Олив'яний перстень - Васильченко С. В.

Поки тебе я не бачив,

я щасливий був...

Тепер моє серце плаче...

Далі - як одрізано.

Вертяться на думці якісь чулі, прекрасні слова, що вивершують вірш, а вхопити їх - ніяк не вхопить. До того й рима не дається.

Очі в небо, олівець в небо, думає, лізе таке на язик, що нікуди воно: гув, дув, чув... Гризе олівець, кусає, мучить його,- ні, не напише. Повторює по кілька разів, розганяється:

Поки тебе я не бачив,

я щасливий був...

Тепер моє серце плаче..

А кінець: мгу-гу-гу... А тут муха; то на шию, то на губу, то на щоку... Луснув себе по чолі, по губах! Поскріб голову.

«Ні, тут діла не буде». Перейшов у густі ромашки, ліг у гущавині. Щоб вернути розвіяний настрій, почав знову декламувати з притиском:

Поки тебе я не бачив,

я щасливий був...

Зашелестіло поблизу: жінка... Боса, в руках дубець: стурбованими очима розглядає по порубі. До Віті:

- Часом ти не бачив тут рудої корови? - І далі: - От лихо!

Швидко побігла далі. Настрій у Віті чогось підупав. А тут сонце смалить без жалю.

- Піду кудись в інше місце, в тінь.

Рів. На рові груша, густа-густа, дика, мов дротами переплутана. Під нею, як під наметом. Отут, мабуть, піде робота. Сів - незручно; ліг - муляє; перевернувся на живіт - коле щось; сяк-так умостився. Аж ось курним шляхом знайомий чоловік снопи везе, плечем підбичовує. Чуб у остюках, обличчя, як мара, піт, мов дьоготь, стікає з чола. Порівнявся з Вітею:

- А що, Вітю, в холодку, мабуть, так краще, ніж косити в полі?

Сказав бадьоро. На закуреному обличчі блиснули сміхом зуби, а слова одгукнулись у Віті докором.

«Чи не піти краще до хати - там ніхто не буде заважати».

Вернувся до двору, походив, поникав; зайшов у пасіку, ліг горілиць на траві. Небо синє-синє, по ньому білі хмари, ніби хтось порозвішував сушити тонку, дорогу білизну, а попід нею - пливе він сам разом із пасікою, із садком, мов на якомусь заквітчаному пороні. Думки розблукались, не впіймаєш ні однієї. В голову лізе уперто, настирливо щось інше: «А що, якби покуштувати медку?» Або задивиться на бджіл: «Яке маленьке, а, дивись, яке розумне і трудяще!» ...Спохватився: «Ні, не закінчу я свого вірша». Смуток щипає Вітю, і він декламує вірш, який є, незакінчений, вкладаючи в його всю силу почуття:

Поки тебе я не бачив,

я щасливий був...

Тепер моє серце плаче:

умгу-гу-гу, гу-гу.

І цей останній, невияснений рядок звучить йому таємно, ніжно і смутно. Здавалось: коли б найти йому відповідні слова, вони б пронизали Настине серце наскрізь...

- Вітю! Снідати іди! - гукав Василь у дворі. Вітя пригадав учорашнє, зігнувся, попід лісою, городом, межею - вискочив у поле на шлях. Шляхом їдуть люди возами і йдуть піші. Вітя побачив знайомих:

- Куди?

- На ярмарок.

Вітя охоче пристав до гурту.

Дід Маркіян викохує сад «по книжках», і немає ні в кого на селі кращих сортів груш та яблук... А вродило цього року - листу не видно. Посеред саду старезна яблуня, всипана райськими яблуками, аж гілля кіллям підважені; під яблунею - солом’яний курінь. Коло куреня - яблука, груші, сливи - в коробках, у відрах, купами. На низенькому ослінчику, в величезному солом’яному брилі сидить Валя, коло нього дід Маркіян. Кінчають партію в шашки. Грають вони завжди на «інтерес»: проспівати тричі півнем, оббігти кругом саду або пройтись «гусячим кроком».

Це таке пішло в селі в моду. Гра скінчилась без виграшу. Дід зітхнув, почухав голову, постояв - хотілось іще, все ж вирішили - іншим часом.

- Так ти дивись тут, Петровичу, поки надійде стара (по батькові дід почав величати Валю з того часу, коли довідався, що Валя - редактор), а я на часину на село піду.

Розглядає по саду. Побачив дітей коло тину:

- А чого вам тут треба? Га? Яблук? Гони їх Петровичу, лозиною від ліси, бо цьому краю не буде. Бач які? Яблук? - Далі, щось згадавши, вернувся до дітей: - Ану, скажіть: хто ви такі, яких батьків діти,- тоді дам:

Вимуштрувані дітлахи стали в шнур і в один лад проказали, як на лекціях, із «Кобзаря»:

Славних пладідів великих

плавнуки погані...

- Отак! - промовив задоволений дід Маркіян.- Дай їм, Петровичу, сукиним синам, по яблуку.

Пішов осміхаючись у бороду. Валя почуває себе, як у своєму власному. Взяв граблі, сінце з-під яблунь вигрібає; покуштує малини, надкусить кислу сливу і лусне нею об дерево; струсне грушу. Ліг горілиць коло куреня, дивиться на небо, мріє: «Умовляє він діда Маркіяна їхати в Київ і поступати на робфак. Там звертають увагу на великі здібності дідові. Минає кілька років й увіходить у славу по всій Україні славетний лікар, якого вся Україна так і зве: «дід Маркіян». «Повезіть до діда Маркіяна»... І от раз Валя сидить у своєму кабінеті (він редактор великої, популярної газети на всю Україну), аж ось увіходить сивий, шановний дід, приглядається до Валі: «Невже ж це ти, мій славний, юний друже?» Обійми, стискання: «Так, так, це я, мій сивий, славетний друже, пам’ятаєте...»

Голос за спиною:

- Сторож спить і не бачить, що в саду злодії.

Валя кинувся: Настя осміхається, гризе яблуко.

Завжди, коли надходили близько до Валі дівчата, він почував неспокій. Так і тепер: миттю, за звичкою, махнув рукавом під носом, чи немає там чогось зайвого, озирнув свій костюм і, тільки звірившись, що все в нього в порядкові, принаймні спереду, заспокоївся.

- Заходь, Насте, до куреня.

Настя підходить:

- Я на одну хвилинку.- Озирається: - Як же у вас тут гарно-гарно...

Ходить по саду. Валя, як гостинний хазяїн, все показує, розповідає, пригощає то тим, то іншим.