерла шкіру до крові, але то не допомагало — й учора вже змастила нафтою груди й спину.

Першу добу вона подумки сварилася з другом "Березою", а швидше, із Климихою-нехлюєю, що так запустила криївку. Хоча Корнелія знала, що схованка в Калини використовувалася дуже рідко, й то в крайній потребі. То й не дивно, що в ній розвівся такий звіринець. Якби раптом із якогось кута зараз виповзла гадина, вона б здивувалася мало.

Та сьогодні, на третю добу чекання, Корнелія про сварку з "Березою" чи Климихою не думала. В якусь мить спаралізував страх, що її могли живцем закопати отут, за два кроки від гостинця з Березова на Білий Потік, за крок від лісу, щоб не мати клопоту й мороки з її легалізацією.

А в тому, що йшло або до смерті, або до легалізації, Корнелія не сумнівалася. Не знати, чи є ще кому подумати про Корнелину легалізацію, а про смерть думати не треба: варто лишень лишити її під землею.

Вилізти з криївки вона не вилізе: ляда прикинута зверху кушуром.