Волинь - Самчук Улас
Ми мусимо виповнити собою все!.. Ми, чесні люди, що родились тут і тут місце!..
А по хвильці додає:
— Але до праці. Праця всьому дасть життя. А ті перешумлять і загинуть. Знаю, що загинуть!.. Ходім, зріжемо кілька деревин. Думаю собі: він там поїхав, стоїть, і коні стоять, а тут стільки роботи. Гадаю різати дерево звідсіль, від запусту. Тут молодий ліс ростиме. Гарно засіявся.
Батько і син встали й пішли. Батько показав великого старого граба...
— Ну, зріжемо цього.
Вмостилися і почали різати. Сонце заходить. У лісі кладеться тінь. Тиша, тільки шурання пилки чути. По часі підрізаний граб затріщав, похилився і, пробиваючи собі поміж гіллям інших дерев дорогу, цілим своїм тягарем грюкнув об сиру землю. Батько і син хвильку стоять і обтирають із чола піт.
Цієї ночі Шпачка ожеребилася. Через пару днів ожеребилася і Гніда. Двоє шустрих малят лошачків родилося на світ. У село наїжджають "товариші" і вибирають все нові та нові "самообложенія". Роз'їжджають усе нові та нові агітатори. Сходки, мітинги. Володька ще раз беруть "в наряд". Три дні проїздив з агітаторами по селах. Приїдуть до села — сход. У школі збираються дядьки. Обличчя їх на квінту. Настрій — нуль. Знаємо, мовляв. Досить нам наговорили. Баки тільки забивають.
Але входить товариш комісар. Рудий, сірі очі, плитке чоло, вуха віхтями. П'ять літ у Сибірі на каторзі за червоний жовтень страждав, від перших днів революції на всіх фронтах диявольську контрреволюцію громить.
Вилазить на стілець:
— Товариші селяни! Знаю, що не прийшли ви сюди, щоби слухати тарибари якого-небудь обридлого крикуна. Знаю, що село вже має досить слів, за якими нема нічого, крім брехні... Але, товариші! Всі, хто не прийшов до вас, кожний тільки брав. Кожний тільки намагався використати наше втомлене, вимучене довгою революцією село. Нікого не обходить те, хто тут жиє і чи має він що їсти і в що вдягнутися... Ніхто також не завдає собі праці подумати над тим, що селянинові ніхто не дає ані одної соломинки даром. Все то зароблене тяжким кривавим трудом, твердими мозолями двох рук...
— Правильно! — перебиває хтось. Настрій слухачів прояснюється.
— Так,— продовжує товариш.— Я сам син бідного селянина, який родився і вмер на ріллі у праці, у ярмі. До мозку костей знаю, що значить вперта день-денна в поті, бруді, в голоді каторжна праця, наслідки якої: болі, болі і тільки болі. Хто з вас скаже, що за своє життя прожив хоч один щасливий день, добре з'їв, гарно одягнувся, не мав турбот? Ніхто, Бо ми діти праці, діти землі, ми не маємо на це змоги. Ми, як та машина, щодень і ніч тягне цілу фабрику, не сміємо зупинитися, випростатися, відпочинути.
— Правильно говорить,— чути з юрби. Настрій ще більше теплішає.
— Але, товариші селяни! Кожний з вас хоч і здалека бачив і інше життя. Он у селі стоять палати. До них належить за селом кілька тисяч десятин доброї земельки. Власники їх не купували її, не орали, не сіяли, а збирали більше, як ви всі, що тут зібралися. І ви бачили їх життя. Бачили, роз'їжджали вони фаетонами, каретами, четвернею. Бачили, як гуляли вони, як пиячили. Все це ви бачили і нікому з вас не прийшло на думку: а за що то вони так живуть? А чиєю то працею здобувають вони оті великі маєтності, оті добра, оті четверні? Не приходило це на думку, бо всі думали, що так треба, що так має бути, що сам Бог ваш так хоче. Але так воно не є. Так воно не мусить бути. Всі мусять знати, що земля і все, що на ній є, не належить одній людині — панові, попові, цареві. Ні! Сто разів ні! Все це належить усім людям, що живуть із праці рук своїх; належить порівну, однаково, без всяких винагород і викупів! Так воно мусить бути.
Голос промовця підноситься, набирає звучності, сили, переконання. Селяни слухають. Очі їх поволі загоряються. Промовець згадує партію комуністів-большевиків, що підняли священний червоний прапор боротьби за волю та землю. Згадує світову буржуазію, що йде на допомогу Денікінам, Петлюрам, Пілсудським, щоб розчавити великий зрив працюючого люду. У рожевих барвах малює привабливі картини прийдешнього, коли то могутня селянсько-робітнича червона армія переможе всіх своїх ворогів.
Тоді настане час відпочинку працюючих, час, коли за людей будуть працювати машини, коли всі будуть рівні, щасливі і свобідні. А це настане. Це не слова, а дійсність. Це мусить статись, бо цього бажає собі сто п'ятдесята мільйонів працюючого народу. Але для цього треба останніми силами підтримати славетну червону армію, армію героїв боротьби і праці.
Так. Селянський люд знає, що буде далі. Їх обличчя, їх очі холонуть, мов метал. На їх устах знов сходить ознака люті. Чотири роки кров лив. По Карпатах, під Варшавою, у пінських багнюках. А тепер приходить ось тобі отакий і рве — брехнею, підступом, силою,— останнє від уст своїх рве.
Іди, Арйоне, додому. Війна не з'їла ще одної твоєї красулі. Одв'язуй її від жолоба і як офіру віддай добровільно. Бо, бач, герої праці й боротьби, що ордою з кацапії насунули, потребують її. А ти, Арйон, ти що кров лив, піт лив, орав і сіяв гречку, ти дай і ще раз дай... Себе, жінку і дітей. Клятий жидок, вошивий руский гармидер зняли, в Європу б'ють, сто тисяч коней загнали, бо здобувають, бач, трактора, електричну лампочку, комуну...
Тьху! Громи на вас! Дядьки розходяться. "Председатель" списки зробив. Десять ялівок, п'ятдесят пудів хліба "добровільно" за гарні слова, як тьху, пішло.
На другий день Володько їде додому сам. Оратори залишилися на селах. З села в село підуть і обберуть, мов липку обдеруть гречкосія.
Їде Володько, перегортаються рідні поля, он село — одно, друге і вітряки, і обрій сивий, звідки вилазить кілька брудних хмарин. Стерні наїжилися. Земля, мов кулак, скорчена. Гнилі, посивілі полукіпки. Недоораний загін і забута борона, на якій ворона голосно харчить, ніби лається.
І чує Володько виразно, що земля почала відступ. Вона ніби охолола. На ній, мов на мерцеві, щетина, стерня, аж дух її, той жорстокий п'янючий дух здійнявся і хтозна-куди відлетів.
Ні, не буде вже більше тих завзятих коханців землі. Ні, не буде весни, ріллі, великого неба і сонця для орача, що піт, кров, душу разом з Богом згорне, бувало, в одно зерно і віддасть земляній груді на пожертя. Ні, не буде більше таких. Ті, що були, ображені, побиті, обдурені. І та образа передасться вперед на всі покоління, і кожне з них із приємною жагою бразне плуг, і скаже: "Ганьба моїх батьків — моя ганьба! Я і син мій, і мій онук хай росте, як хижак, у лісі, в лузі, в землі під скибою, і хай день і ніч рахує від початку, бо наш час піде від того дня вперед, від котрого спаде з очей наших остання скалка ганьби, неслави, наруги. Так буде!"
Біжіть, коні мої, по рідній дорозі. Несіть мене під стріху батька. Звідти я вийшов у світ, звідти почну роботу. Всі дні, а їх буде безліч, вставатиму бадьоро і ні одного не віддам умарне. Почну від себе. От серце моє. Воно гаряче, мов жарини. Ллю воду холодну, і хай приймає гарт, і хай от так ствердне, мов ліпша криця. Добре! Боже, приношу дяку тобі, що родився в час, коли родиться віра моя — в Тебе, в Батьківщину, в Працю.
Ідуть дні. Літо хилиться до спаду. Величне літо, яке було один раз на триста літ. Хто бачив небо, або хмари, або сонце того літа, той скаже: так! Істинно велике було. Бо того літа народилися нові люди, мільйони нових людей і між ними Володько Довбенко. І він гордий з цього. Бо земля, від котрої він узяв силу свою, барву крові й огонь серця, нарешті, дістала — одних, що пішли і впали, других — що родилися і живуть, їх очі бачать і вуха чують... їх молоді барви формуються так, щоб взяти на себе страшний тягар в ім'я Бога, честі і слави землі своєї...
Син Володько і батько Матвій привчають покинуту большевиками молоду булану лошицю. Вона шарпається і стрибає в плузі, мов спутана блоха. Але Матвій заціпив зуби, цупко тримає в свому сталевому кулаці сирицевий повід. Лошиця зводиться дуба, мотає запіненою мордою, хвицає задніми копитами.— Нічого! Нічого! Підеш! Підеш! — Через заціплені зуби промовляє Матвій. Володько тримає чепіги плуга. Плита глибоко зарита в глейкий, мокравий чорнозем. Уночі лив дощ, небо котило хмарами, мов горами, і . тепер ще он валуни по синьому розкидані. Вітер дме і булана грива лошиці шарпається на всі боки, а бурштинові її очі почервоніли.
— Підеш, підеш! — крізь зуби говорить Матвій.— Мусиш!.. Вьйо!
Булана рушила і потягнула плуг. Плита верне скибу, тне коріння, тріщить пирій... Ах, чорт бери, як верне землею, рве, трощить на кусні. Раз, два обійшли, на буланій піт виступив. Стала, прискає пружнім диханням. Ти три роки. Струнка, пружна, мов стріла.
— А тепер впряжем до неї Шпачку,— зазначує Матвій.— Хто сказав, що вона не піде? Піде! Тільки треба вміти її заставити...
В той час шляхом їде тачанкою большевик. Пара карих коняк вгнані до останнього. Не помагає ні матюк, ні нагай.
— Стой! Вон пашет челавєк!
Плигнув у грязюку дороги, женеться через свіжу скибу.
— Дєд! Давай лошадь! Випрягай раз-два!
Матвій зупиняється. Випростався. Глянув. Володько ще тримає в руках чепіги. Большевик обриває посторонки, рве лошицю, скидає з неї шлею.
— Стій! — крикнув Матвій.— Ти куди? Твоє? Большевик висмикнув з кобура нагана.
— А вот!.. Не хоть в лоб? Очі його, мов шротини.
— Падайді толька, кулацкая морда! Ето тєбє нє старий режім...
Матвій наливається страшною люттю, що прискає з кожного його руху. Великі його чоботи злилися з землею і, видається, ніби він вгруз в її поверхню, ніби виріс з її чорноти. Жили його широкого чола налилися кров'ю і, здається, видно, як б'є вона чіткими, сильними ударами.
— Xa-xa-xa! — зареготав большевик, тримаючи в лівиці повід буланої, а в правиці нагана. Його вип'яті, мов бараболини, вилиці, скісні чорні очі, твердий, низький лоб, мов литі зі старої бронзи. Піски, пустиня, кінський піт. Номад, думає Володько.
Груди Матвія знімаються і опадають. Він дивиться на кулак з наганом, корчиться, ніби бажає плигнути на свого грабівника, але в останній хвилині з силою вириває себе з такого стану, круто повертає і без єдиного слова йде в поле.
Володько дивиться за батьком. Вітер розкидає поли його куцана. Ноги його ступають рівно, широко й рішуче.
А большевик випряг одну коняку, прив'язав її ззаду тачанки і впряг булану.
— Садісь, маладєц, са мной! В Жолобках другую лошадь дастанєш!
Володько плигає на тачанку.
