Волинь - Самчук Улас

Було це самозрозуміле, бо купівлю тієї десятини він вже виносив у свому серці від років і нема чого довго над цим зупинятися. Він уже давно і рішуче зрісся з думкою, що Григорчукова десятина — це його, Матвієва власність, лише треба було перевести деякі формальності та вичавити отих кривавих півтисячі карбованців. Але якось воно та буде. Якось вони та перегорюють той час. Дуже воно важко оті п'ять сотень видушити з господарства, яке само мало що більше коштує. П'ять сотень рубликів. Легко сказати. Але попробуй, переведи це на ділі. Добре, що принаймні бічні витрати бере на себе Григорчук, та все-таки чимало коштуватимуть оті різні поїздки та могоричі. До того, як на лихо, осінь. А восени, звісно. Ціна на худобу — тьху!.. Наприклад, хто тепер на зиму захоче ялівку купити? Більш ніж певно, що на худобі доведеться стратити, і то поважно...

Так міркував Матвій, ідучи до Лебедів. Ніс він за пазухою шість золотих п'ятирубликів, як завдаток. Це все гроші, що їх зложили копійка до копійки він самий та його стара. Від дитячих уст відривалося. Босі та голі бігали лобурі та грішним тілом перед людськими очима світили, але зложена деяка мізерія, тепер, як свячена вода, пригодилась. Узяв готовеньке, зав'язав у вузлик і відніс. І завдаток є. А от попробував би віднести, коли б їх не було...

Решту грошей уже по Різдві віддасть. Матвій не любить довго відволікати з боргами. Він би то намагався зараз усе зігнати — відбув і все, але чоловік так міркує: тепер осінь. Пашня ніпочому. Худоба дешева. А по Різдві ціни на пшеницю напевно підскочать. Тепер, скажемо, пуд пшениці дев'ятдесят копійок, а по Різдві — рубель, а то й руб-п'ять. Жито дешевше перцю — вісімдесят копійок. Як Бог дасть, може, дещо конюшини продати вдасться, але через такі мокрі жнива все те накисло, зерно руде й легке, як полова.

З хлібом також мусітиме чоловік обережніше. На Різдво прийдеться не колоти веприка, а обійтися з тим, що зо старого сала лишилось. Що поробиш? Не буде свіжої ковбаси, ну то не буде. За пшеничники доведеться також потрохи забувати. Що спитлював ото щось пудів п'ять, і з тим треба якось цілу зиму обганятись, щоб і паску спекти, а там уже. й на зелену пашу. От ще чоботи... То-то ще зле. Чоловік же всього не передбачить. А воно тепер дуже пригодилося б, якби був з весни ликами запасся. Тепер би навертів постоли, і брикайте, хлопці... Прийдеться навіть таку нечисть, як дурне лико, купувати. Тьху, та й годі! Воно думалося, що цього року обійдеться вже без постолів, аж ось воно як. Видно, вже доля така, що людині тільки працювати треба, а ніколи не спожити своєї праці. Навіть дурного чобота, і того людина не зносить. А праці, а дертя!.. Ет... Дітиська найважніше. Сам ще сякі-такі маю... Стара теж якісь там шкорбуни приховала. А от дітвора. Василь лазить до тієї школи, а це ж бо шмат дороги. Коли притисне мороз або як розпустить та стане болото... Що тоді в личаках? А Володько? Цей хіба всидить тобі на печі? Хіба б його там ланцюгами прикував. Стара мусить на річку йти, щоб сорочку виполоснути. А здоровля її на псі. І так бухикає, мов кінь залозяний...

Так думав Матвій, ідучи до Лебедів, так думав і вертаючись. Але з того, що придбає ще одну десятинку, радів, і то радів особливо, по-свому, по-мужицьки. Він ріс. Він ширився... Чув, що він з нічого, як хробак, що снує нитки шовку, висновує навколо себе кокона, з котрого колись хтось скористає.

Тим часом Володько що Божий день мусів гнати з Василем пасти худобу. Хай привчається. Василь от-от до школи відійде, тоді хто наглядатиме за коровами? Хведот сумує дома сам. А Володькові нова роль підпасача навіть подобалась. Бути корисним, не дармоїдом. Шанують старші... Розуміється, це не те саме, що гасати кожного дня по лісі, лузі, дрипатись у багні, мучитись з тим дурним Хведотищем, який тебе ані не розуміє, ані... Ну! А з пастухами що інше. Із села надженуть хлопці худобу. Пасуть по сіножатях, плетуть з лозини кошики, співають, бавляться. Сміху не раз бува, мало не тріснеш. Учора Семенові нового кашкета на шкандибанню палюгами на шмаття побили. Гордій пішов раки ловити, поховзнувся і шубовснув по шию у воду геть з лахами. Гух, гух, гух!.. Гвалт, рятуйте! — кричить. А хлопці аж качаються, регочуть над річкою.

Терешнівський Прокіп, що має вже сорок років і не має ні вусів, ні бороди (його прозвали Скопом), завше, пасучи худобу, колоски на полі збирає. Цілий день від рана до вечора збирає. Назбирає кілька торбин, а не має місця куди більше збирати, так він спідні штани скидає, зав'язує знизу колосинням і напхає їх колоссям. Кажуть, вже кілька пудів пшениці отак назбирав. Він хоче на Різдво собі новий курташок купити і в М'ясниці женитися.

Ну й реготу буває з того Прокопа.

— Чому ти не женишся, Прокопе? — питає його котрийсь із пацанів.

— А ти спрос?.. — відповідає Прокіп.— Спрос.— Ну, то всади мені в ... нос.

— Прокопе!

— Чого?

— Дай-но штани, ми назбираємо тобі колосків.

— Поцілуй мене... Розумний такий!

Хлопці одного разу штуку з ним утяли. Узяли його штани та обіцяли назбирати колосся.

Коли Прокіп не бачив, насипали туди кінського сухого гною і зверху притрусили колоссям. Прокіп жене додому свою череду, обвішений торбами з колоссям, і гордо несе спереду штани з гноєм... Хлопці цілу дорогу присідали з реготу, але Прокіп не догадується. Так і поніс додому гній. Ну й кляв же він опісля. Але більше його не одурять.

Дійсно, Володькові таке товариство подобалось. А скільки оповідали казок, страхів, небилиць. Одного разу лопнула на лузі корова Лебедцева. Обжерлась конюшини, здуло її й лопнула. Навіть коновал не встиг прибігти.

А коли прибігла господиня та побачила, що корова лежить надута і не ворушиться, впала на неї і залилася гіркими сльозами, як над покійником. І чого та жінка не повиспівувала:

"Ти наша корівоонько! Зозуленько ти наша! Ти наша сива; голубонько! І що ми тепер без тебе робитимемо, і що їстимуть наші дітоньки? Та я ж тебе доглядала! Я ж тебе годувала! Я ж до тебе рано вставала, пізно ввечір дожидала, і вдень і вночі про тебе горювала"!

І чого тільки не виспівала стара господиня.

Володькові і жалко, і разом аж смішно.

Здуріла стара, думає він. І чого б його отак за худобиною упадати? Про це він знову розговорився з батьком, а той йому сказав:

— Пам'ятай, що корова для родини все одно, що й мати. Без корови ні молока на стіл, ні гною на поле. А не даси гною, не будеш мати й урожаю.

"Може, воно й правда",— думає малий. Але його це глибоко не проймає.

По двох днях не стало корови. Собаки подбали про те, щоб вона не занечищувала собою цього світу. І лише кілька кісток та череп з рогами свідчили, що тут відбулась недавно сцена з великої трагедії селянського життя.

Одного дня Василь одягнув семряжину, перевісив через плече біленьку, щойно пошиту, торбину на книжки, вложив у неї грифльову табличку та шмат гарячого нацибуленого і насоленого підпалка та почимчикував до школи. Володько сам погнав корови.

І від цього почалось його невідрадне життя. Сумно йому стало. Пасти прийшлось одиноко. Майже всі пастухи, що раніш тут випасали свої корівки та плели кошики, пішли тепер збагачувати себе знанням. Залишився лише Прокіп, але цей легковажив малим Володьком. Та й Володькові ніяка з нього втіха. Краще вже бути самому.

Луг широкий. Очерети, лози, розлоги. Розходу для корів досить. Прикро, що робити нічого,

А до того ще й погода погіршала. Почалась осіння сльота, холоднеча. Володько клав багаття, пік картоплю, робив дим... Величезним тяжким валуном котився він понад сіножатями. Опісля співав пісні, які знав. Коли не ставало пісень, сам складав їх собі, оповідав собі казки. Але найдовше просиджував над річкою, думав про риби, вужі, раки. Про ті теплі країни, що про них оповідав колись батько. Думав, як би він туди поїхав і що б там робив. Пробував нарешті плести кошики, але з того нічого путнього не вийшло.

Одного разу віднайшли Володькові корови кості здохлої корови й почали всі три щиро оплакувати її трагічну загибель.

Куцохвоста Манька та Ряба тягнули якимсь чи то басом, чи то альтом, а молода ялівочка красулька сумлінно помагала їм довгим і надривним тенорком. Вийшов страшний концерт. Володько перелякався і не знав, що робити. Чи бігти розганяти, чи перечекати, аж наревуться до обриди і перестануть. Рішився підождати. Так і зробив.

А ввечері питав батька:

— Чого ті корови, тату, ревуть над костями?..

Батько пояснив, що худобина, як і людина, оплакує смерть, бо смерть це кінець всьому на цьому світі. Смерті боїться все живе, бо лише вона одна є найбільше і найболючіше горе, яке тільки послав Бог усьому, що живе.

Володькові таке ще не приходило до голови. Він ще не думав про смерть, навіть і худоб'ячу. Тепер він хотів знати, чи і худоба може думати, чи може розмовляти. Він бачив не раз: корови наїдяться, то сходяться разом, починають обнюхувати одна одну і лизати. Видається, ніби вони розмовляють про щось. Коли б Володько був трохи більший, він би й собі підійшов би до них, але він малий, а Ряба має порядні роги і зовсім неввічливо поводиться зо своїм пастухом. Раз навіть пробувала поносити його на рогах. За те дістала від Василя таку парню, що на таке більше поки що не важилась. Одначе радо не підпускала вона до себе Володька. Краще вже і не дуже бути у неї на очах. Ще коли Василь приходив раніше зо школи, то, пообідавши, виходив до Володька, щоб його змінити. Тоді Володько не йшов додому, а йшов до млина. Там ніколи скучно не було. Але коли псувалась погода, падав дощ, шугав терпкий вітер і Василь залишався ночувати на селі у дядька, тоді Володько мусів цілий Божий день чапіти та нудитись на лузі.

Володько сидить проти сонця над проваллям. Перед ним біжить маленька у дві колії доріжка. Спер лікті на коліна, долонями обняв голову й думає. Якась дуже велика дума влізла в його невелику голову. Корови залізли в лози і звідтіля цілий день не вилазять. День погідний, ласкавий, гудуть осінні кусливі мухи та літає бабине літо.

По стежці, що біжить навпрошки через сіножаті від млина до Матвієвого хутора, іде зо школи Василь. Володько, хоча й помітив його, але назустріч не біг. Хай собі йде. Ніколи.

Він занадто важко думає...