Бригантина - Гончар Олесь
Чи не надто самовпевнено з твого боку? Переінакшити людину, змінити в ній те, що в первісних формулах закодовано і, може, визначено наперед? У найдикішому поменшити "ступінь звірячості"— ти відважуєшся на таке?
Ось, нарешті, й директорів котедж. Біля хвіртки стоїть уже, як на чатах, в накинутій хустці Зінаїда Петрівна, виглядає свого Валерія Івановича. "Пані директорова", як її називає Марися Павлівна. У школі всі знають, що ревнує вона свого мужа до Марисі Павлівни, і тому, коли повертаються додому й випаде так, що Валерій Іванович іде в гурті, тоді Марися, під'юджена іншими, навмисне бере його під руку, їй самій теж неабияке задоволення — пококетувати з директором на очах Зінаїди Петрівни, яка — хай це буде й за північ — не спить, вистежує із-за хвіртки, підзирає звідти за подіями з ревнивою зіркістю...
Помітивши, що сьогодні Валерія Івановича серед учителів нема, Зінаїда Петрівна стривожується:
— А де ж мій?
І тільки дізнавшись, що Валерій Іванович зоставсь на нічне чергування, підмінивши біолога, в якого розгулялась печінка, — "пані директорова" зітхає полегшено, хоча око ревниво когось вишукує у гурті.
— Зінаїдо Петрівно, я не в школі, я тут, — весело визиркує із-за плеча Берестецького Марися Павлівна. — Можете спати спокійно...
— Стривайте, стривайте, ще й ви взнаєте, що таке ревнощі, — сумовито сказала "пані директорова". — Це такий звір, що людині, мабуть, до старості пощади не дасть.
— Пережиток, — недбало кидає Артур Пилипович. — Емоційний атавізм.
— Добре говорити вам, неоженьбі! А ось як закрутить голову котрась із Будинку культури, тоді посмієтесь... Звісно, ревнощі — пережиток, теоретично це мені зрозуміло, і сама добре ж знаю, що Валерій Іванович нічого такого собі не дозволить, та коли уявлю, як десь там вона, оця Відзігорна, поведе до нього очима, як крутнеться перед ним на одній нозі — ой, не кажіть!.. Бо вона ж не те, що я: бачите, як розтовстіла, обабилась...
— Зінаїдо Петрівно! Ви красуня, — твердо сказав математик.
— Була, — прикриває молодиця квітчастою хусткою обличчя. — А зараз, хоч хліба зовсім не їм, ось так мене розігнано... Ні вареника ж, ні пирога...
— Тут від самого повітря повніють, — усміхнулась Ганна Остапівна. — Тільки Валерій Іванович у вас чомусь ізсохся...
— Зате він ще більше тепер схожий на Шандора Петефі, правда ж? — веселішає Зінаїда Петрівна. — Колись у гуртожитку наші дівчата цю схожість вловили... Вони були певні, що Валерій — як більшість закоханих — і вірші потайки пише, виливаючи почуття ось цій своїй Беатріче, ще не розповнілій тоді... Ах, що тільки не згадається в такі ночі, коли перелітні гуси над нами так жагуче скрикують, комусь подають голоси!.. Студентські весни, кохання, ревнощі, — все наче вчора було... Йому ж аспірантуру пропонували, якби був пішов, давно б уже став кандидатом наук. А тут?
— А тут всі ми його любимо, — каже Марися Павлівна. — Хіба це менше, ніж стати кандидатом?
— Усе з нього випиває робота, за вашими стриженими зовсім часу для своїх не залишається, — тихо скаржиться Зінаїда Петрівна. — Таня ще нічого, а Максим що далі, то гірше. До уроків не присилуєш, на трійки з'їхав, тільки транзистор йому на умі, та кіно, та ще гумового човна купіть... Жахливі сцени влаштовує. Оце вона, мабуть, і є, підліткова буря?
— Переросте, — заспокоює Ганна Остапівна.
— Вимагач, егоїст пробивається — ось що страшно, — далі відверто ділиться наболілим Зінаїда Петрівна. — Прибіг, поїв похапцем, дай грошей — біжу в кіно. Хліба й видовищ — цим обмежуються всі бажання. А спробуй стримати — що він тоді витіватиме... Я вже й від Валерія Івановича це приховую, бо повернеться зі школи геть виснажений, просто аж шкода його, такий нервовий став...
— Зате на роботі — спокій олімпійця! — зауважила Марися. — І до жінок ставлення лицарське... Ні, котрась таки закохається!
Зінаїда Петрівна розуміє, що це жарт, однак хвилюється. Якби вдень, було б видно, як під квітчастою хусткою яблучка щік пашать, рум'янцем палають. Незабаром учителі рушають, віддаляючись, тануть в глибині вулиці, а її постать лишається самотньою в темряві коло хвіртки, на яку вона схилилась у своїх клопотах-роздумах... Поступово вчительський гурт меншав, то один, то другий відстав, завернувши до своєї домівки, а далі підуть Ганна Остапівна та її молодша колега Марися (вона в Ганни Остапівни квартирує), та ще, як завжди, причепиться в провожаті Берестецький, і вчительки хоч-не-хоч змушені будуть слухати веселі його теревені, різні "пікантерії" (його вислів), що ними він сипатиме, доки й виникне з темряви біля двору Ганни Остапівни висока чорна тополя.
— "Нещасне дерево, Шевченкова любове!.."— скаже Ганна Остапівна рядком поета і, торкнувшись рукою тополі, зітхне, і одразу відчуєш, що це зітхнула солдатська вдова.
Знизу, від ріки, тягне прісною весняною свіжістю, у березі між вербами, на тьмянім екрані води, чітко проступає якоїсь закоханої пари силует. Тендітні, може, навіть старшокласницькі постаті... Глибинно, весняно клекоче вода, шум течії наче зливається з шумом невидимих крил угорі, в нічному небі, де, почувається, птахи летять і летять, — повно там руху життя й загадковостей одвічних...
— Друзі мої, чи відчуваєте ви плин часу? — каже в задумі Ганна Остапівна. — Ось так він тече, летить мимо вас, і ви на щось сподіваєтесь, а щось неминуче втрачаєте, і душу вам охоплює смуток від неможливості зупинити чи бодай затримати цей невблаганний плин... Зовсім він вам непідвладний, він понад усім, тільки й того, що ось у такі ночі його почуваєш...
Х
Ще як займались Порфиром батьківський комітет та комісія у справах неповнолітніх, мати Порфирова часом кидала їм, бувши в гніві та відчаї:
— Відправте його, мучителя, та тільки в таку установу, що вдень і вночі добре охороняється. Бо втече!
І як у воду дивилась. Бо хоч тілом Порфир її ще й тут, та дух його шугає хтозна й де, для лету уяви брам не існує.
На різні способи вдається до втечі Кульбака. То він перекине якір від човна через мур і з його допомогою вибирається на волю, то підкоп робить з підвалу кочегарки і звідти підземним ходом вибирається в степ. А то ще в гумовім колесі викочувався з території, за автобусом услід. Іноді занишкне в кузові, навантаженім табуретками, що їх вихованці роблять у майстернях, щоправда, на прохідній при перевірці втікача неодмінно виявляють, і вахтер наказує: "Ану, вилазь, чоловіче! Ти ж таки жива душа, а не табуретка!" Ще він нагинав ледве не до землі пругку молоденьку яворину, одну з тих, що ростуть на подвір'ї неподалік муру, і деревце, відпружинивши, вистрілювало Кульбаку, шпурляло через загорожу на той бік, просто в обійми жаливи, дерези й волі...
Проте все це були тільки розваги духу, фантазії та вимрійки, народжені в буднях карантинних. Насправді ж хлопець з раннього рання підлогу мив в довжелезному коридорі, де, скільки не пильнуй, однаково буде сміття й піску, як тільки промчить орда правопорушницька. Засукавши штаненята, бореться за чистоту хлопець, шваброю драїть підлогу, немов палубу готує для огляду який-небудь новачок-матрос. Старається, аж лоб у росі. Мати підходить та через плече заглядає у страшенному подиві:
"Невже це мій син? Той, що вдома хату не підмете, відро води принести його не допросишся? І оце він у вас — без грозьби та бійки — підлогу миє? Ні, це не мій Порфир! Може, це чийсь Вітько, або Сашко, або Микола!"
Ясна річ, мама теж над ним лише уявна стоїть у своїм великім і радіснім подиві. Не приходила ще, а якщо й була, то не пустили, бо право на побачення з нею тут маєш спершу заслужити. Власне, ради цього й старається Порфир. Ревно працює сам, не дає лінуватись і своєму підручному, в ролі якого сьогодні виступав Карнаух, цей невдалий Навуходоносор: він у Порфира з ганчіркою повзає по підлозі, і найменша спроба ухилитись від чесної праці не минається без того, щоб він не дістав нагінки від комишанця, а подеколи й дружнього щигля по лобі. І це зовсім не відплата за цидулку, за неї Кульбака мститись не став. Після пам'ятної лінійки, коли Кульбака, відбувши ще окрему розмову з директором, знов опинився у карантинному товаристві, він ніби й не помітив колишнього свого побратима, що сидів на ліжку, тяжко похнюплений. Лише перед відбоєм Порфир кинув у його бік майже сумовито:
— І що за народ — гірш од людей... За те, що тричі в шашки його обіграв, нужників йому наставив, уже він доноса на тебе шкрябає...
Недосконала, мовляв, природа людська. Більше на цю тему розмов не було. Бо якої ще йому кари, цьому нещасному Карнаухові, коли воно й так затовчене, занехаяне, коли його й мати-алкоголічка відцуралась... І все ж у шашковий гурток Порфир відмовився записатись, хоча раніше мав такий намір. Багато тут різних гуртків. Воно, звичайно, цікаво було б спробувати і мотогуртка, й хорового, але поки що Марися Павлівна, навіть не питаючи Порфирової згоди, сама записала його в драмгурток, тобто в артисти, бо в тебе ж, мовляв, така багата міміка, така смішна жестикуляція, ти будь-кого можеш скопіювати, виобразити на кону! А як на Порфирів розсуд, то краще б він у майстернях табуретки робив, день і ніч би їх збивав, аби тільки швидше звідси випустили. При нагоді він, звичайно, не відмовиться щось утнути, як на тому вечорі, де хлопці, перевдягнуті в дівчачі сарафани, співали частівки, і раптом у самому розпалі виступу Кульбака, ніби "забувши" текст і те, що він "дівчина", задер на втіху публіці свій сарафан і поліз до кишені за словами...
Гуртки гуртками, а поки що підлогу мий, потім на подвір'ї, біля клумб, під наглядом інструктора продовжиш свою трудову діяльність. Буйна правопорушницька челядь, гроза садків та парків, зараз сама тут садівникує, повзаючи по клумбах, чемненько квіти висіває та висаджує в сиру землю трояндові кущі!
Інструктор — Василь Якимович, трудяга з трудяг (руки весь час у землі) і аж облущений від сонця, терпляче показує, як що робиться, і, коли стараєшся, вміє твою роботящість оцінити. Кульбаку теж відзначив збадьорливим кивком:
— Є в тебе жилка трудова... Видно, не раз матері на виноградниках допомагав?
— Було, — каже Порфир, хоч нічого такого й не було. Тут гарно: сонце пригріває, земля пахне, а ти в неї, в теплу, відволожену, насіннячко кидь та кидь!..
