Великі сподівання - Чарльз Діккенс

- Але ж така підла, така дурна тварюка! - розпачливо вигукнув я…

- Не бійтесь, я не буду йому благословенням божим,- сказала Естелла.- Я не з таких. Ну, ось вам моя рука. На цьому й розпрощаймося, мрійний ви хлопчику… чи дорослий?

- Ох, Естелло! - скрикнув я, і гіркі мої сльози, хоч як я стримувався, зросили їй руку.- Навіть якби мені судилося лишитись в Англії й далі дивитись людям в очі, як я зміг би бачити вас Драмловою дружиною?!

- Дурниці,- відказала вона,- дурниці. Це скоро минеться.

- Ніколи, Естелло!

- Збіжить тиждень, і ви забудете про мене.

- Забути про вас! Та ви ж частка мого життя, моєї істоти. Я бачу вас у кожному рядку, що я прочитав відтоді, як прийшов сюди простим сільським хлопчиком, чиє бідне серце через вас уже тоді зазнало пекучого болю. Я бачу вас усюди, куди тільки гляну - на річці, на вітрилах суден, на болотах, у хмарах, у світлі, в темряві, у вітрі, в лісі, у морі, на вулицях. Ви - втілення кожної принадної мрії, яку тільки здатна породити моя уява. Найбільші з лондонських будівель, що їх ви не владні зрушити руками з місця, не такі міцні, як міцний і непорушний у моїй душі ваш образ, присутній в мені повсюдно й навіки. Естелло, до останнього мого подиху ви неминуче залишитесь часткою мене самого, часткою всього доброго, що є в мені - хоч як його й мало,- і всього злого. Але в цю прощальну хвилину я думаю тільки про те, що принесли ви мені доброго, і я завжди саме так про вас думатиму, бо вірю, що ви таки більше добра мені зробили, ніж зла, дарма що моє серце й розривається з горя. Нехай вас господь благословить і простить!

В якому це болісному екстазі вихопилася з мене ця злива уривчастих слів - я й сам не знаю. Вона наросла в мені й прорвалась, мов кров із внутрішньої рани. На кілька секунд я притис до уст її руку - і швидко вийшов. Але я назавжди запам'ятав - а невдовзі постали ще й особливі причини, щоб цього не забувати,- що тоді, як Естелла дивилась на мене тільки зачудовано, схожа на привид постать міс Гевішем з рукою, все ще притиснутою до серця, перетворилась на моторошний образ жалю й каяття.

Все скінчено, все пропало! Стільки всього скінчилося й пропало, що коли я вийшов за хвіртку, навіть світло дня наче стало тьмянішим, аніж коли я входив. Якийсь час я крився по глухих вуличках та завулках, а тоді майнув пішки до самого Лондона. Я вже настільки прийшов до пам'яті, що зрозумів: мені несила повернутись до готелю й знову побачити Драмла; несила їхати в диліжансі, де неодмінно хтось заведе зі мною мову; несила будь-що робити, як тільки йти і йти аж до цілковитої виснаги.

Минула вже північ, коли я перейшов через Лондонський міст. Плутаними вуличками, які в ті часи тяглися до заходу над Мідлсекським берегом, я через Уайтфрайєрз наблизився до Темплу з боку річки. Вдома мене чекали тільки завтра, але при мені були ключі і, якщо Герберт уже ліг, я можу тихенько ввійти, зовсім його не потурбувавши.

Оскільки пізньої пори я рідко коли входив у Темпл через Уайтфрайєрзькі ворота, а з дороги весь був у болоті, нічого дивного не було, що сторож досить пильно до мене придивився, перше ніж впустити в ледь прочинений прохід. Щоб розвіяти його сумніви, я назвав йому своє ім'я.

- Я так і думав, сер, тільки був не зовсім певен. Ось тут вам лист, сер. Посильний, що приніс його, сказав, щоб ви, коли ваша ласка, тут таки при світлі ліхтаря й прочитали його.

Неабияк здивований такою умовою, я взяв листа. Адресовано його було Філіпові Піпу, есквайру, і згори на листі виднів напис: «Прохання прочитати на місці». Я розірвав конверт і, коли сторож підніс ближче ліхтаря, прочитав три слова, написані рукою Вемміка:

«Не йдіть додому».

Розділ 45

Ледве-но прочитавши цю пересторогу, я завернув убік від Темплу і поспішив на Фліт-стріт, де зловив запізнілого візника й доїхав до готелю «Гаммамз» у районі Ковент-Гардену. За тих часів туди впускали будь-якої нічної години, і коридорний зразу ж відчинив мені двері, запалив найближчу свічку, що стояла у нього на поличці, і провів у найближчий вільний номер на нижньому поверсі, з вікном у двір. То був свого роду склеп, де над усім панувало ліжко з чотирма стовпцями, один з яких воно зухвало вперло в камін, другий вистромило на поріг, а крихітний умивальничок самовладно затисло аж у куток.

Оскільки я попросив нічника, коридорний, перше ніж покинути мене, приніс нехитрий виріб тих благословенних давніх днів - очеретяну свічку у вигляді ув'язненого на дні високої бляшанки привиду тростини, який ламався при першому ж доторку і від якого нічого не можна було запалити. В тій бляшанці з усіх боків було попробивано круглі отвори, і з них на стінах витворювався візерунок світляних цяток, вибалушених на кімнату. Коли я ліг, втомлений і нещасний, з натертими до крові ногами, виявилося, що мені незмога зімкнути не тільки очі цього чудернацького Аргуса,22 але й свої власні. Так ми лежали й дивились одне на одного в тиші й понурості глухої ночі.

Яка ж тужлива то була ніч! Яка тривожна, яка гнітюча, яка довга! В кімнатинці негостинно пахло охололим попелом і нагрітою пилюкою. Дивлячись на кутки балдахіна над ліжком, я думав, скільки там, певно, зачаїлося синіх мух з м'ясної крамниці, щипавок з сусіднього базару та гусіні з передмість, дожидаючи приходу літа. Далі я, природно, подумав, чи іноді не падають вони звідти, після чого мені стали вчуватись чиїсь легенькі доторки до обличчя - що було само собою неприємне і викликало ще підозріліші відчуття на спині. Коли збігло трохи часу, я почав розрізняти якісь чудні голоси, що заполонювали нічну тишу. Щось нашіптувала шафка, зітхав камін, потакував крихітний умивальничок, вряди-годи озивалась одинока гітарна струна у комоді. Водночас в очах на стіні з'явився новий вираз,