Людина, яка зуміла подолати страх і стала вільною - Власюк Анатолій
Тод – справді здібний учень, якого вважають одним із найкращих у їхньому навчальному закладі. А ще цей тринадцятирічний хлопець виявився здібним учнем нациста. Він хоче бути детективом і висліджує військового злочинця, який після війни втік із Німеччини і поселився у США. Але найбільше його цікавить концтабір, в якому той був наглядачем, а також подробиці вишуканих за своєю жорстокістю експериментів над людьми, що призводило до їхньої смерті.
Маленький американець ненавидить євреїв і бомжів. Останніх він убиває. Прикметно, що й майже вісімдесятилітній нацист робить те саме. Вони дуже схожі між собою, і дії їхні синхронні.
Окремі сцени Стівен Кінг доводить до абсурду, коли дізнаємося, що мама у нациста була єврейкою, а у Тода нічого не виходить у сексі з дівчиною, яку він вважає єврейкою.
Тод спочатку верховодить нацистом, який змушений розповідати всі подробиці нелюдських експериментів, які проводив у концтаборі, аби не бути викритим юним детективом. Але в кінцевому результаті все-таки перемагає життєвий досвід, і здібний учень фактично опиняється у заручниках.
Вони взаємопов'язані між собою не лише життям, а й смертю. Як не крути, а все веде до трагічної розв'язки. І це закономірно, хоча випадковостей дуже багато. У подачі Кінга – це оптимізм порожнечі, коли нібито зло наказане, але насправді нацистські злочинці тихо доживали свій вік, знаючи, що мають ідейних спадкоємців, а, отже, нові фюрери таки прийдуть до влади.
І все ж, як на мене, найбільш трагічними постатями у романі виступають батьки Тода. Вони пишаються сином, не усвідомлюючи, якого монстра виховали. Мабуть, якби він не вбивав бомжів чи не розстрілював людей на трасі, то давно би покінчив насамперед з ними. І такі думки в нього неодноразово народжуються.
З психологічної точки зору, Кінг, можливо, й недопрацював. Він дав читачеві видовище, але не показав, звідки у Тода народилось ось це смакування концтаборами і вбивствами людей, яких він, як і нацист, вважав неповноцінними.
Кінг і не збирався приголомшити читача. Він буденно про все розповідає, навіть в авторській мові не дозволяє собі емоцій, ніби підводячи до думки, що ми вже живемо у цьому лайні. Те, що трапилося з Тодом, може статись і з кожним читачем Кінга. Приреченість жертв є фатальною, допоки живуть такі, як нацист і Тод.
30 червня 2016 року
НЕТИПОВИЙ ДЕТЕКТИВ, АБО КОЛИ ДОВОДИТЬСЯ ВИКИДАТИ У ВОДУ ВЕЛИКУ РИБУ
Гілберт Кіт Честертон. Обличчя на мішені.
Ми звикли до типових детективів. Скоєно злочин. Упродовж розповіді підозра падає то на одного, то на іншого героя. Наприкінці ми дізнаємося, хто вбивця. І головне: зло обов'язково покаране.
У Гілберта Кіта Честертона – нетиповий детектив. Убивця відомий, причому нікого іншого взагалі не підозрюють, але поліція все списує на нещасний випадок.
У розповідях про вбивство головну роль відіграють деталі. Репортер-оглядач Гарольд Марч не звертає на них уваги. А ось Хорн Фішер не пропускає жодної, що й дозволяє йому за доволі короткий проміжок часу, ще до приїзду поліції, вийти на вбивцю.
Проте іншим важко навіть запідозрити, що цей чоловік може бути злочинцем. Всі вважають його невдахою, кумедною людиною, яка, до того ж, дуже погано стріляє, щоби з великої відстані могла влучити у свою жертву. І якби Хорн Фішер вказав на вбивцю, його підняли би на глум.
Поліції простіше не помічати очевидного. Тому й списують усе на нещасний випадок. Але Хорну Фішерові важливо показати убивці, що є на світі хоча би одна людина, яка знає про його злочин. Шляхом нехитрих хімічних маніпуляцій він викриває вбивцю.
Здавалось би, зло не покаране, бо люди навіть не здогадуються, що їхній давній приятель насправді є злочинцем. Вони й далі продовжують ходити до нього в гості, полюють в його угіддях. Але усвідомлення того, що про його злочин знає Хорн Фішер, а вслід за ним і Гарольд Марч, робить життя убивці нестерпним. Йому нічого боятися, вони не донесуть на нього в поліцію, але краще би він сидів у в'язниці, ніж продовжував своє життя на волі.
Проблема Хорна Фішера полягає в тому, що він знає занадто багато. За його висловом, йому доводиться викидати у воду велику рибу. Людей, які оточують його, він ніби просвічує рентгеном. Тоді з'ясовується, що вони зовсім інші, ніж видаються насправді. Але це відомо лише йому. А життя продовжується, ніби у викривленому дзеркалі.
Якщо слідувати за цією логікою, то завжди в тіні залишаються ті, хто скоює злочини. І лише такі, як Хорн Фішер, розкривають те, що непомітно людському оку. Завжди є моральний суддя, який не дає злочинцям спокійно спати. Інша справа, що люди так і не здогадуються, з якими злочинцями живуть поруч.
5 липня 2016 року
ОСАТАНІЛА ЮРБА ОТРУЮЄ РУЇНИ
Михайло Івченко. В останні хвилини.
Михайло Івченко належить до письменників епохи Розстріляного Відродження, чия творчість мало відома і неналежно вивчена.
Його герої воліють умерти з голоду чи збожеволіти, але не хочуть жити там, куди "пішла осатаніла юрба. Вона, як пошесть, понесла туди отруту руїни".
Професор Сичавицький вірить у те, що його хімічні досліди зможуть нагодувати людство. Але він не може навіть сім'ю прохарчувати, і те, що він пропонує родині замість продуктів, викликає у них несприйняття. Усе закінчується тим, що професор хоче піти по "морозяних снігових просторах" і благословити їх "для Нової Людини, вільної від землі, Людини-Царя". Саме земля, на його думку, даючи більше плодів, ніж потрібно для прохарчування, приневолює людину, робить її невільною.
Дружина професора гине з голоду і нудьги. Вона так і не навчилась нічого робити у своєму житті, бо змалку звикла до балів і розваг. Не сприймає вона і нової революційної влади.
Донька професора до останнього не може попросити їсти у коханого, бо їй здається, що романтичне не сумісне з матеріальним. А коли під тиском родини все ж зважується на це, то розчиняється у невідомості, ніби її ніколи й не було на білому світі.
Сини в професора більш прагматичні. Вони йдуть грабувати продовольчі склади. Вдається хоч трохи втамувати голод. Але потім озброєні патрулі не дають їм доступу до дармових продуктів харчування.
Серед усіх є лише одна істота, яка зберігає безпосередність і вірить людям. Це – пес Дідро. Але й він гарчить і готовий укусити господаря, коли в нього намагаються відібрати кістку, яку він знайшов у землі.
Неможливість жити при Радянській владі – цей натяк дуже прозорий у творчості Михайла Івченка. Але письменник дивиться крізь століття. Багато впізнаваного ми знаходимо в нинішньому часі. Осатаніла юрба й далі отруює руїни.
8 липня 2016 року
ДИНАМІКА СЮЖЕТУ ЧИ ПСИХОЛОГІЧНІ РОЗДУМИ ПРО ЖИТТЯ І СМЕРТЬ?
Стівен Кінг. Тіло.
На зорі туманної молодості я працював учителем. Це вже потім став журналістом, а ще пізніше – письменником. Так ось, найбільшою проблемою, з якою я зіштовхнувся, коли після закінчення філологічного факультету педагогічного інституту мене скерували до глухого села, була та, що абсолютна більшість учнів п'ятих, шостих, сьомих і навіть восьмих класів не вміла нормально читати. Бекали, мекали, читали по складах, забуваючи все на світі, не могли переказати прочитане. Виходу не було. Я підкидав тямущим хлопчикам і дівчаткам книжки із власної домашньої бібліотеки – здебільшого пригодницькі, фантастичні та детективні, бо літературними творами зі шкільної програми їх годі було зацікавити. Не скажу, що всі, але більшість уже за рік-два таки навчилися пристойно читати. Спілкуючись із деякими із них зараз, з приємністю для себе зазначаю, що вони продовжують читати книги – і це максимум того, що я міг зробити як учитель літератури.
Нині вчителі теж скаржаться, що учні, особливо в сільських школах, не вміють читати. Пропоную їм свій дідівський метод, бо нинішня шкільна програма з літератури не може зацікавити підлітків, а обсяг того, що необхідно прочитати, не до снаги й дорослому. В результаті маємо профанацію професії вчителя, а у дітей змалку зароджується неприязнь до літератури як такої. Тому після закінчення школи аж до пенсії вони не прочитають жодної книги.
Одним із тих, ким могли би зачитуватись учні, є Стівен Кінг. Моралісти мене відразу зацькують, але повірте мені на слово, що діти більш щирі у розумінні Добра і Зла, ніж дорослі, тому нормально сприймуть і зрозуміють усе, про що пише цей письменник. Сприймаю критику, що твори Стівена Кінга не для української ментальності, але вони можуть згодитись як допоміжний засіб для того, щоби зацікавити дитину, непомітно для неї навчити її читати.
Для експерименту в позакласному читанні рекомендував би повість Стівена Кінга "Тіло". Сюжет до банального простий. Підлітки дізнаються, що загинув їхній ровесник і хочуть дістатися до його тіла. Письменник описує їхні пригоди. Здавалось би, проста подорож перетворюється на смертельну небезпеку. Потім з'ясовується, що до тіла вбитого добирається й інша група хлопців, аби прикрити свій злочин. Точку в цій історії ставлять два постріли з пістолету, викраденого одним із малолітніх у свого батька.
Але за цим банальним сюжетом лежить цілий пласт стосунків між хлоп'ячими компаніями. Тут своя мораль, яка, звісно, не співпадає з мораллю дорослих, і свої правила поведінки. Пацани швидше підуть проти батьків, ніж порушать ці правила.
Стівенові Кінгу вдалося зазирнути у внутрішній світ персонажів, дослідити витоки їхньої нинішньої поведінки і спрогнозувати безрадісне майбутнє. Здається, вийти з цього зачарованого кола не вдається нікому, крім головного героя, який став письменником і в якому бачимо автобіографічні риси самого Стівена Кінга.
"Тіло", звісно, не належить до найвідоміших творів Стівена Кінга, бо читач уже звик до динаміки сюжету, а тут мова радше йде про психологічні роздуми самого автора. Але, як на мене, це один із найважливіших творів Стівена Кінга, без розуміння якого не можна уяснити собі всієї його творчості.
14 липня 2016 року
ЖЕРТВА РОЗСТРІЛЯНОГО ВІДРОДЖЕННЯ
Михайло Івченко. Порваною дорогою.
Театр і Віра в Бога – здається, між ними нема нічого спільного. Але якщо донька живе театром, а мама – вірою в Бога, точки дотику знаходяться.
Стара Вівдя їде із села до міста в гості до доньки. Позичає гроші для цього, та ще й мусить відпрацювати.
Донька з чоловіком живуть бідно, ледве зводять кінці з кінцями, сподіваючись на кращі часи.
