Роман юрби - Шевчук Валерій

І їх, таких забраних, уже тисячі, а що вони з тими дівчатами роблять, сам Господь знає; а що тепер непорочних не так і багато, то вони підбирають усіх таких, а оскільки Людка таки була непорочна, тож і сиділа перелякана й запаморочена й міркувала: чи не покинути їй стежити за Шуркою Куксою? Аналітично вона знала, що саме сьогодні, закінчивши роботу, Шурка Кукса має прокрастися до Юльки, і що це можна буде достеменно вистежити (питання: для чого — перед Людкою не стояло, бо її дії не підлягали практичним резонам; а звідки вона знала, як розплачуватися буде Юлька, то вже її слідчий секрет: була Людка талантом у цьому ділі, отож її захоплював сам процес стеження). Але після тієї страшної Нориної розповіді вона вже не сумнівалася, чи так це їй потрібно; а що, коли її з тих бур’янів підхопить невідома сила й доведеться їй за цапову душу пропасти? Або надибає її в тих бур’янах отой нерозгаданий і нею дивний вуличний тип — Рудько, в якого з нею уже щось зв’язалось, але чомусь і досі не розв’язалося, котрий теж, можливо, з тих, як була твердо переконана Нора; як же їй тоді? Тим більше, що Рудька вона справді сьогодні бачила, і він на неї так пильно подивився, що вона ледве язика не ковтнула, а ниточка між ними весь час в’яжеться. Але ні, Людка все-таки була не така збаламошана, як Культурна Нора, вона вміла мислити чітко й без усіляких фокусів, отож, коли почула, як сміється у темряві Шурка, то всі її страхи й вагання як водою змило, і вона, вже нітрохи не роздумуючи, подалася за Куксою, який не йшов, а плив дорогою; вона попливла за ним слідом: до верболозів і до кладки над розмитою греблею, а тоді й до Безназванного завулку — Шурка Кукса таки прямував туди. І це був саме той момент, коли чоловіки, переконавшись, що їхні діти сплять, так само, як було це в Білому Домі, і в Ластів’ячому Гнізді підгорнули під себе дружно й майже одночасно (були бо налиті млостю літньої ночі) своїх жінок (також налитих млостю літньої ночі), і все Ластів’яче Гніздо захиталося, ніби сколихнув його лагідний землетрус: Юлька чула це погойдування, і її вже почало розбирати зло, що Шурка десь гається, але саме в цей час щось зашкребло у шибку, і вона, підхопившись, пішла навшпиньки відчиняти. Двері перед цим залила олією, і ті розчинялися вже цілком безшумно, впускаючи Шурку Куксу; і він одразу ж схопив її в обійми, але вона випручалася, зачинила двері, а він, поки те робилося, метав із себе одежу, поспішаючи і рвучи ґудзики. Вона ж спокійно скинула із себе сорочку й рушила до ліжка; він бачив тільки розмитий обрис її тіла, а особливо величезних грудей; і ледь встигла вона лягти, Шурка стрибнув у те ліжко десь так, як хлопцем стрибав із нахиленого дерева в річку, але його не охопила вдячна й приємна прохолода, а впав він ніби на розпечену плиту чи в казан з окропом, а коли ввійшов у її розхилене тіло, його просто-таки спалило. На мить завмер, прислухаючись до ритму, яким жив будинок, вловив його, як музикант мелодію, підхопив той ритм і піддався лагідним коливанням, чуючи під собою розлите і розхитане тіло. І пішов блукати по розпечених червоних прірвах, а сам зробився ніби хлопчик-мізинчик, який потрапив у казкові вертепи, і, щоб не осліпнути від червоного сяйва, яким обіллявся, заплющився й блукав, намацуючи патичком стежку. І доблукався він до розпеченої червоної гармати, запалив від неї Гнота, приклав до порохового отвору, і гармата раптом потужно, але цілком безшумно вибухнула, розносячи його самого, розірваного на тисячу-тисяч білих, а може, й червоних шматочків.

— Фу, — сказав він, віддихавшись. — Доброго я тобі поставив замка.

Юлька захихотіла, вислизнула з-під нього, і вони обоє відчули, що будинок уже заспокоївся, вже його не колише лагідний землетрус, що будинок зморився, але вони не знали, що в цій ночі тільки одна людина (схована, скажемо, в бур’янах) плаче сивими слізьми, бо їй зовсім не легко в цьому світі бачити й відчувати, як ото хитаються й пульсують біля неї будинки й хати, і слухати, як любасно хихочуть у них задоволені самиці.

І вона, та загадкова людина з бур’янів, звела руки вгору, до зорещливого й холодного неба, з холодним круглим лицем на ньому, до всіх отих міліардів світів й безгучно крикнула в нього, до всіх його чортів та богів, до всіх інопланетян та прибульців, до того неозорого ніщо, який є усім, усе бачить, усе знає й усім керує: хай би вона прийшла, ота сила, що має тіло надії, а очі любові; хай би вона пролила і над нею свій вічний глек світляного молока; хай би не була вона в цьому світі самотньою тростинкою, яку ламає сухий вітер й засипає піском пустеля, і насіння якої — відчай, бо вона в цьому світі теж до чогось має здатися, а коли ні, то хай спустяться до неї ті, що шукають у цьому світі непорочних, і навіки її з цього бур’яну наберуть.

І тут вона побачила на стежці Рудька, того загадкового й незбагненного чоловіка, єдиного такого на вулиці, котрий вишуковував між ночі самотніх і непорочних також і наділяв їх тайною. Рудько стояв, залитий місячним світлом, і його руда чуприна палахкотіла; і Людка раптом усвідомила чітко й недвозначно, як це вміла тільки вона: Рудько уже давно її зрозумів, знає, що вона відчуває зараз; знає, що вона самітна, і немічна й безвольна, що в неї течуть із очей чорні сльози і що вона вже не має сили ні покликати його, ані прогнати. Тож схилився над нею, розпростертою на прохолодному лоні землі й і погладив їй волосся, заодно втираючи і сльози.

— Все буде добре, Люд, — сказав ніжно. — Все буде добре, тільки Бога ради не плач.

6

Через кілька днів до Ластів’ячого Гнізда під’їхала вантажівка, з неї вискочила Юлька, а з другого боку кабіни вийшов опасистий шофер. Шофер скинув заднього борта, і вони почали стягати з машини дошки. У дворі вже вилаштувалися всі восьмеро жінок у всій красі своїй із подобенствами-дітьми, які порозтуляли роти, від чого лиця їхні стали нетямкуваті. Й усі вони непорушно дивились, як падають спершу на траву, а потім одна на одну з виляском жовті дошки; від цього в дворі тепло запахло сосною. Юлька тицьнула в руку шоферові якісь гроші, авто ревнуло, газонуло, наповнило двір смородом та сопухом й виповзло задом у Безназванний завулок, тоді розвернулося й спокійно собі від’їхало. Юлька зирнула на жінок, що дивилися на неї мертвими очима, й рушила на пагорб до своїх нововставлених дверей, навіть і не подумавши пояснити цим майже мертвим жінкам, дітям і бульдожку, для чого вона ті дошки сюди приварганила. Тільки одна колишня господиня її кімнати, жінка-коза тихо мекнула вслід, ніби й інтересу великого до всього того не мала й ніби їй зовсім не хочеться щось розпитувати:

— Це вже щось строїть будеш?

— Аякже, цьоць, — рішуче сказала Юлька, повертаючись до жінок. — Треба мені десь газову плиту й балона поставити, не все ж я буду на вашій кухні. Ми ж із вами так і догуварувалися, бо платить мені вам за ту кухню нема з чого.

— А дошки тобі безплатно дали? — мекнула колишня хазяйка.

— Ну да! На приприятії виписали.

І вона понесла кругле лице й пишні перса, і закандзюбленого носика до своїх свіжопоставлених дверей, про які хтось із сторонніх ніколи б не сказав, що вони свіжопоставлені, бо старі були, репані й потерті. І жодна з тих виставлених у дворі жіночок ані на мак не повірила, що дошки Юльці виписали на "приприятії", а повірили вони хіба в те, що навряд чи колись дізнаються, звідки ці дошки з’явились, а коли так, то спосіб діставання дощок увіч був у Юльки незаконний, що давало їм законну підставу дружно її засудити, чи принаймні обсудити. Цей загальний осуд, чи засуд, висловила вголос тільки колишня господиня Юльчиної кімнати, як особа до Юльки найближча:

— Ти ці дошки з двору прибери. Діти тут бігають і вопще!

Юлька не перечила, тим більше, що, крім дітей, існувало те загадкове "вопще", пішла переодяглася, хоч перед цим скидала дошки не перевдягаючись — загадки жіночої алогічності, і почала тягати своє добро на пагорба, охайненько складаючи його там під вікном. Шурка Кукса саме в цей час знамірився пройтися Безназванним завулком у надії, що домовиться з Юлькою на чергове нічне побачення, але вчасно помітив, що вона тягає дошки і по-лицарському сховався у верболози, сказавши розбитому відру, котре там валялося:

— Вона бабка нічо, гаряча, але дуже дорога. Це я так у неї за наймита стану.

Цю велемудру фразу проказав Шурка Кукса уголос, а тоді побрів на острів, де ліг горілиць на траву, дививсь у ясне небо, слухав жайворонків і віддавався солодкому безділлю, для повного щастя закусивши бадилинку і посмоктуючи її сік. У такий простий спосіб він навіки забув про Юльку, тим більше, що мав стільки кебети, аби зметикувати: оці дошки Юлька пре під свої вікна недарма, тож коли він знову попроситься на ніч, то вона йому, напевне, голову на відріз, скаже, навіщо їй ті дошки потрібні й твердо пов’яже цю потребу з його нічними відвідинами, начебто між тим і тим конче існує зв’язок — ще одна загадка жіночої алогічності. Отож він тішився хоч би від того, що вчасно хильнувся у верболози, що розкусив ту зозульку відразу, зрештою, інтерес до неї в нього був швидше інерційний, як реальний; отож виходило, що, втікши у верболози, він її у певний спосіб обдурив, а це його, як справжнього ловеласа, не могло не втішати.

Юлька тимчасом тягала дошки, вона таємно сподівалася, що її за цим заняттям застане Шурка, бо нутром відчувала: не покине він її після першого разу; тоді вона роботу перекладе на нього хай би ціною ще одного нічного відвідання, а тоді, подумала реально й тверезо мисляча Юлька, домовиться з ним про будівництво сінців — отже, цією операцією відразу хотіла зловиги кілька зайців. Заєць перший: будівництво сінців для газової плити. Заєць другий: зробити це без особливих затрат, бо в неї не було що тратити, та й не хотілось. І нарешті, заєць третій: той Шурка Кукса нежонатий — це вона напевне довідалася, — тож вона в такий спосіб спробує до себе прив’язати надійніше, в неї для того, щоб загніздитись у Ластів’ячому Гнізді, куди вгатила всі свої гроші, є ще бозна-скільки роботи. Окрім того, коли Шурка Кукса прикладе до того гнізда рук, то легше зможе прижитися в ньому, адже в такий спосіб воно стане ніби трохи і його.