Партизанська іскра - Гончар Олесь

На столі посеред камери лежить непритомний після катувань Моргуненко. Його одли-вають водою. Опритомнівши, він бачить над собою худе, зле обличчя офіцера-гестапівця. За гестапівцем, чекаючи, стоять кілька чинів румунської жандармерії.

Гестапівець (до Моргу ненка). Востаннє тобі раджу: проси пощади...

Моргуненко (кволим, поступово міцніючим голосом). Пощади? На своїй... на рідній своїй землі? (Усміхнувся). Нема логіки...

Знову з усіх боків на нього посипались удари...

Стіна в тій же камері. Чорне залізне крюччя, позабиване аж під стелею. Викручуючи юнакам руки, кати у ряд підвішують на крюках одного за одним — Вай-смана, Кравця, Клименюка, Бєлічкова, Бурятинського... Звертаються по черзі до кожного:

— Кайся!

У відповідь чують від кожного:

— Ні! Ні! Ні!

Коли черга підходить до Бурятинського, хлопець у відповідь показує катам язика.

На допиті Маруся Коляждра. Офіцер волочить її по камері за коси.

— Де "кодимка"? Де колоски?

Дівчина у відповідь плює йому в обличчя.

її змінює Даша Дяченко, розпатлана, обшарпана. Жаром товстої розпаленої сигари офіцер тикає їй в обличчя, в шию, в груди, щораз приказуючи роздратовано!

— Просись! Просись! Просись!

І дівчина, затявшись на одному, щоразу викрикує йому у відповідь:

— Ні! Ні! Ні!

Між дверима бачимо закладену смуглу, красиву дівочу руку. Кати допитують Полю Попик.

Офіцер (поступово надавлюючи дверима дівчині руку). Де він? Де Гречаний?

Поля, зціпивши зуби, мовчить.

О ф і ц е р. Ти мусиш знати. Адже ж то любов твоя... (Ще дужче налігши плечем на двері). Чи, може, ти й любові тепер зрікаєшся?

Поля (крізь нестерпний біль). Ні, не зрікаюсь.

Офіцер. Тоді ти мусиш знати, де він. Скажи — і ти вільна.

Поля. Нічогісінько вам не скажу!

Офіцер. Скажи тільки це: де він? Де? Чи, може, його й серед живих уже нема?

П о л я (з болем, і з гордістю, і з погрозою з голосі). Ви його ще почуєте!

Перекошений люттю офіцер щосили натискає плечем на двері.

Густий туман застилає поле. З туману повільно виходить обідраний, схудлий Парфен. За ним шкутильгає Дмитро Попик. Ще далі плентається Герасименко, гризучи сирий качан на ходу.

Несподівано перед ними виникає з туману скирта, далі — заросла дерезою, напіврозвалена пустка.

Гречаний (присівши і зірко вглядаючись вперед). Хлопці! Михайлишина пустка! Єй же єй!

Дмитро (присіваючи поруч). Треба ж тобі отаке... Три доби ¡30 степах та байраках блукати і знову опинитись у Кримці.

Герасименко. Туман та ще, може, нечиста сила,..

Гречаний. Отак воно — без компаса та без карти.-..

Герасименко. Просто зачароване коло якесь... І вже вечоріє.

Дмитро (до Гречаного). Яке ж рішення приймемо?

Гречаний (підвівшись, пошкрібши п'ятірнею свій густий закудланий чуб, з якого стирчать остюки, полова). Пробитись крізь німецькі пікети за Буг нам не вдалося, хлопці. Проблукали в тумані по степах, пообдирались по тернових байраках, тепер ось знову стоїмо перед Кримкою. Що залишається? (Дивиться на Дмитрові ботинки, що зовсім розлізлися тому на ногах, на Герасименка, що, зігнувшись, босий стоїть на снігу). Три доби ми нічого не їли, нам треба добути якогось харчу, одежі, взуття... І якщо вже судьба чи тумани привели нас у Кримку, до рідних осель, то я пропоную тимчасово розійтись, переховатися кілька днів, хто де зможе... Наберемось сил, розвідаєм, що там і як, а потім знову...

Попик. Де ми потім зійдемось?

Гречаний. Через три дні рівно опівночі на острові... Там, де приймали присягу. (Подаючи товаришам руку). Ну, до скорої...

Герасименко. До скорої.

Попик. До скорої.

Попрощавшись, розходяться в туман.

Пізно увечері Парфен пробирається садком до батьківської хати. Підкрався до вікна, зазирнув у шибку... Цигани! Цілим кублом. Просто серед хати на долівці жевріє вогнище. Хата як пустка. Ні рушників, ні ікон на стінах... Чорні патлаті чужинці покотом сплять на якомусь лахмітті довкола вогнища. Стара циганка, куняючи, смокче люльку...

З зусиллям відірвавшись від рідного вікна, хлопець знеможемо йде в темряву шукати якогось пристановища.

Ось стара, запущена при окупантах колгоспна кузня. Без вікон, без дверей... Озираючись, Парфен зайшов усередину, поворушив у горні давно згасле вугілля. Нема тепла — сама жужелиця... Глянув на стелю. Темніє дірка на горищі. Подумав. Потім, підважившись на руках і опираючись ногами об стіну, важко поліз на горище.

Сонячний ранок. Капає зі стріх. Через занехаяне колгоспне подвір'я іде поліцай Романюка з Яковом Пугачем. В Романюки на плечі карабін, в руці — обривок товстого ланцюга (як від плуга). Ідуть в напрямку до кузні.

Романюка. Оце, пане старосто, хочу виклепати з оцього цепу ще кілька наручників. Бо не одного ще доведеться окувати.

Яків (скорботно). Куйте, куйте... Всіх би їх треба окувати... Всі вони одним духом дишуть.

Романюка (тряснувши ланцюгом). В доброго хазяїна защіпка має бути напоготові... Пан локотенент тепер суворо питає з нас...

Зайшли в кузню, роззираються довкола. Зненацька Романюка помітив на стіні виразні сліди — відпечатки ботинок, що потяглися кудись на горище.

— Тс-с!— таємниче подав він знак Пугачеві, і обидва навшпиньках позадкували до порога. За мить пополотнілий Романюка вихопився на подвір'я:

— Кар-равул! Кар-равул!!!—зарепетував він щосили.

І ось уже звідусіль мчать до кузні жандарми, поліцаї, посадники —цигани... Шеф поліції Щербак примчав верхи на білому забрьоханому коні. Метушня, гамір... Анушку віддає своїм гардіанам наказ направити на крівлю кузні кулемет. Романюка, запінившись, хапливо пояснює локотенентові:

— Там їх ціла банда! Повне горище! Кубло! Гніздо! Ось де вони окублились!

Солом'яну крівлю кузні прострочує крупнокалібер-ний кулемет.

Після доЬгої кулеметної черги Анушку гукає вгору у бік кузні:

— Ей, хто там є! Ви оточені! Виходьте! Здавайтесь! І знову січе попід стріхою кулемет.

Коли й ця черга змовкає, захеканий Романюка звертається до офіцера з новою порадою:

— Ні, це нічого не дасть! Простими кулями їх не візьмеш! На них треба оті, що з вогнем! Підпалити! Повикурювати!

Ще стрільба, і ось уже кузня обволікається димом, горить.

Бачимо, як із тильного боку кузні, від городів, подряпані юнацькі руки енергійно продирають дірку в солом'яній крівлі. Ось уже, задихаючись від диму, в отворі між кроквами з'являється Парфен іг не вагаючись, стрибає звідти на землю.

Біжить садками, городами, провалюючись у почорнілому, що вже взявся знизу водою, снігу. Йому чути, як позаду наростає дикий лемент і гвалт погоні:

— Он він! Он він! Лови! Переймай! Живим його! Живим!

Перехопився через старий напівповалений тин, і знайома широка вулиця відкривається перед ним. Тільки кинувся, щоб перетнути її, як із-за рогу, із-за будівлі зненацька вилітає на повнім галопі Антон Щербак, жене коня просто на нього, на Гречаного.

Гречаний миттю обернувся, вихопив револьвер.

Лунає постріл, і Щербак, зметельнувши руками, повалився з коня.

Лемент погоні тим часом наближається, ось уже переслідувачі озвірілою юрбою ринулись у вулицю, і раптом Романюка, що біжить в числі перших, оторопіло вирячив очі: замість шефа поліції Щербака він бачить верхи на тому ж коні... Гречаного!

— Стій! Бий! Держи!

Але Гречаний уже пришпорив коня і, припавши до гриви, птицею понісся вподовж села. Під розпатланою русявою шевелюрою видно його лице — натхненне, сміливе, осяяне гордим відчуттям власної окриленості... Пролітає вулицею мимо хаток, облитих сонцем. Мимо садків, що вже чують весну. Мимо батьківського подвір'я, мимо Полиного подвір'я... Бачить на причілку в неї торішні морозом побиті мальви...

Село збурено лементує, звідусюди чується наростаючий шум погоні. Все ближче дзижчать кулі... Кінь під Гречаним спотикнувся, впав. Переслідувачі наближаються:

— Живим його! Живим, бандита!

Кинувши пораненого коня і відстрілюючись на бігу, Гречаний повертає униз до річки.

Річка вже набухає по-весняному, талі води плесами розіллялися поверх криги. Стрибнувши з крутого берега, Парфен кидається через річку на знайомий острів, на той острів, де приймали присягу. Стара крига вгинається, пружинить під ногами, тала вода розлітається йому вслід ясними сонячними бризками.

Ось він уже на острові. Зупинився за корчем старої верби, перевів дух.

Сяє сонце, шелестить під весняним вітерцем торішній очерет.

А там, у селі, не вщухає ґелґіт. Весь берег усипаний жандармами, поліцаями, циганами...

— Он він! Он за вербою причаївся!долинає відтіль.— Стій, не стріляй! Наказано живцем його взяти!..

Кілька жандармів під'їхали до берега возом, запряженим парою добрих коней, і зупинилися па самій видноті напроти острова.

— Ей ти там! — вихопившись на воза, гукає Романюка на Гречаного.— Здавайся! Дружків твоїх обох уже пов'язали! Ось полюбуйся!

І на підтвердження своїх слів він підіймає над возом, грубо піймавши за чуба, мертвого Дмитра Попика...

Парфен, стиснувши зуби, прицілюється в Романюку із-за верби. Романюка встигає присісти, заховавшись за воза.

— Гардіани! — вигукує впрілий, забрьоханий локо-тенент Анушку, зібравши біля себе жандармів.— Невже ми тут до вечора будемо вести баталію з оцим зухвалим хлопчиськом? Ждати далі неможливо. Пізніше, під покровом темноти, вік може випорснути з наших рук! Цьому не бути! Ми мусимо взяти його живим! Я закликаю вас! Я наказую! Я сам поведу вас па штурм! (Істерично). За мною!

...З опущеним віттям стоять на острові старі плакучі верби. Шелестить торішній очерет. Якась маленька сіра пташка гойдається зверху на очеретині...

Розкинувшись цепом, жандарми й поліцаї бредуть, наступають через річку на острів. Все ближче й ближче... Гречаний старанно цілиться із-за верби. Постріл. Романюка важко брьохнувся, розпластався на кризі.

— За мною! — в нестямі вигукує Анушку.— Вперед! Ще постріл. Падає поранений Анушку.

— Вперед! Вперед!

Наступаючі бігцем кидаються в атаку на ©стрів.

Гречаний, причаївшись за вербою, перевіряє обойму. Зостався один патрон. Один...

Уже тріщить поблизу очерет, сопуть, хекають наступаючі.

— Здавайсь!

— Не діждетесь!

І Гречаний, випроставшись, стріляє собі в груди.

Тюрма. В куцій шинельчині, мерзлякувато щулячись, крокує по тюремному коридору присадкуватий солдат-вартовий — той самий, що їхав у 41-му верхи на бикові і кричав: "Ла Москва!" Час від часу він заглядає крізь віконце в камеру, набиту іскрівцями.