Через кладку - Кобилянська Ольга

А мені буде остільки миліше, коли прогулка відбудеться тепер, а не аж десь за тиждень-два, бо зможу вам обі пари коней дати. Пізніше зачнеться звоження сіна, і я не радо переривала би роботу. Ось що... — докінчила і налляла свіжий чай.

— По правді сказавши, Доро, — почала по якійсь хвилині знов, — мені твоя пересадна приязнь до тої дівчини видається потрохи робленою. Вона й так зарозуміла, а то, як застановиться над твоїм поведениям, ще готова подумати, що без неї ти й товариства не найдеш, між тим коли ти повинна себа завсіди ставити вище.

— З яких причин, мамо? — вмішався я тут майже проти своєї волі і чув. як у моїх очах спалахнуло вогнем.

— З тих причин, — відповіла вона спокійно, ігноруючи якесь подразнення в мені — що, Дора походить з родини, котра носить шановане ім'я, має батька на високім становиську(!) і маєток.

— То ж то й є... — сказав я з притиском і викривив уста. В тій хвилі уявивсь мені мій батько мужик. Скільки разів мусив він у своїм житті наслухатися упокорень про його походження з мужицького роду. Скільки разів! З самого початку, я.к догадувався я, коли, очевидно, не був такий, як нині, а гарний, як сама мати казала, мудрий, сміливий муж. А оженившися, як бідний богослов, з гарною й багатою дочкою одного з найвизначніших консисторіальних совітників, з часом чи не головне через неї, її вродженою зарозумілістю понижуваний і подразнюваний до крайності, почав шукати, як "вічний мужик", розради і втіхи в своїм розчаруванні в чім іншім, ніж в подружнім пожитті, піддаючись чимраз більша своїм наклонам, доки не став, яким і був. А я, потомок мужика й гордої безсердечноії жінки, мав це все направити і, на думку її. затерти своїм життям найменші сліди того ненависного мужицтва!

— Обринська є донька звичайного вбогого, хоч і дуже чесного, урядовця, — почала знов мати, — обтяженого більшою родиною. Яка будучність може її ожидати? Така, як її сестру? На мою думку, вона мізерно віддалась. Панна Обринська мусить старатися вийти заміж за першого, хто їй навинеться... А до того ще й квапитися!

— Що вона цілком напевно не вдіє, мамої — впав я їй твердо в бесіду.

— Так? — спитала мене мати й посунула окуляри на чоло, неначе вони в тій хвилі їй заважали. — Ти вже про те поінформований?

— Настільки, мамо, щоб знати, якого вчинку можна від неї сподіватися, — відповів я спокійно.

— Вона емансипантка! — докинула мати зневажливо, — котра заповідає на будуче вчену.

— Хіба гувернантку або препарандистку... — закинула Дора півголосом і більше до себе.

— А щоб усе-таки звернути увагу людей на себе, — тягнула мати, неначе не зачула злобної замітки своєї улюбленої сестріниці, — вона виучується всяких "Feuerwerk'ia" [21], як от і їзда кінно, і маневрує ще тим перед молодими й сліпими. Я не можу собі порадити, — додала з роздразненням, — але мені каже мій інстинкт, що в усім поведенні сеї дівчини криється якась потайна вирахованість, і що в грунті речей вона прямує до інших цілей, як до тих, про котрі впевняє, що ними перейнята. Блудне світло, як казала я вже, — закінчила зневажливо й почала нервово витирати свої стекла.

— Така вона не є... — обізвався я все спокійно.

— Справді? — спитала вона й уже не поглянула на мене, лиш додала: — Зрештою, може ти це будеш і ліпше знати, як я. Мені Обринські не були ніколи симпатичними, а найменше — панна Обринська (так називала вона віднедавна з притиском Маню). Я не шукаю нагоди пізнавати модерністичність ближче. Я — жінка старої дати.

— І я ні, мамо, — відказав я, не звертаючи уваги на її подразнюючий тон. — Для вашого заспокоєння можу вас запевнити, що я вже більше як три місяці не говорив з нею ані слова.

В її очах, при моїх словах, заблисло щось, мов радість, але стрінувшися в тій хвилі з моїм поглядом, вона опустила їх і додала:

— Може. Але зате в її браті, малім поліцмейстрі, обібрав ти собі предмет глибших студій.

— Мамо! — обізвався я з щирим обуренням. — Чи, може, панна Обринська винна й тому, що, вертаючи з уряду, я іноді стрічаюся з малим її братом, як вертає з школи, і одна дорога злучає нас, як ідемо враз? Ви забуваєте, що я не хлопець уже, а мужчина. Стережіться, щоб не збудився колись дрімучий у імені "мужик" і не пірвав гамулиці [22]...

Вона піднялася і, не спускаючи з мене очей, мов гіпнотизуючи мене, сказала:

— Того я не боюся, Богдане. Того я не боюся. З мужицтвом я впораюся, як і з твоїм батьком упоралася. Зрештою, ти надто моїм вихованням став уже моїм сином, щоб міг ще до мужицтва взагалі вертатися. Я під тим взглядом спокійна, а ти також успокоїшся. — Послідні слова сказала з таким приказуючим, а заразом ласкавим притиском, що я не годен був у тій хвилі проти неї піднятися.

— Не числіть надто багато на виховання, мамо, — сказав я і почав, силуючися до супокою, крутити папіроску.

— От і зворушилися ви, тіточко, бог зна чого, — вмішалася тут з уданим жалем Дора. — А все через Обринських. Я не повинна була зазнайомлюватися з людьми, котрі не підходять під ваш смак, тіточко... хоч би й були мені симпатичні. Я признаюсь, що тепер каюсь того. На Мані Обринській нема нічого, хіба що не бридка дівчина, а відколи чула, що вона виходить заміж...

Мене мов несподіваним громом вдарило, і я витріщився на неї.

— Виходить, Богдане, виходить, — повторила вона, і по її лицю перебігла якась ледве замітна злорадна усмішка. — Так я чула, — додала, мов вибачаючися. — Чи правда, не ручу. Від неї самої знаю, що взимі виїжджає. Чи з мужем, чи сама... не знаю. Може, приїде старий і забере її, — додала і тут же обмінялась з матір'ю поглядом. — А про те, що виїжджає, як кажу, від неї самої знаю.

— Байки чула ти! — відповів я сухо і, мов невидимою силою обернений у цій хвилі до матері, я побачив, як на її лиці загоріли дві великі червоні краски незатаєного замішання. Я відвернувся.

Якесь несказанно гидке, а заразом смутне почуття опущеності обгорнуло мене, і я встав від столу й приступив до відчиненого вікна. Тут вихилився я низько через нього, щоб через хвилину набратися в свіжім повітрі спокою й рівноваги та не сказати чогось, чого б колись міг пожалувати. Надворі затягнулося небо хмарами, і вітер шелестів опалим з дерев листям, що заносилося аж на грядки в зільник під наші вікна.

Мов смутком, проносилося городом, а заразом якоюсь меланхолійною тугою, болем. Я відгорнув волосся з чола й обернувся до кімнати.

— Хто знає, чи не розпливеться твоя проектована прогулка в дощі, Доро! — сказав я, надаючи тими словами бесіді інший оборот. — Ось поглянь, як затягнулося небо темнотою.

Дора підступила до мене.

— І справді! — зойкнула сумно, розглянувшися через хвилину на всі сторони по небі. А за хвилину надуми додала: — А як лиш трохи буде дощ падати, Богдане? От, так лиш покропить собі, то що зробити в такім разі? Ризикувати і їхати?

— Ризикувати й їхати, — відповів я твердо, не оглядаючися за нею. — Ти чула, Доро, матері конче треба, щоб ця прогулка відбулася тепер, а не десь там аж за тиждень-два. Значить, ми поїдемо.

* * *

(По прогулці).

Погода була якнайкраща, все зложилося відповідно до бажань матері й Дори. Сівши з нею в малу повозку, ми поїхали вдвійці вперед, за нами мати і проче товариство. Минаючи попри город Обринських, я бачив, як Маня сходила в тій хвилі з сходів веранди в сад. У неї була шия підв'язана білою хустиною, а через плечі звисали коси. Була, очевидно, реконвалесцентка [23], і гарна днина заманила її в город.

Я не тямлю. Поздоровив я її? Знаю лиш тільки, що вона, зацікавлена правдоподібно туркотом повозів, звернула голову в сторону дороги і, побачивши нас, відвернула її назад. Ніжна гармонійна стать з похиленою вниз головою спускається з сходів чимраз нижче в сад, — такою не опускала мене в уяві через .цілий час у лісі, дарма що кругом мене гомоніло й веселилося товариство; Зо мною й попри імене йшла заодно — вона.

У мене боліла голова. Розстроєний, з думками, зверненими до неї, я терпів у товаристві невимовне. До того лиш ще недавно кинені слова Дорині, що вона виходить заміж, відбирали мені чи не всей спокій душі!

Правда це? Від кого довідатись?

Мати своїм безвзглядним поведениям проти них унеможливляла й мені приступ до тих чесних і щирих людей, що в своїй щоденній праці й турботі були далеко від того, про що вона молоду дівчину й чи не всю родину підозрівала.

Без найменшого гумору, з думками, зверненими в себе, блукав і вештався я між гістьми, вдаючи з себе добре настроєного, щоб не звернути уваги матері й Дори. Що діяла вона там тепер у саді? — питав я себе, затаюючи сам перед собою бажання бути якраз тепер з нею, коло неї, далеко від всього цього, мені так дуже байдужого, майже болючого гурту, — притиснути її дрібні руки до свого лиця, чола... поглянути в її очі. Що діяла? Думала ще коли-небудь про мене? Відколи повернула, ми ще й словечка не промовили з собою, ще я нічого не знав про неї. Правда, що виїжджала, виходила за старого заміж? Відки Дора це знала? Окрім її брата Романа й мене, не знав про той її лист і замір ніхто на світі. А лист той був замкнений у мене в бюрку. Щоб Маня сама могла якраз Дорі про те розказувати, я не міг і припускати, а що брат її так само мовчав, як і я, я був переконаний. Значить, наколи Маня сама про все не звірилася Дорі, то вона яким-небудь способом мусила той лист прочитати. Але — яким? Отворила моє бюрко? Це неможливо! Хіба одно. Чи не забув я коли ключа від нього? Це було неможливо. А одначе... коли б вона, ведена простою, грубою жіночою цікавістю, мусила створити бюрко та перешукувати в нім за чимсь-то і найшла листа? А може, показувала ще й матері? Обі з матір'ю дуже згоджувалися. Мати любила оцю найстаршу дочку своєї сестри, мов рідну дитину, і прощала їй усі примхи і вади, котрі не була б простила другій ніколи. Значить, простила й цей некоректний учинок дівчини. Одначе що думала мати, прочитавши такий лист, що був, як знав я надто добре, саме водою на її млин? Коли так, то в такім разі бідна ти, цвітко моя! В листі тім осуджала ти не лиш .мене і її, але заразом і себе. !А себе — найгірше. Ніколи не простить мати тобі того листа, в котрім освідчалася ти мужчині, нехай щоб ти й не зреалізувала ніколи твого заміру, нехай щоб він і з якого шляхетного імпульсу походив.