Роман про добру людину - Андієвська Емма
Та після того, як від корови лишилися самі ночви, відра, казани й скриньки з м'ясом, йому здавалося, — і, дивним способом, це повторювалося кілька разів, коли Дмитрик про те зовсім не думав, — ніби він знову веде корову, завинену заради більшої безпеки в ганчір'я, замість Михайла несучи за нею відро, аби не закаляти коридору, тільки тепер ця корова не корова, а дух. Вона прозора, аж її можна згорнути, як часопис, і, хоч корова мовчить, бож їй і морду обв'язали ганчір'ям, щоб не замукала по дорозі, Дмитрик виразно чує, як вона говорить.
Кожного разу, як він трохи ближче нахиляється до неї, вона ніби й мовчить, а разом з тим виразно питає: "Дмитрику, чи ти добрий?".
Дмитрик не озивається. Він знає: з миттю, як він не витримає й почне розмовляти з коровою, і то з цією другою коровою, яка вже майже безтілесна, хоч він і несе за нею відро на кізяки, йому доведеться робити щось таке відмінне від усього дотеперішнього, аж усі друзі й хлопці відсахнуться й зневажатимуть його. Він залишиться сам без підтримки й однодумців. І він мовчить.
Але корова питає далі. Їі не обеззброює мовчанка Дмитрика. Вона вимовляє слова м'яко й наполегливо, і її голос проникає до костей, виповнює серце й мозок, штовхаючи Дмитрика в напрямок, куди йому страшно глянути, бо те, що вона каже, стосується всього Дмитрикового життя, хоч він і не реагує на її говорення.
— Чи це справді твоє життя? Чи дійсно в тому, що ти чиниш, твоє покликання? — домагається вона, і Дмитрик, махнувши рукою, нарешті відповідає.
І одразу ж чує, як його життя ускладнюється: те, що він піддався, нічим не направити. І як це він не завдав собі труду стриматися? — з якою провидющістю він усвідомлює це тепер, коли пізно щось змінити, бо його відповідь урухомила події, які ринули в нове річище, щойно одним махом вирите серед цілинного ґрунту його заувагою, де зносить береги, видирає дерева з корінням, обвалюючи в вир скеляні брили, аж Дмитрик затуляє вуха й примружує очі, аби не втратити рівноваги від несамовитої бистрині, і вже за ним біжить стара П'ятачиха й гукає, щоб він їй допоміг, вона негайно потребує допомоги, нехай він її порятує, якщо в нього жевріє бодай скалочка людського співчуття, бо настав кінець світу: Андрійко, її єдина втіха, її життя й радість, не ночує вдома, і вона мусить його розшукати, а Дмитрик, як той, хто знає всі ходи й виходи, їй при цьому допомогти! Хлопець зовсім не при собі, відбився від рук, не слухається рідної неньки, дожила на старість: власна дитина, власна кров іде проти її волі! — і все через молоду Рудьківну, сороміцьку дівку, будь проклятий весь їхній рід до десятого коліна, і де вона лише виплодилася! — що заповзялася занапастити її одинака, в якого тепер тільки й думки, аби зустрітися з тією пройдисвіткою!
Та вона, П'ятачиха, тій шльондрі покаже! Навіть якби вони десь уже злигалися, вона, П'ятачиха, — і це просто її материн обов'язок! — не зупиниться ні перед чим: поки вона жива, останнім віддихом рятуватиме свого єдиного синочка, навіть якби їй довелося, спіймавши закоханих на гарячому, покалічити до невпізнання молоду пройду, аби не причаровувала чужих синів, нехай то їй послужить наукою! — оскільки стара Рудьчиха, видно, не дуже рветься допильновувати своєї дочки. Що ж, тим гірше для неї! Натомість вона, П'ятачиха, допильнує свого чада, вона провчить, як зводити неповнолітнього хлопця з розуму, тут Дмитрик нехай стане їй за свідка, вона ладна хоч до пекла, аби врятувати свого одиначка, свого — до знайомства з цією молодою відьмою — такого чемного, поштивого, лагідного й слухняного Андрійка, вона підійме на ноги весь табір, щоб знайти його!
Дмитрик пробує уговтати роз'юшену П'ятачиху, пояснюючи, мовляв, юнакові в віці Андрійка, якщо він не сметанчук і не покруч, не лише корисно, а й вряди-годи й треба провести ніч, другу, поза хатою, хіба йому два рочки, аби він тримався материної спідниці? — а що він любиться з Галинкою Рудько, в тому нема жодного лиха, не чекати ж йому з любощами до сивини? Зрештою, хіба вона сама не пригадує своєї молодости? — але П'ятачиха не слухає й тягне Дмитрика силоміць за собою, твердячи, наче під нею земля горить, одне: коли в нього ще хоч трохи вціліло людського серця, він мусить негайно допомогти їй розшукати Андрійка.
Дмитрик кривиться й вигадує, ніби йому саме наглить полагодити одну термінову справу і на нього вже чекають, хіба П'ятачиха не знає, що він дуже заклопотаний чоловік і навряд чи їй придасться його поміч, — однак каже це не досить переконливо, бо йому все ще плутається між словами корова, а тут П'ятачиха, наче в неї вселився сатана, напосідає, торохтячи й сіпаючи за поли без угаву, аж він не годен зібрати думок докупи, аби відпекатися від неї, і та, вичувши Дмитрикову нерішучість, подвоює зусилля, аж захлинається, тупцюючи навколо нього, поки він, хоч і досить неохоче, погоджується супроводжувати її, після чого П'ятачиха на радощах хапає Дмитрика за рукав, боячися випустити, аби він не передумав, — все ж таки тримати за рукав певніше, — скеровує, легко підштовхуючи (подробиця, якої Дмитрик навіть не помічає, зайнятий своїм), до крайнього барака й майже втелющує його в перші двері.
А що Дмитрик і далі обмірковує (спробуй не обмірковувати, коли він сам себе не пізнає!), яку халепу заварила йому корова, бож це виключно через неї він не здолає здихатися цієї баби, що, мов розпечена піч, стугонить під боком, забиваючи памороки нескінченними жалями й наріканнями, він потрапляє не в перші, а в другі двері, які не розчиняються, — обставина, що на мить паралізує П'ятачиху, наслідком чого вся її енергія, не знаходячи виходу, зосереджується в горлі, аж Дмитрикові стає моторошно, що П'ятачиха зараз лусне, але вона не лускає, бо ця енергія перекидається їй на голос, від природи не шепіткий, обертаючи його на єрихонську трубу, якою П'ятачиха після хвилевого остовпіння жахкає на весь коридор, мовляв, тепер їй ясно, як білий день: коли тут двері замкнені (і це в таборі, де майже ніде двері не замикаються, нема ж ні в кого скарбів), за ними напевно сховався її Андрійко з Галинкою. Вона, П'ятачиха, давно підозрівала подібну срамоту, її не обдурити, проте вона зараз усе поставить на свої місця!
І, видмухнувши найдовший сніп-полум'я, вона з кулаками кидається на двері, які однак не подаються, хоч як вона в них гатить. Тоді, втямивши, як їй самій їх не подужати, П'ятачиха заходжується термосити Дмитрика, аби він не стояв вершею, а допоміг і натиснув плечем.
Дмитрикові анітрохи не хочеться вдиратися до чужого помешкання, а лякати молодят, якщо вони дійсно там, і поготів; оскільки ж П'ятачиха репетує йому просто в вухо, та ще й у те, яке після одного непередбаченого удару під час перших його операцій, коли він щойно відкрив у собі орґанізаційний хист, працюючи ще без помічників, лишилося надто чутливим на звуки, Дмитрик, мимоволі сахаючися, трохи сильніше, ніж передбачено, натискає на дошки, двері під його дужими раменами обсипаються, і йому в обличчя стукаються ноги, що вмить повертають його до звичної активности, хоч і не зовсім звільняють з-під невидимого сильця, накиненого на нього коровою, яка невідчіпно йде поруч.
Він кидається до ослінчика, що разом із кількома черешнями й камінчиком ріні, ніби після невдалого ворожіння, трохи осторонь валяється на підлозі, відштовхнений останнім виявом волі самогубця, перетинає кишеньковим ножем шнур, на якому висить ще теплий Петро Юхимович Копиленко, кладе його на підлогу й заходжується розтирати бідоласі груди, а тоді, пригадавши, як рятують потопельників, вдмухує йому через рот повітря, перевертає то на спину, то на живіт, трясе й ляпає по обличчю, аби він повернувся до життя, яке ще не встигло остаточно вивітритися з тіла.
Дмитрик так старається, аж йому самому чорно в очах і коле в грудях; він боїться послабити зусилля, аби цим не затримати повернення життєвого струму, що його він ніби вже й промацує в охлялих м'язах Копиленка. І дійсно за якусь мить, на величезну радість Дмитрика, той частинами приходить до себе.
Він спочатку нетямущими, потойбічними очима дивиться на свого рятівника, на притлумлену П'ятачиху, яка, стишившися від несподіванки, впала навколішки й гірко схлипує, аж за серце бере, ніби вона весь свій вік тільки й оплакувала мерців з того часу, як забрали її чоловіка і горе зробило її лютою й пащекуватою, завдяки чому вона вижила і сина виростила, — та П'ятачиха, вгледівши, що Копиленко заворушився, зривається на ноги, обличчя її вмить просихає, і вона починає, не шкодуючи висловів, вичитувати Копиленкові, що порядні люди подібного не чинять, де ж це бачено таке неподобство! — накладати на себе руки, а тоді ще й, бува, ходити по табору привидом, як це вже тиняється, особливо в повню, Остап Марганець, жахаючи своєю появою мешканців, — а їм і так не переливки! — в яких він допитується, чи є правда на світі і коли вона нарешті запанує, але Дмитрик сердито перепиняє П'ятачиху на півслові заувагою, аби вона ліпше свого сина шпетила, а не людину, яка щойно повернулася від праотців, від того П'ятачиха одразу ж пригадує, як вона розшукує Андрійка, а пригадавши, ані трохи не збентежена різким тоном Дмитрика, вимагає, щоб він її супроводжував у подальших пошуках, наче це його обов'язок знайти їй загубленого одинака.
Дмитрик рішуче відмовляється. Тепер у нього є ваговита підстава висмикнутися з її товариства, бо хоч Копиленко й очуняв, не випадає залишати чоловіка, якого тільки но повернули до життя, насамоті, попри те, що Дмитрикові раптом і пригадується, як Копиленко, скільки він його знає, оббивав пороги таборової адміністрації і всім скаржився, вимагаючи окремої кімнати для себе, мовляв, йому бодай на короткий час конче треба усамітнитися й зосередитися, оскільки потім з наслідків його усамітнення й зосередження скористається все людство, на що, звичайно, люди здвигали плечима, розглядаючи його вимогу, як дивакуватість, і лише зовсім недавно (якби Дмитрикові корова не затьмарила пам'яті, він раніше це пригадав би), коли дві великі родини Мартинців і Захарчуків виїхали до Австралії, вволили його бажання, аби відчепитися, бож однак ніхто інший окремою кімнатою не цікавився, воліючи якомога швидше покинути табір, а не усамітнюватися.
Що Копиленка зараз не випадає кидати насамоті, усвідомлює навіть П'ятачиха, на короткий час виведена з рівноваги й розмагнечена його самогубством, а тепер уже знову, ніби то не її спіткала хвилева слабість, зібрана й ще затятіша, яка не втримується (правда, вона це робить досить обережно, аби не накликати халепи, бо вона ж не сліпа, щоб не помітити, як Дмитрик чомусь надто переймається усіма її заввагами про врятованого) й показує за спиною непомітно для Копиленка, — цією делікатністю вона розраховує прихилити Дмитрика на свій бік й змусити, як стій, кинути печене й варене й вирушити з нею далі на розшуки, — що в Петра Юхимовича не всі дома і тому він і накинув на шию мотузку, отже не варто біля нього надто упадати, бо якби кожний брав надмір до серця свою долю, весь табір давно перевішався б, і вона, П'ятачиха, перша! — її життя далеко гірше — і нічого!
У неї вже на язиці, наскільки вона більше потребує допомоги, ніж Копиленко, адже й сліпому видно, як бідній жінці важко: сама власним горбом виростила, вигодувала сина і раптом його підступно віднімають! — та Дмитрик пронизує її поглядом, від якого П'ятачисі заціплює на мить усю її балаканину.
Вона аж коротко вагається, чи не обійтися без Дмитрика, який затявся пильнувати Копиленка, хоч тут умри, а що їй міцно уроїлося (не інакше, як через корову, бо звідки подібне спало б їй на думку?), ніби самотужки вона не знайде Андрійка, від одного цього припущення перед її очима спалахує вогонь, і, перечекавши хвилину, П'ятачиха вигукує, як зараз вона все влаштує, привівши когось іншого на посиденьки, хто замінить Дмитрика, без якого вона просто не зрушить з місця.
— Я миттю повернуся! — як заклинання кидає вона й вибігає.
— Даремно! — виривається в Дмитрика, однак П'ятачиха його вже не чує.
— Що ж це ви так? — каже Дмитрик Копиленкові, пробуючи, чи він ще змайструє поламані двері докупи, покищо на прохання господаря завісивши отвір ковдрою, чи ліпше веліти хлопцям роздобути нові: зняти, наприклад, вхідні двері з першого чи другого барака й навісити сюди, не чекаючи, заки таборова адміністрація направить шкоду.
— Ах! — описує Копиленко в повітрі криву, дивлячись на Дмитрика й міркуючи, як неможливо передати словами те, що він пережив, беручися нарешті здійснювати свій винахід, який він роками виношував і вдосконалював.
