Людина біжить над прірвою - Багряний Іван
Де ваше робоче місце, громадянине Колот?.. — і, не чекаючи відповіді, попрямував із кухні до великої кімнати, присвічуючи собі ліхтариком. Там стояв великий стіл, завалений книгами, теками й згортками паперу, шматками лінолеуму, розпочатими й не закінченими офортами по міді, різними кресленнями та відбитками гравюр, що повипадали з тек. Стіл був великий, справжній верстат, а на ньому був хаос, як на тічку. Гість заходився біля того стола господарювати.
— Маєте ще якусь лямпу?.. Добре. Засвітіть... Ні, не ви, ваша дружина! Ви сідайте тут.
Дружина знайшла й засвітила другу лямпу. Власне, засвітив один із автоматників, бо в дружини тремтіли руки, — засвітив, приніс і поставив посеред столу, а дружині "порадив" сидіти на кухні.
В хаті стало ясно, ніби в свято.
— Сідайте, — повторив гість запрошення Максимові.
Та Максим не сідав, воліючи стояти. Він тільки глянув на синка, що стояв біля дверей, здивований і вражений, не розуміючи, що саме відбувається, — а потім промовив тихо, але енергійно, звертаючись до начальника:
— Тільки прошу вас, не робіть дива для дитини й жінки, порайтесь швидше, без зайвих слів і шуму... Потім будете шуміти...
Гість спалахнув. Але глипнув на Бориса, що блискучими очима розглядав автоматників (справжніх автоматників!) і його — їхнього командира (справжнього командира!), — глянув, якось чудно пересмикнув бровою й одвернувся мовчки. "Добре", — буркнув по якімсь часі, поринувши в папери та різні шпаргалки на столі. Він розкривав теки й течки, гортав різні папірці, розглядав з цікавістю креслення — проекти різних споруд і клав їх назад за порядком. Розглядав відбитки незграбних гравюр: дереворитів та ліноритів, що назбиралися й зберігалися в цім домі з самих студентських років Максима. Розглядав вирізки з газет і часописів, різні друковані проекти Максима та його графічні ілюстрації. Розглядав книги. Він почувався як у себе вдома, поринув у споглядання Максимового господарства, ні — Максимової душі, так ніби це він розглядав родинні інтимні альбоми. Порпався не кваплячись.
А Максим стояв байдуже й дивився на свої ноги, на свої подерті бурки, взуті ще вчора в нові-новісінькі калоші (бо старі протікали), дивився й думав, що ті нові калоші на таких подертих ганчір'яних бурках і в такий момент зовсім недоречні. Такі калоші коштують цілісінький пуд борошна!.. "І чого він розсівся за тим столом! Швидше б кінчав!.."
Гість не знаходив нічого для себе поживного. Та, видно, не дуже й потребував. Він просто гортав "малюнки", відпочиваючи від утоми в цій затишній кімнаті — хатині відомого архітекта й будівничого, над плодами його безсонних ночей, творчих поривань, над різними здійсненими й нездійсненими задумами, відтвореними артистично на папері чи просто зафіксованими якимись химерними лініями-натяками, хапливими рисками, гієрогліфами, що нагадували собою ембріон, туманний початок чогось, що не мало ще ні форми, ні назви, саму ідею. Це, видно, було йому цікаво. Гість гортав далі мовчки.
— О! — вирвалося в нього нарешті. — Ха-ха!! Значить, вішаємо партизанів?! Ого!.. — він промовив це суворо, з притиском, дивлячись із-під лоба одним оком на Максима. В руках він тримав велику чорну гравюру — вирізку з місцевої газети.
— Так, — промовив Максим байдуже, — то моя гравюра, лінорит...
І додав по хвилі, дивлячись, як обличчя гостя наливалося кров'ю:
— То копія з Густава Доре — "Христос на Голготі"... Великоднє...
Гість навіть оком не зморгнув.
— От якраз, — промовив він із притиском. — Це все одно!.. — Й почав складати гравюру вчетверо. І тяжко було збагнути з інтонації його голосу — чи він дурний і про Христа на Голготі, а тим більше про Густава Доре, ніколи не чув і взяв це за сюжет із сучасности та й маскує своє невігластво, а чи він глузує з Максима?.. А може, він глузує глибше й тяжче? Максимові видався його голос занадто саркастичним, "Тоді він геніяльний пройдисвіт, а іронія його страшна..." Інтонація голосу начальника спецвідділу зраджувала, що він таки добре знав про Христа на Голготі.
А гість склав гравюру вчетверо й подивився примруженим оком на Максима з-під лоба.
— Знаєм ми вашого брата, — промовив він якось чудно й сховав гравюру в пляншетку. Погляд його зачепився за образ "Йосип і Марія з дитям утікають у Єгипет".
— Це теж із Густава Доре? — спитав він, цілком правильно вимовляючи ім'я великого мистця. — То ви що... — він хотів сказати "і богомаз?", але не сказав цього слова, а сказав після павзи інше: — ...й богів малюєте?
— Ні. — І Максим сказав, чий то образ.
— А-а... — протяг гість. — Це той, що його повісили німці? Гм... — І, нагнувшись знову над столом, промурмотів тихо, ніби про себе, але так, щоб Максим чув: — Поспішили, але добре зробили... Менше роботи... — а оком на Максима.
Тут несподівано встряв у розмову синок Борис, що був зник у кухні, а тепер з'явився з зошитом своїх дитячих малюнків.
— Дядю, дядю! — зринув раптом ніжний, радісний дитячий голос. — А це ось я малював... Гляньте... — і тикав свої зошити, щедро змальовані ним різними фантастичними дитячими візіями. Він, либонь, вперше бачив такого цікавого аматора мистецтва, такого пильного й поважного глядача, тому вирішив потішити його гостинно, допомагаючи батькові, бо ж бачив, що батько сумний, а його течки вже кінчалися.
Максимові ніби хто серце нагло оперезав батогом або наступив на нього чоботом. "Боже! — аж скинувся він усією душею. — Куди ж ти, дитино?!"
Але він нічого не сказав уголос, навіть не поворухнувся, ані не поворухнув жодним м'язком.
Гість узяв Борисові зошити й, не дивлячись, поклав їх на столі, поверх переглянутих батькових.
Здивований Борис подивився на нього розгублено, потім на батька — і пішов геть, спантеличений і огірчений.
А гість, закінчивши оглядини "робочого місця", більше нічим не цікавився, чим полегшив Максимову муку, скорочуючи її. Він тільки розстебнув пляншетку, оглянув її і знову застебнув. І між іншим при тій процедурі, ніби ненароком, нехотя, запитав:
— Чи ви не знаєте такого... "Соломона"?
— Ні, не знаю.
Гість позіхнув, подивився пильно на Максима й гмикнув:
— Смішняк ви!..
Це було сказано байдуже, але за байдужістю немовби прозвучала нотка зле прихованого жалю. Після того гість постояв ще якусь хвилю мовчки, потарабанив пальцями по столу й нарешті, зітхнувши, сказав:
— Одягніться...
— Я одягнений, — відповів Максим таким самим тоном, тихо, оглянувши свої бурки й ветхе пальто. Гість, стежачи за його поглядом, хотів щось іще сказати, але не сказав, лише махнув рукою й тихо звелів:
— Ідіть уперед...
Автоматники враз заклацали й усі стали на струнко, як на параді, тримаючи автомати "на руку".
В передній кімнаті Максим зупинився — до нього ступнула дружина. Вона не плакала, ні. Підходячи до чоловіка, зиркнула на синка, й сльози зупинилися в її очах. Вони виповнили ті очі по вінця — її великі, розумні очі, — не сміючи политися рікою. Вона тихо похилилася Максимові на плече...
Максим хотів сказати "прощавай", але не сказав. Тільки злегка торкнув її по спині рукою. Хотів сказати "бувай", але знову не проштовхнув і цього слова крізь горло. Пильно подивився в її очі, облизав свої пошерхлі губи, що враз узялися смагою, і — якось само собою прошепотілося:
— До побачення...
У дружини сльози не втрималися в очах і потекли буйним потоком. Але вона трималася з усієї сили, вона мовчала, і лише погляд її ставав усе дикіший. Вона приплющила очі, щоб не кричати так ними. Максим обернувся... На лежанці сидів синок Борис, забився геть аж за двері, що відкривались попри лежанку, і широко-широко витріщеними, здивованими, приголомшеними своїми дитячими очима дивився на батька. Він не плакав... і навіть не кліпав віями... Він дивився на батька. Дивився всією своєю приголомшеною дитячою душею, що враз збагнула велику й страшну річ — катастрофу, яку називають "смертю"... І була в тім погляді безодня дитячого крику... Ні... Господи!.. Таж той погляд хотів наповнити батькову душу силою, вірою, надією, мужністю... Він хотів геть усе заперечити й змусити його теж усе заперечити...
Але це тривало лише одну мить. І її обірвали автоматники, брязнувши зброєю й мовчки відтискаючи Максима геть. Максим застебнув пальто, знову розстебнув чомусь, знову застебнув... Потім повернувся до дверей і пішов. Чув ще, як дружина зупинила суворого гостя, щось кажучи, а той буркнув — щось на зразок:
— Нічого-нічого... Соціялістична батьківщина подбає...
Це був знаний стандарт і цей стандарт зараз звучав якось особливо глумливо. І ще щось він говорив.
Біля дверей Максим на мить затримався, — згадав про нові калоші, — постояв, нишком скинув калоші, щоб дружина не бачила, й тихенько поставив у куточку за дверима.
"Нехай... Вона проміняє їх... І матиме трохи борошна..."
А докінчив він цю думку вже на ґанку, сходячи ганчір'яними бурками в калюжу, в темряву:
"На той світ і без калош добре".
І вони пішли в темряву...
Суворий гість догнав і йшов поруч. Два автоматники ліворуч, два праворуч, а два позаду.
— Майте на увазі, — промовив мляво гість, — крок управо, крок уліво...
— І ви будете стріляти... — докінчив за нього фразу Максим нудним, глузливим голосом.
— Правильно, — чути було, як посміхнувся гість. — То ви, значить, не новак?!
Максим нічого не відповів на те.
— Ну, словом, моє діло попередити, і я попередив.
— Дякую. Решта залежатиме від мене... — згодився Максим.
На тому їхня розмова вичерпалась.
Вони вийшли з двору на вулицю. На вулиці, якраз посеред великої калюжі звеліли: "Стой!.." На вулиці мусіла б бути машина, але її не виявилось. Від'їхала. Начальник вилаявся, щось поговорив із двома автоматниками пошепки. А тоді команда: "Давай!" — і вони пішли всі темною вулицею вздовж, посеред дороги. Дорога була розчавучена, розмішана — талий сніг з грязюкою. Іноді траплялись чималі баюри, але Максим їх не обминав, а йшов навпростець. Не тому, що боявся зробити "крок управо — крок уліво", а тому, що було байдуже й що не помічав їх. Він не відчував ані холоду, ані мокроти. Він дедалі більше заглиблювався в себе, квапився пробігти думкою ген-ген назад... назад... бо відчував, як десь збігають останні хвилини його життя...
Ця вулиця... Вона чомусь стала перед ним нагло сліпуче-сонячною, дзвінкою.
