Турецький міст - Федорів Роман

Корній комбайнер одного разу зважився сказати їй про це; Яринка, як завжди, не відповіла, торкнула Телепа віжками: вйо!

Минулося. Минулося і не вернеться?

Як же так, люди добрі, га?

— Німці!!! — заволав хтось у ріці за ворітьми, крик той упав і до Яринчиної повітки, разом з ним десь поблизу розірвався снаряд.

Снарядами і кулями перегороджено, як тином, дорогу на схід, і Яринка залишилася у селі.

Хоч біди окупаційні й обсіли село, воно таки животіло і дихало; правда, Яринка помічала, що кожен дихає у свій кулак; придавлена глуха невпевненість блукала поміж хатами... хати, як мученики, блимали хмурими вікнами на дорогу, що знову ожила, похід тепер торочився зі сходу на захід: фашисти провадили валки наших полонених.

Полоняни брели важко.

Яринці, яка стояла на воротях, здавалось, що мука їх не лише в тому, що на них погейкували, як на худобу, і підштуркували збоку автоматами цибаті шваргуни, що роззуті бідолахи, обдерті, обсмалені боями і спекотою, а ще й тому, що западалися по коліна в землю, яку не змогли оборонити й не мали сили з тих западин висмикувати ноги... а то ж не один крок, не сто, а тисячі тисяч, і хіба дивина, що вони падали і, падаючи, ще встигали до пострілу конвоїра скрикнути: води!

Води?!

Боже, що вони справді варті без води... без води гне їх у каблук у невільницькому поході тупа приреченість. Води-и-и-и-и!!!

Чом запізніло торкнулася рани, що зветься розпачем, і не шукала для неї ліків? Даруйте, соколики, бабі недолугій, я зараз...

Борзо випхала з-під повітки гарбу з бочкою, у миг ока впрягла Телепа і огріла його хворостиною. Не сідала, як завжди, на бочку, побігла поруч з дишлем, ведучи за вуздечку коня... однією рукою вела, а другою навідліть рахувала шкапині ребра. Відколи Телеп возить з Яринкою воду, не зазнавав од неї стільки болю, як сьогодні. Це коня вибило з рівноваги; він галопував без звичної сліпої остороги, але й цього Яринці було замало, бо тягла-посмикувала за вуздечку: швидше, коню, швидше! Гарба вигуцкувала на камінні й вибоїнах, бочка глухо постогнувала, відра, збоку причеплені, товклися об клепки й обручі і теж подзвякували: швидше... борзіше... прудкіше... навпростець через пшениці!

Десь між двома горбами на середині дороги у Яринки тенькнуло в серці, що, може, марний її біг; пшеницями позавчора тракували танки з хрестами, фріци, якби могли, всю землю, аж до диких пластів, сплюндрували б і всі криниці позасипали б... хіба їм важко й Глибоку криницю умертвити... а зруб розкидати... а журавля потрощити? Вони, вороги гармонюкові, криниць, напевно, найдужче бояться: у криницях наша сила.

Аж затерпла вся.

Кинула вуздечку коневі на шию, і він одразу безпорадно, не відчуваючи руки поводиря, зупинився, відсапуючись і погойдуючи боками, а Яринка дерлася на горб, як на Голгофу. Напочатку метнулася було летіти, небавом попленталася нога поза ногу, і не крутизна горбова пинявила тут жінчин біг, а стримувала її хвилина, що мала настати: у тій хвилині боялася зобачити замість Глибокої криниці столочений тік.

На щастя, даремні були її страхи; цямриння непорушно стояло на місці, голінастий журавель по-старому дзьобав носом припнуту цеберку... куди ж летіти журавлеві... час-бо непевний... а тут півколом обступили його і пильнували, як вартові зі списами, молоді тополі... топольки позаторік Яринка садила. Яринка на горбі геть-чисто здуріла від утіхи: крикнула причаєним, заснованим маревом полям щось веселе і зухвале, притопнула босою п'ятою і рушила в танець. Ніхто б не вгадав, що то був за танець, якого він роду, та це Яринку й не дуже обходило. Повинна ж якось відсвяткувати свою радість од того, що живе все-таки на світі Глибока криниця.

Живе, ха-ха-ха!!!

Веселість розхлюпувала навколо морем, ніби на світі не погримували гармати, мовби й не було оцього незжатого поля, згарищ, смертей, дороги, захмареної курявою. Жінка витанцьовувала, гейби збиралася водою з Глибокої криниці погасити війну і залити гітлерчуківську саранчу.

А опісля, уже втихомирена і натруджена, з відрами напоготові, присіла біля шляху в тіні своєї гарби з бочкою води і ждала полонених. Ідуть...

Передні не повірили у бочку з водою, а задні повірили у подільське марево-видіння, і учинилася колотнеча. Не помагали ні окрики конвоїрів, ні їх приклади ковані, та, певно, і кулі не примусили б полонених поминути бочку з водою. І хто знає, чи то в конвоїрів озвалася людяність, чи забавлялися вони спогляданням скіфської спраги; досить того, що Яринка безборонно цідила хлопцям у відра, у казанки, в пілотки, просто в долоні... цідила воду квапно, втішаючись у душі, що люди знову мають у ній, Яринці, потребу... цідила і мимохіть клала собі на серце зблиски очей полонян, слабі усміхи на запечених губах, а то й підморгування. Вона теж^моргала, як змовниця, косячись на шваргунів, мовляв, пийте, хлопці, вода ця не проста, з Глибокої вона криниці, нашим воріженькам й не сниться, що од неї наберетеся сили і віри. Зараз вам... усім нам до зарізу треба віри. Тому пийте, хлопці. Я ж бо не сліпа, як Телеп, виджу, що ворожба моя з бочки на вас ділає, та шваргу-нам цибатим про це ні пари з уст, хай воно залишиться між нами своїми, я нині ще не одну сотню напою. І таки напоїла ще дві валки.

На чолі третьої дибав Рудий Унтер. Унтер, певно, розгадав Ярин-чину ворожбу, бо зрешетив автоматною чергою бочку.

Вода бризнула цівками, полоняни хіба лише закропилися... хіба котрийсь хлепнув на ходу долонею... хіба котрийсь зволожив губи.

І то добре.

Яринка лежала під колесом і, не дивуючись, що її з Телепом не вбито, бо де ж тепер, коли люди мають у ній пекучу потребу, є час вмирати; пригадувала іншу скорострільну пальбу, давнішню, але не приглушену роками, таку ж виразну і тріскотливу, як оця, щойно пущена Рудим Унтером.

Тоді несла Дмитрові полуднувати.

Горів ясний день, було переджнив'я перше колгоспне, було передчуття зустрічі з Дмитром, що копав з п'ятьма іншими комсомольцями криницю у видолинку серед колгоспного масиву... криниця колгоспові конче знадобилася, бо до села далеко, а доокруж жодного джерела. Отож і взялися хлопці...

І раптом: та-та-та...

Дмитро ще жив. Шептав, що налетіли повстанці отамана Яцька Держня і посікли ось... я вмираю... а може, не вмер би, якби напився води з молодої криниці... але криниця ще не виповнилася для мене... для інших виповниться.

Виповнилася, чуєш, Дмитре, для жнив колгоспних, для сівби...

Виповнилася, чуєш, Дмитре, для полонян.

...Увечері при каганці Яринка стругала і забивала вербові кілки в дірки від куль, конопатила бочку клоччям, смолила, і при цьому не забувала припадати до бочки вухом... припадала і гатила по ній кулаком, наслухояуючи, чи не деренчить. За її роботою стежив з порога бригадир Іванцьо, який вернувся додому з бігів без шафи із дзеркалом.

— Ліпше б ти, Яринко, покинула небезпечну затію, га? — радив несміливо, позираючи сторожко на ворота.— За таке дєло нова влада до стінки раз-два. Бо ж це, рахуй, сочувствіє, поміч советам... супротив новій владі. Смислиш?

Яринка мовчки переступила поріг, а заразом ніби й переступила Іванця. Скрипнув за ним перелаз... за перелазом кахикнув у кулак: "А ти козир-баба, Ярино Коляда". Від похвали всміхнулася, тепер можна налити у цебер літепла, скупатися і постелити білу постіль.

Не спалося.

Ждала.

Уперше за вервечку років не ждала Дмитра. Очікувала справдання ворожби. І навіть не здивувалася, коли ген-ген по опівночі хтось шкрябнув у шибку. Не накинула й спідниці, вибігла в сорочці на поріг. Кілька постатей насторожено тулилося за рогом хати.

— Не лякайтеся, тіточко,— виступив один наперед.— 3 полону втікаємо.

— Куди? — шелеснула губами.

— Війна лише починається. Хай собі фріц не думає... Більше міг не пояснювати. Вхопила його за рамено, притисла ошелешеного до грудей і цмокнула в щоку, на диво ніжну, юначу. Справдилося!

Батько синові:

"...Ех, Богдане, якби Шершунові та кухоль Яринчиної води з тієї криниці, га? А що, стежка-бо до неї не заросла й понині..."