Панські жарти - Франко І. Я.

Ні, діти! Бог нам приказав

Усяким властям покоряться

І слухать розказів усіх».

«То що ж, нам днесь до діла браться?

Панотче, се ж смертельний гріх».

«Ви з мусу, діти, не з охоти,

То бог гріха не вмінить вам!»

«Але ж, панотче, і ви сам

Підете також до роботи»,-

Озвався панський палюган.

«Я? - скрикнув піп, мов ужалений.-

Я? Я? Чи ж я не увільнений

Від панщини?» -

«Ні, отче! Пан

Велів виразно нам: «Ідіть,

Усіх на панщину женіть,

І піп також най їде сам!»

«Не буде того, як світ світом! -

Знов мир ревнув.- Панотче, ні,

Не бійтесь! Ми за вами всі

Обстанемо. Громада з війтом

Хоч зараз до циркулу йдем

І старості до ніг падем,

Нехай розсудить нас із паном!»

«Ні, діти,- піп старий сказав,-

Не буде того! Се погано!

Коли пан нині наказав

На панщину, то, видно, діти,

Сам бог йому сю мисль зіслав,

Йому дозволив розгордіти,

Щоб незабаром сам він в сіти

Своєї гордості попав.

Так от що я сказать вам мушу:

Схотів пан взяти гріх на душу,

Схотів у свято рокове

Нам церков божу замикати

І нас на панщину всіх гнати,-

Най буде й так! Хто поживе,

Побачить, що то з того буде,

Ми ж, діти, бунтів не робім.

І задля панської гордині

В додатку ще й на себе нині

Гріха тяжкого не берім.

Ми силі, власті покорімся,

В покорі, діти, покажімся

Ми достойнішими, як він.

Ви ж нині мали присягати!

Чи ви гадаєте, що вам

Зложить святу присягу дам,

Як двері будете ламати?

Знесім ще пробу сю тяжкую,

А я вам певно пророкую,

Що бог її нам почислить.

Хіба ж не звісно вам, що зрана,

Поки зоря зійде рум’яна,

Найдужче все мороз смалить?

Та хоч застелить він віконце,

Та се лиш знак, що швидко сонце

Заблисне й землю отеплить».

І диво сталося з людьми:

Усі притихли, посмирніли

І похилились, посумніли,

А очі всіх на схід летіли,

Мов ждали тут же скону тьми.

Та небо, ніччю так погідне,

Тепер, коли вже малось дідне,

В тяжкий туман заволоклось,

І за селом в яловім бору

Важке гудіння пронеслось.

І тільки піп скінчив, аж ось,

Віщуючи страшну вихору,

На цвинтарі високий в’яз

Так жалібно почав скрипіти,

Що затремтіли всі, мов діти,

І глухо застогнали враз:

«Най судить бог! Будем смиряться!

Ходім на панщину збираться!»

Гей, розшалілась буря люта!

З устоку вітер засвистів,

Мов дикий кінь, порвавши пута,

Нараз на волю полетів:

То озирнесь, копитом гряне,

Підскочить, фиркне і зарже,

То рушить вчвал, аж землю рве

Копитом, колесом піде,

І знов зарже, і раптом стане.

Бурхав так вітер, скріплий сніг

Рвав з поля, ніс в село туманом,

Бив в очі, стежку з-перед ніг

Неначе вкрав в короткий миг,

А вив, ревів, мов сам не міг

Скрить в собі гнів над нашим паном.

Та тяжчий плач, і рев, і стони

Ішли по хлопських всіх хатах:

Ридали діти, старці, жони,

А буря ще збільшала страх.

Всі палець божий в ній вбачали,

Ознаку божого гніву.

З яким плачем випроводжали

Нас на роботу лісову,

Як, мов на смерть вже, нас прощали,

Се не забуду, док живу!

Та ба, даремний плач і сльози!

Пан каже, й мусить бути так.

Вже по оборах чуть погрози

І крики панських посіпак.

І от в метіль та рик шаруги

З обори тут один, там другий

Помалу виїжджа мужик.

Конята форкнуть, жмурять очі,

Посапують під бурі рик;

Мужик закутавсь у кожух,

А тут метіль то вбік заточить

Санки, то спереду заскочить

І запирає в грудях дух.

Та ба, сильніша панська воля,

Ніж та метіль посеред поля!

Та воля всім, немов обух,

Над головами затяжила,

І потяглись горі селом

Санки порожнії гуськом,

А буря слід їх заносила.

Лиш десь-колись крізь вітру шум

Щось, мов комарик, забриніло -

Се голос дзвонів. Світе білий!

Там десь святкують! Люду тлум

У церкві, світло все палає,

Угору йде кадила дим,

Всі моляться, а дяк співає…

А ми - мов кляті! Нам одним

І свята божого немає!

То всякий, вчувши дзвонів гук,

Батіг невільно відкладає,

Здіймає рукавиці з рук,

Перехреститься, і зітхає,

Й молитву шепче.

Коли глядь,

Аж із попівства їдуть сани,

На санях піп, два отамани

Й слуга. Значить, пан справді гнать

Попа задумав до роботи!

Яким се правом? Чи добився

На теє дозволу в губерні?

Недарма ж довго так барився,-

А ті пани на все штудерні.

От так ми думали і знов

Нових нещасть на себе ждали,

Втім, іспереду чути: «Гов!»

Ось двір! І ми край брами стали.

А в брамі пан стояв - високий,

Плечистий, в польських чоботах,

У футрі й шапці, чорноокий

І чорновусий. У руках

Канчук держав і тріскав ним

На вітер, ніби для іграшки,

Направду ж сани він числив,

Що проїздили перед ним,

Горілку потягав із фляшки,

А на поклони мужиків

Й кивком