Посол Урус-Шайтана - Малик Володимир

Він повоює турків, і тоді" вся Болгарія стане вільною!

Мені все більше подобався цей хлопчик, хоч і говорив він неприємні для турецького вуха речі.

Отже, його батько — воєвода Младен, вождь повстання. Ми всі знали про нього, знали також, що це він обложив наш загін у тій проклятій долині, звідки не було виходу.

— А маму як звати?

— Маму звати Анка, — коротко відповів Ненко.

— А іцо в тебе з рукою? Хлопчик глянув на пов'язку.

— Яструб кігтями цапнув. Я хотів дістати його з клітки, а він я-як схопить мене — та до себеї.. Ледве одірвали. Так і розпанахав руку майже до кістки.

— Дуже болить?

— Боліло. А зараз ні. Вже гоїться.

Я не встиг сказати й слова, як Ненко швидко розмотав пов'язку і простягнув до мене свою тоненьку ручку. Від ліктя і майже до зап'ястя чорніли три довгі струпи. В деяких місцях вони вже повідпадали, і там просвічували свіжі рожеві рубці.

— Ти й не плакав?

— Плакав, але... трохи. Гайдуки ж не плачуть!

— Ти молодець. Хочеш, я розповім тобі казочку? Хлопець швидко зав'язав руку. Видно, не одному мені показував свої рани і навчився робити перев'язку.

— Хочу, якщо вона буде про розбійників чи героїв... Але чекайте, я погукаю Златку.

— Златку?

— Це моя сестричка, — пояснив він.

Він миттю зник за дверима, а перегодя привів дівчину років трьох. Вона була схожа на братика, але в протилежність йому — синьоока, хоч мала чорне кучеряве волосся.

Діти сіли до мене на ліжко, і я почав розповідати щось із казок про Аладіна. Дитячі оченята вп'ялися в мене, як голочки, і вже не відривалися від мого обличчя протягом усієї розповіді. Ненко забув, що я турок, а я забув, що він син гайдуцького воєводи, проти якого я воював і якого мав ненавидіти всім серцем. Прекрасна казка полонила нас — і дітей, і мене. Карі Ненкові оченята сяяли від захоплення, а мені здавалося, що вже не так пече під правою лопаткою.

За першою казкою я розповів дітям другу і третю. Хлопчина не ворушився, весь перетворившись на увагу, і навіть коли десь за дверима пролунав жіночий голос, що кликав Ненка, він не відгукнувся, а приклав палець до рота, щоб я мовчав.

Однак Златка скочила з ліжка і пухким клубочком викотилася крізь прочинені двері з кімнати. А через хвилину на порозі з'явилася молода красива жінка у білій сорочці і довгому темному сукмані'.

— Ненку, синку, ми з ніг збилися, шукаючи тебе і Златку! Що ти тут робиш?

— Я слухаю казки. Не заважай нам! — незадоволено відповів хлопчина.

Жінка з подивом глянула на мене і, не сказавши ні слова, взяла дітей за руки й вийшла з кімнати. Двері залишилися трохи прочиненими.

Я заплющив очі і задрімав. Не знаю, скільки минуло часу. Та ось мене розбудили чоловічі голоси, що долітали з сусідньої кімнати. Один з них я зразу впізнав — то був голос Гаміда. Другий теж був ніби знайомий, але я ніяк не міг пригадати, де й коли я чув його.

— Я розповів усе, Младен-ага, — сказав Гамід. — Ви знаєте тезкере на наступні п'ять днів. З ними ваші воїни можуть легко проникнути в розташування спагіїв і захопити їх зненацька. Ви знаєте, що вони голодують і їдять конину, але і її мало, бо паша не дозволяє різати коней. За них йому доведеться відповідати. А за людей — ні. Такі порядки! Тепер лишається тільки відпустити мене, оскільки це була єдина умова, яку я поставив вам перед тим, як чесно розповів про свій загін усе, що знав.

— Не поспішай, ага, — відповів другий голос. — Я відпущу тебе тоді, коли ми зробимо напад на спагіїв і все сказане тобою підтвердиться... Одного не розумію — що змусило тебе зрадити своїх? Ти навіть не намагався втекти...

— Я не втік би далеко... Мене обов'язково спіймали б ваші люди, і я досі теліпався б на гілляці або сидів на палі, вирячивши очі. Ні те, ні друге мене не влаштовує. До того ж у мене є й інші причини, про які я не можу нічого зараз сказати.

— Для чого ж було стріляти в свого товариша?

— Я не хотів мати свідка.

Наступила мовчанка. Від люті я знову мало не знепритомнів. Мерзенна тварюкаї Тепер я дізнався напевно, що стріляв у мене Гамід! Якщо раніше сумнівався, вважав, що то мені верзлося в гарячці, то тепер сам Гамід розвіяв мої сумніви. Перед оччма у мене знову попливли жовті кола, мене всього трясло як у пропасниці. Я хотів крикнути, але з грудей вирвався тільки слабкий приглушений стогін.

Не знаю, як я не задихнувся від ненависті, що наповнила мої груди. Я ладен був зіскочити з ліжха і бігти за Гамідом, щоб затримати його, бо почув, як він виходив з кімнати. Мені хотілося тут же на місці убити того пса. Я рвонувся з подушки, та гострий біль пронизав мене наскрізь, і я впав на постіль. "Ні, Якубе, лежи! — нагадав він мені. — Нічого ти зараз не зробиш із здоровим Гамідом! Набирайся сили і спершу зумій вирватися з рук гайдуків, а потім думатимеш про помсту!"

Відчинилися двері — і я побачив середнього на зріст чоловіка моїх років, у сукняному кунтуші і м'яких юхтових чоботях, з шаблею при боці і багато оздобленими пістолями за широким болгарським поясом. Це був, безперечно, воєвода, який щойно розмовляв з Гамідом. Він вийшов з темної дверної ніші і, усміхаючись, підійшов до мене.

— Ти не впізнаєш мене, Якубе? Тобі, здається, вже краще? Світло з вікна впало на його обличчя, і я з подивом упізнав у воєводі свого колишнього шкільного товариша Младена. Так ось чому голос воєводи здався мені знайомий! Младен, друг і товариш моїх юнацьких років, — вождь повстанців, гайдуцький воєвода! Хто б міг подумати колрсь, що таке буде! Тепер мені стало зрозуміло, як я опинився в цій кімнаті і чому мене лікують замість того, щоб повісити чи розстріляти. Младен упізнав мене і піклується про менеї

— Младенеї— вигукнув я, перемагаючи біль. — Младене, невже це ти?

— Як бачиш, Якубе, це справді я, — відповів він, потискуючи мені руки. — Ось як, друже, довелося нам зустрітися, — ти в одному стані, а я в другому. Ти, напевно, вже догадався, що я і є воєвода Младен, якого проклинають в усіх мечетях і на всіх перехрестях імперії! Та й сам, мабуть, не раз посилав мені чортів у печінку і хотів бачити мою голову на спагіївському списові...

— Ти не перебільшуєш, Младене, — відповів я. — Та все ж я радий бачити тебе в повному здоров'ї, хоча маю сумнів, що при повному розумі.

— Чому?

— Нічим іншим, як втратою здорового глузду, я не можу пояснити собі твою участь у цьому нещасному повстанні, яке з самого початку приречене на загибель.

— Ти помиляєшся, Якубе, — заперечив воєвода. Голос його дзвенів, як туго натягнута тятива лука. — Як тобі відомо було, я болгарин, у якого султан відняв усе, крім імені, — батьківщину, землю, скот. Залишилась тільки Стара Планина, що стала моїм притулком, моїм сховищем. Усюди я бачив гніт і несправедливість. Султан захопив наші родючі землі, поділив їх і роздав своїм воїнам. Наші хлібороби тепер змушені працювати на них, платити десятину, що тільки називається десятиною, а насправді сягає третини їхніх прибутків. А ще ж військовий податок — харадж, подушний — джизьє і, нарешті, проклятий іспендж — податок кров'ю: кожного десятого болгарського хлопчика султан силоміць забирає у батьків і віддає у яничарський корпус, де з таких нещасних вишколюють яничарів. Турки закривають наші церкви, позбавляють немусульманське населення всяких прав. Бейлер-беї, санджак-беї і паші, як чорне вороння, насіли на Болгарію, на всі Балкани і запускають криваві пазурі в саме серце народу! Чи міг я спокійно дивитися на ці знущання, утиски, вбивства і грабунки?

Чи могло моє серце миритися з чорною несправедливістю? Хіба воно кам'яне чи наповнене мертвою сукровицею, а не гарячою кров'ю?.. Ось чому ти бачиш мене сьогодні воєводою болгарських гайдуків, повстанців, борців за свободу свого народу і своєї країни!

Він говорив натхненно. Очі його горіли вірою у справедливість тієї справи, за яку він вступив на боротьбу з могутньою Портою. Мужнє обличчя світилося розумом. Відкритий білий лоб, довгий чуб, що чорною блискучою хвилею спадав на шию, невеличкі темні вусики робили обличчя виразним, привабливим.

Мені стало соромно за свої слова.

— Младене, — сказав я, — коли ми вчилися з тобою разом у медресе, ти здавався мені чесним, розумним, хоч, може, трохи запальним юнаком. Тепер я бачу, що знав тебе недостатньо. Ти був іще й потайний, бо ніколи нічим не проявив того, що було в тебе на душі. І хоч я знав, що ти — болгарин, однак не надавав цьому ніякого значення, бо вважав, що стати турком і бути турком по-чесно і бажано для кожного, в тім числі і для болгарського юнака Младена. Але я бачу тепер, що помилявся. Ти став захисником свого пригніченого народу і знайшов у собі сміливість відкрито виступити проти могутнього і безпощадного ворога. Я беру свої слова назад, Младене, бо схиляюся перед твоєю мужністю. Я не можу стати твоїм однодумцем і не можу співчувати твоїм переконанням, я не допомагатиму тобі нічим у воєнних діях проти моїх одноплемінників, бо не хочу бути зрадником, подібно Гамідові, який мало не вбив мене і розкрив тобі всі наші таємниці. Але я серцем відчуваю, що ти не міг виступити за несправедливу справу, і співчуваю тобі... Хай береже тебе аллах!

— Спасибі, Якубе, — промовив Младен. — Спасибі за те, що ти розумієш мене. Однак я не сподівався, що тобі відомо все про Гаміда.

— Я чув вашу розмову...

— А, тоді зрозуміло... Гамід — негідник. Його варто повісити тричі. За те, що він — спагія й виступав проти нас, що зрадив свій полк і що стріляв у товариша... Але я дав йому слово, слово честі — відпустити.

— Коли?

— Коли дав слово чи коли відпущу?

— Коли відпустиш?

— Як тільки переконаюся, що він дав мені достовірні відомості.

— Тобто після нападу на наш полк?

— Так.

— Младене, дай мені зброю — я уб'ю його сам! — вигукнув я. — Ти дав слово відпустити — ну що ж, відпускай! А я поклявся відомстити!..

— Заспокойся, Якубе, — нахилився до мене Младен. — Тобі рано думати про зброю і про помсту. Ти тяжко поранений і повинен спочатку видужати. А відомстити зможеш і тоді, коли повернешся до своїх. Не самосудом, а законно. І його розстріляють як зрадника.

— Коли-то я повернуся до своїх?

— Повернешся... Я беру на себе гріх перед товаришами, відпускаючи двох спагіїв. Та що поробиш: одного — по службі, а другого — по дружбі.