Чесність з собою - Винниченко Володимир
Знайшлися дурні люди, які хотіли до суду тягнуть, але дідусь мав таке довірря в громадянстві, що до суду не дішло. Подумайте, скільки трапляється порядним людям страждати через ціх мерзенних дівок!
Іван Андрієвич сидів мов нічого й не було, хоч на його кидалися швидкі погляди. Але Катерина АндрІєвна в явному обуренню нахилилась до Семена Васильовича та щось швидко й горячково зашепотіла йому. Семен Васильович з насмішкувато злісною, ледве помітною посмішкою, покусював вуса, й дивився собі під! ноги.
Петро усміхався й голосно тягнув:
— O, ja-a...
Раптом до столу голови підійшов Сергій з якимсь листом паперу в руках. На висках у його виступили червоні плями, чоло вкрилося сіткою, зморшок, очі світились роздратовано та злісно.
— Прошу вибачення! Пане голово! — почав він голосно.
Всі затихли й повернулися до його.
— З огляду на те, що пан Купченко через свою очевидну скромність не хоче поділитись з нами своїми цінними думками що до простітуції і одкараськується... — Сергій
неначе стримав себе, — недоладними та нечемними жартами, то дозвольте мені перечитати зборам от цього документа. Я його не читав ще, мені його тільки що дали, але судячи по підзаголовку та по деяким прогляненим мною місцям, це повинно бути щось подібне до символу віри прихильників простітуції. Дещо на зразок агітаційного програму. Коли збори нічого не мають проти...
— Читайте, читайте! — почулися голоси.
— Пане Купченко, чи цей лист вам знайомий? — підняв трохи в гору папір Сергій.
Мирон усміхнувся.
— Так, знайомий.
— Може, ви згодні з ним?
— Цілко-ом . . .
— Тим краще, прошу уваги.
Сергій поправив пенсне й голосно, з усиллям розбіраючи гектографичні літери, почав читати:
"Відношення до простітуції."
"Коли ідеш до простітутки, то чесно, не лукавлячи з собою, дай відчит собі, через що йдеш до неї."
— Звичайно! — вставив Іона.
"Досвідом життя свого й розумом перевірь своє бажання. І коли досвід життя твого та розум сходяться з бажанням твоїм,— ти правий. Іди та роби, що, хочеш."
— Ого! — знову кинув він. На його зашикали.
"Коли ж досвід життя твого та думка повстають, то зроби їх остільки виразними для самого себе, щоб від їх родилося почуття огиди до бажання твого. І бажання зникне, ти будеш також правий."
"Але не роби того, що розум твій обо почуття визнають поганим. Брехня перед другими може виправдана бути, перед собою ж — ніколи."
"Через те оті, що брешуть собі, крадуться, як злодії, до простітутки, самі, знаючи, що роблять погано. Чоловік, який без кохання, але в "законному" шлюбові купив жінку, не червоніє йдучи до неї, бо сам гадає, що купувати женщину з благословіння громаданства — не є зло."
— Стиль з апостольского писанія — кинув Іона.
Всі слухали дуже уважно; Дара вся упьялася очимa в Сергія, злегка навіть нахилилась уперед.
"Але як би ти не йшов, памятай, що йдеш до людини, від якої чекаєш задоволення твого бажання."
"Коли негарний, самотній, бідний, коли життям окривджений, в родині нещасливий і не можеш инакше задовольнити бажання тіла свого, то памьятай, ідучи до простітутки, що вона по силі послугу робить тобі."
"Коли вдачею загарячий і кров спокою не дає й до простітутки ідеш за заспокоєнням, памьятай, що ідеш до людини, в якій відчуваєш потребу."
"Коли непоміркованим, нестриманим життям привчив себе до похоті, як пьяниця до вина, ідучи до простітутки, памьятай, що шукаєш в ній пьяного задоволення."
"Але як би ти не йшов, — як до лікаря за заспокоєнням, як до шинку за підняттям, як на базар за шматком хліба, — памьятай, що ідеш за послугою."
"Через те, коли йдеш, то йди не як злодій, не як той, що відчуває себе злочинцем, але як той, хто потрібує?"
,,Не осуджуй також, відходючи, простітутку за те, що не дала того, чого не може дати."
"Коли памьятатимеш це, не будеш мучити себе й простітутку зневагою до неї. Зрозумієш, що ні ти, ні вона ні винні за те, що утворено віками життя."
"Але багато зла уникнеш."
"Піднявши її в її власних очах, полекшиш її тяжку професію. Даси їй змогу боротися за себе всіма доступними їй засобами. Повернеш велике щастя бути матіррю й громадянкою."
"Памьятай це, ідучи до простітутки. А більш за все хай памьятають її близькі та самі простітутки: не ті, що зневажають, жаліють та брешуть самі собі, усунуть зло. Зневагою, жалостю та брехнею вони побільшують його. Не усунуть його також ситі та вдоволені, але тільки нужденні та невдоволені, тільки ті, що страждають.
"Найбільше ж за всіх нехай робітники поміркують над цим, бо їхні дочки та сестри складають найбільшу частину мешканиць публичних домів. Нехай памьятають, що вони, як простітутки, продають себе й через продаж свої праці так само позбавлюють себе здібности творити, як їхні сестри родити. Не з мораллю ситих та вдоволених рахуватись, але з собою та власним досвідом. Всяка мораль установлюється пануючими; робітники ж в пануванню не винуваті, отже не їхня й мораль сучасна. Тільки з собою нехай чесні будуть. Кожен, хто в такомуж як вони, становищу, той буде згоден з ними."
"Отже памьятай все це. І нехай кожен вчинок твій буде плодом згоди розуму та чуття твого й тільки твого, але не тих, хто инакше живе та почуває. Будь чесний тільки з собою!"
Сергій закінчив і, посміхаючись, склав папір.
Збори, очевидно, ждали не того. Зашелестів шопіт. Більшість, судячи по нерішучому, виразу обличчь, не знала, як реаґувати. Коля гарячився й з палаючими щоками доводив щось Жені. Де хто поглядав на Мирона. Він з помітною цікавостю придивлявся до обличчь.
Дара не підводила очей і гралась торочками скатертини. Видко було нижню частину щоки, вкритої румьянцем.
Шопотіння почало переходити в неголосну балачку, і нарешті почулися окремі слова тих, що сперечались.
— Безумовно наївно!... Утопія!
— Дебати! Дебати!
— Пане голове! До порядку!
— Так І до анархизму — два кроки... Міщанський індівідуализм.
— Повне відкидання!...
— Голове!
Гомін побільшувався. Мирона не чипали, неначе чекали чогось.
Оля не зводила з його очей, ніби ловила погляд, щоб щось сказати. Але він не дивився в її бік.
Голова ж радився про щось з Сергієм та Іоною.
Гомін і безладдя побільшувались.
— Голове! До порядку! Голове!
— Панове! — нарешті заняв він своє місце. — З огляду на те що ми маємо дуже мало часу, питання ж ставиться дуже серйозно, поступила пропозиція товариша Сергія одкласти дебати до слідуючих зборів, призначивши їх яко мога швидче. Останній же час вжити на пояснення товариша Мирона, коли він побажає дати їх.
— Ні, ні! Зараз дебати!.. Зараз!.. Не хочемо! злякалися!..
— Одкласти! Одкласти !.. Пізно...
Крики перемішалися. Вже нічого не можна було зрозуміти. Мирон раптом підняв руку й різко сказав:
— Панове! Хвилину уваги.
Всі повернулися до його й швидко затихли.
— Панове! Чи будуть дебати зараз чи потім, справа ясна — для ціх зборів ця "програмка", як тут сказали, не годиться. Її місце не тут. Більше я ніяких поясненнь давати не хочу. Нудно й непотрібно. Обмірковуйте її самі. З приводу ж инших питаннь, які були зачеплені товаришем Іоною, як що бажаєте, можу дати пояснення й зараз. Але позаяк маю мало часу, прошу мене не переривати. Чи хотять збори вислухати мене?
На обличчях була розчарованність, невдволення, нерішучість.
— Дозвольте декільки запитаннь, — раптом тихо спокійно вимовив Іван Андрієвич.
— З приводу простітуції?
— Так... Як ви ставитесь...
— З приводу простітуції я більше поясненнь давати не бажаю.
— Позвольте! — різко, злісно крикнула Віра. — А як ви поясните те, що, не дивлячись на корисну й почесну професію простітуток, ви всеж-таки взяли свою сестру з публичного дому? Це чесно, з собою?
Мирон пильно подивився на Віру. По лиці їй, як краплі дощу по склі, збігали у низ струйки, перешарпуючи губи.
Настала повна тиша.
Дара, яка швидко підняла голову при запитанні Віри, неначе затаїла дух, чекаючи відповіді.
Мирон посміхнувся.
— От тому, що чесний тільки з собою, нікому відчиту давати не маю охоти. А тим більше вам, Віро Семенівно.
— А-а! "Відчиту"?! Другим проповідувати легко, а самі брешете. Брехня — вся ця ваша проклямація! Брехня! Тільки свою розпустність хочете теоріями пояснити... Гидко! Я сьогодня бачила вашу сестру, і вона сама мені сказала, що їй тільки тепер добре, коли вона серед чесних людей живе. Сама сестра ваша! Чого ж ви брешете тут з своїми проповідями?! Чесність ваша до других — нечесна! Чуєте ви!
— Я ніколи й не "проповідував" правдивости та чесности з другими, Віро Семенівно. Даремно ви так хвилюєтесь та лізете в чуже життя. Коли ж з собою нечесний, то не вам про це знати. Таким чином — різко кинув він до зборів, — чи хочете чути мої дальші пояснення? Час закінчити цю комедію!
— Коли вони будуть такі, як це... — почала було Віра, але їй не дали доказать.
— Слухаємо!.. Слухаємо... Кажіть далі.
Лице Миронові було похмуре, губи зробилися тонкими, голос звучав різко, рішучо.
— Пояснення мої будуть в тому, ж дусі. Ні що до шлюбу, ні до кохання, ні що до інтелігенції я своїх поглядів нікому не навьязую. Коли ж казав робітникам про інтелігенцію, то тільки як ілюстрацію нецільности, млявости та нечесности з собою приводив. І брати прикладу з їх не радив; рахуватись з їхньою опінією не радив. Інтелігент живе мораллю та привичками, що дістав у спадщину від дідів — гнобителів. Інтелект же пристосовує до пригноблених. Від того розірваність і брехливість з собою. Наприклад: кожен інтелігент визнає інтелектом, розумом повну інтімність та свободу в справах кохання. Кохання — особиста справа кожного, і ніхто в цю справу втручатись не може. Не дивлячись на це, ідуть вінчатись так само, як і ті, хто вважав необхідним контроль церкви в справах кохання. Це — повна відчуженність розуму від почуття. Наприклад, найщиріщі... ну хоч би з цього самого зібрання, щиро переконані, що санкція церкви не потрібна. Не дивлячись на це всі повінчані. Що це? Думка, ідея сама по собі, життя саме по собі. Брехливість з собою, роздвоєнність, ріжниця корінів в думках та моралі! І, дійсно, я не радив робітникам брати прикладу з, ну хоч би з... товариша Сергія, Дари, Михайла та инших. Нехай з своїм досвідом рахуються. Потрібна санкція? Іди та вінчайся. Не потрібна? Не бреши собі й не лукавь з собою.
— Чекайте! — раптом перебив Семен Васильович.
