Голубі ешелони - Панч Петро

Вони знають, що й по той бік кордону живуть такі самі трударі, як і вони, і ніколи їм і в голову не спаде, щоб воювати між собою. Чому? Їм нема чого ділити. А є ще й друга Україна — тих, що наймають Петлюр, щоб вони воювали за їхні фабрики й заводи. Таким, як Лец-Отаманів, "самостійна" розум замутила. Саме вони й потрібні для капіталістів. Сьогодні він ладен принести в жертву нас з вами, а завтра виведе на торг і всю Україну заради своєї мрії. Наша країна дуже багата, а народ живе бідно. Чому? Виходить, усе прибрали до своїх рук капіталісти різних мастей — і французькі, і бельгійські, і англійські, і наші. Пишуть, і американські вже прицінюються. А більшовики їм кажуть: "Забирайтесь до бісового батька! Годі вам, чортові буржуї, грабувати народ!" А де ви бачили, щоб капіталіст так легко поступився своїми баришами? Ось тобі, Калембет, ось тобі, Лелека, зброя, ось вам гармати. Хочете "самостійну"? Нате вам гетьмана з булавою. Не хочете гетьмана — нате Петлюру, він ще плохіший, тільки воюйте з Росією, бийте їхніх і своїх більшовиків, розганяйте Ради робітників і селян. Не хочуть чесні іти проти більшовиків — випускайте із тюрем Берез, Богинь, Кавуль, аби тільки воювали, бо плакали наші грошики!

— А ти? Ти теж воюєш? — знову сказав Калембет, насупившись.

— Розумнішати, хлопче, ніколи не пізно, — відказав зніяковілий Кудря.

— От бачите, куди воно йдеться, — почухав потилицю Лелека. — А ми прочитати прочитали, а не дібрали толку. "Продає Петлюра!" Брехня, думаємо, начеб ми не довідалися, коли б це була правда. Он як полковник продав граблі, так знаємо й за скільки. А воно он що!..

Калембет більше нічого не сказав, а коли вийшов із вагона, мовчки попростував до канцелярії.

У канцелярії нікого із старшин не було. Сидів тільки один Цацоха, що прислужував при старшинському зібранні. На запитання Калембета, де пан полковник, він махнув рукою за вікно:

— Усі там, у начальника станції.

10

Лец-Отаманів прийшов у домик за станцією, коли вже всі інші сиділи за столом. Він був певний, що Ніна Георгіївна теж тут, але помилився: серед гостей начальника станції її не було. Не було і в купе. Питати ж про неї в старшин він не наважився і вирішив повернути назад. Але його схопили за руки й посадили за стіл, що був повен різної їжі й питва. За столом були всі свої, крім двох. Один у формі залізничника, певне з сусіднього ешелону, встиг вже напитися, дивився на старшин каламутними очима і з дурною усмішкою проказував: "Залізняку на пузяку, гоп!" Другий мав вигляд заяложеного урядовця. Виявилось, що це був петлюрівський повітовий комісар, який приїхав на станцію по інформацію. Посадили його поруч із полковником Забачтою. Це видалось повітовому комісарові за велику честь, і він весь час обсмикував на собі піджачок. Нарешті попросив слова.

— Я не сподівався, панове, — почав комісар, ніяковіючи, — що сьогодні мені доведеться бути в компанії наших славних лицарів, які не на словах, а на ділі захищають від ворогів нашу неньку Україну. Мені до сліз радісно, що перебуваю зараз серед таких же щирих українців, як і сам.

Капітан із Георгіївським хрестом на френчі прикрив долонею рота й кахикнув у свій келишок, а полковник Забачта поспішив запалити цигарку. Комісар тим часом перейшов до славетних гетьманів, яких радив брати тепер за зразок. І коли нарешті він крикнув: "Душу й тіло ми положим за свою Вкраїну…" — очі його від хвилювання підозріливо заблищали.

П'яний залізничник знову промимрив:

— На пузяку, гоп!

Другим слово забрав сотник Рекало. Він відкашлявся, попробував голос і, на манір казання, виголосив цілу промову. Повітовий комісар слухав, побожно нахиливши свою голову, але коли почув, що не тільки серед козаків, але й серед старшини є досить багато зовсім не українців, хутко підніс келих до очей і уважно став розглядати жовту оковиту, а Рекало урочисто поклонився до полковника Забачти й продовжував:

— От хоч би й наш дорогий полковник. Він хоч і арловской, але, побувши в руках Червоної гвардії, поклянеться, що з Директорією мати справу краще. Вона не питає, на яких ліхтарях вішав би полковник самостійників, коли б повернувся любий йому царат. Або ось лейб-гвардії єго імператорського величества капітан Трюковський, — продовжував Рекало. Сухий, костистий капітан з голеним черепом і тонкими губами уколов його гострими очима і нервово засмикався. — Цей теж, коли повернеться "єдиная неделимая", не забуде нашої ласки і перше, що зробить, заявить: "Не было, нет и не будет" української мови…

— Гоп! — проказав, уже вткнувшись носом у тарілку, залізничник.

Дехто почав смикати плечима й здивовано поглядати то на залізничника, то на Рекала, що вже говорив про ад'ютанта:

— Чим же він винен, що його славне військо гетьманське стерли із землі української, а на циганського отамана ще не вийшов. І тільки наша високогуманна армія могла зрозуміти трагічне становище офіцерства царської армії і без різниці віри, статі й походження дозволити прикласти їм руки до святої справи визволення неньки України від… від їхнього ж ярма.

Комісар устиг уже обдивитися келишок з усіх боків, полковник Забачта запалив уже другу цигарку, а ад'ютант Кований уже двічі запитав:

— Ти що, по уху захотів?

Але Рекало продовжував:

— Я закінчую. Наш ешелон, панове, — це маленька одиниця, і таких одиниць блукає зараз по Україні сотня, а може, і більше. Коли їх скласти докупи, то перед вами й буде національна армія Директорії. Єдине, що від нас вимагається, — довести, що ми козацького роду, п'єм горілочку, як воду…

Збентеження розвіяла чорна голова в капелюсі, що обережно просунулась у двері і ще обережніше запитала:

— Можна? Прошу ласки, мені два слова. Так, виходить, граблі…

Він не скінчив, як хорунжий Сокира мовчки взяв зі столу склянку й шпурнув просто йому в голову. Скло дріб'язком розсипалось по цей бік дверей, а голова замимрила вже по той бік:

— То я можу почекати.

Пищимуха з посоловілими очима кинувся на хорунжого, але ад'ютант смикнув його назад і стукнув склянкою:

— Пий!

— Не буду. Ви хочете зробити з мене другого Чижика. Щоб я вбивав не питаючись? Не буду пити!

— Пий, все одно колись повісять.

— Я ще сам тебе повісю!

Після п'яного тосту ад'ютант Кований, розтираючи широкою долонею по колючому підборідді масло, витяг до столу господиню й силоміць посадив собі на коліно.

Начальник станції, отетерівши спочатку від таких високодержавних гостей, а тепер — від прискореного наступу на його дружину, з розгубленою посмішкою намагався вирвати її з п'яних рук:

— Вам би дівчонку…

— Ми люди непереборливі, — відказав старий Карюк і вщипнув господиню за те місце, під яке силкувався підсунути й своє коліно капітан Трюковський.

Комісар, що вже намовляв заспівати "нашу парубоцьку", раптом відкинувся назад і, ніби лещатами стиснутим горлом, завів: "Во Іордані хрещається тебе, Господи…" Не на той глас!.. — І він покрутив одчайдушно головою. — "Чіжіла ти, безотрадна, доля бідняка", — і, схилившись до старого Карюка, чмокнув його в щоку.

Карюк витер скоринкою хліба поцілунок і тихо запитав:

— Невже ж таки ніяк не можна повернутися додому?

— Всіх до ноги вирізують. Раз ти українець або побачили на стіні Тараса Григоровича — амба!

— Та господи, який із мене українець? Ну, Андрюшка — це синок мій — у себе там, у семінарії, нахватався мужицького духу, а я хіба тільки щоб поспівати.

— І за те, щоб поспівати, — до стінки.

Карюк зітхнув:

— Хуторка шкода. Без хазяїна, самі знаєте, розповзеться все.

— Були хуторки, тепер — амба! — закрутив головою комісар. — От землі возідоша, в землю ізидіше.

— Ми їх з горлом видеремо! — вигукнув молодий Карюк і брязнув склянкою об стіл. — Бий більшовиків!

— Стріляй їх! — гукнув хорунжий Сокира, чорний, озвірілий, і всадив кулю в самовар.

Куля пройшла кип'яток і, ніби ошпарена, кинулася через кімнату. На дорозі їй попався буфет, потім двері і нарешті в другій кімнаті — колиска з дитиною. Господиня заверещала не своїм голосом. Кип'яток через дірочки дужками, паруючи, лився на стіл. Молодий Карюк, захоплений із такого видовиська, всадив у самовар ще одну кулю.

Пищимуха схопився за карабін:

— Чорна смерть! — але його вже згріб під себе ад'ютант Кований.

Доки під столом ішла мовчазна боротьба за карабін, до кімнати вскочила, як ураган, розпатлана, в пошматованій кофті жінка і, кидаючись то до столу, то до вікон, закричала:

— Рятуйте, караул, убивають!.. Ой людоньки, всю піч розвалили, старому голову розбили, рятуйте!

Полковник схопив її за руку:

— У чім справа, судариня, чого ти кричиш?

— Ріжуть. Ой ваше благородіє, я ж пустила ваших солдатів як людей, а вони в піч накидали патронів. Чули? Та хіба ж це порядок, анахтемські ви душі, щоб у піч патрони?

— Спокійно, мадам!

— Яка я тобі мадам, у мене чоловік законний!

— Ми теж законні. Сідай до столу…

— Які ви законні, як ваші харцизяки вже ганяються он за явреєм по станції. Ой людоньки, рятуйте! — І вона, схопившись за голову, вискочила з хати з криком: — Караул, люди добрі, рятуйте!

Лец-Отаманів увесь час сидів мовчки. В міру того як він пив, обличчя в нього все більше кривилось, червонішало і наливалося злою, роздратованою кров'ю. Коли жінка вискочила з хати, він встав, відкинув стілець і мовчки покинув кімнату.

Надворі стояла вже зимова ніч. У синьому небі миготіли іскрами зірки, а під ногами рипів пищиками примерзлий сніг. Від Знам'янки уже виразно чулась канонада. Артилерія могла тепер брати участь у боях тільки з бронепоїзда. У Лец-Отаманова мороз пройшов поза шкірою. Канонада настирливо нагадувала про безвихідне становище, в якому опинився не тільки їхній дивізіон, а і вся армія.

Слідом за сотником вийшли із будинку й інші старшини, наповнивши тишу п'яними голосами. На станцію збігалися якісь люди. У декого за плечима стирчали гвинтівки, інші були з коляками. Між ними штовхались і деякі козаки.

Лец-Отаманів зрозумів, що коли прилюдно не будуть покарані бешкетники й злодії, в ближчих селах може вибухнути повстання, а може, і в самому дивізіоні. Полковник Забачта був п'яний, але й поза цим йому було байдуже, і сотник вирішив діяти на свою відповідальність. Заскочивши до канцелярії, Лец-Отаманів викликав молодого Каркаса, який був черговим по дивізіону, і наказав негайно допитати всіх, хто був у сторожа.

Віддавши наказ, він трохи заспокоївся.