Некультурна - Ольга Кобилянська
Однак вона ще втомлена і їй не хочеться рушати з місця. Не зробить роботи нині, то не піде завтра, але її година не вибила ще! А якби не було сього року грибів? А якби завтра вже таки зранку упав дощ?.. Так видумує і дурить себе, усміхаючись очима, щоб лиш посидіти тут довше!.. Добре сидиться тут.
Відтак побачила далеко перед собою на одній леваді колибу і товар. Чи в колибі є хто? Чи порожня? Її зібрала охота, жива молодеча цікавість дізнатися, що то, почути тут на самоті людський голос, і крикнула з цілої сили дзвінким ясним голосом: «Гей-гей!»
З колиби вийшов якийсь чоловік і обглянувся, чи побачив її?
Не знала. Зате добилося до неї довге сумовите «гей, гей!!», пригадуюче їй щось з давніх літ; з давніх, як ще була у Гаврісана...
Невиразне почуття пережитого якогось щастя обгорнуло її, переміняючися само з себе в думку: «Добрий був Гаврісан!»
Відтак, не надумуючися вже більше, кинулася в траву. Таки проспиться: встала так досвіта, а тепер іде до полудня. Перележить полуднє тут; що їй за причина квапитися додому? Зробить що або не зробить, все лиш для себе, а не для другого! Цигани прийдуть і збудять, як забавиться. Циган двох шісток не лишить. Проклятий! Але вона їх любить. Коли і не зачепить їх словом, вони завсігди веселі! А вигади в них... ну, циганські! Розкинулася край лісу наполовині в тіні. Коновку з малинами поставила недалеко від себе і, підсунувши кулак під голову, прижмурила очі.
Над нею, коло неї увихається у воздусі і над цвітами, що буяють з трави, безліч дрібосеньких комашок, гомонять в тихій гармонії. Недалеко її ніг вертяться і спішаться рудаві мурахи, а там далі, може, три кроки від її голови вигрівається на великім, мов її хата, камені, що його гора висадила з себе, напівзвинена гадина, красується неповорушно проти сонця, прижмуривши дрібні оченята...
І розпаношилася полуднева тишина.
В ній тонуть всі звуки, мов у невидимім морі; розходиться далеко тут шум старого лісу, де в нім лучаться Магура з Рунгом. Тишина впиває жадібно кождий свіжий надплив його і оживляється ним...
Добре лежиться тут! Бог знає, чому так добре! Перед її замкненими очима міняються різні барви. Жовтаві, червонаві - чудні такі! Пересуваються уривані, неясні думки; відтак стає одна думка виразно: «Хіба візьму його!» Вона нав'язується до того, що занимало її послідніми часами дуже живо. До майстра, що його викинула з хати. Прилазить раз у раз до старої Малини і товче їй голову, щоб намовляла її, Параску, прийняти його знов у хату! Не може без неї жити,- каже. Виробила йому що, чи що таке! Все його тягне до неї. Вже аби як, то не буде пити; нехай лиш його прийме!
І стара Малина оповіла їй все те і намовляла прийняти його назад.
Але вона про те і чути не хоче. Що їй без нього за біда? Хіба що за дрова тяжко... А він все лізе! Оногди приходить вона з міста... ходила по зерно для курей... дивиться... перед хатою купа нарубаних дров! А вона зараз знала, що то він нарубав! За кілька днів вертає з роботи, дивиться - на призьбі його кожух і пара чобіт... Що їй робити? Не викине, бо ще хтось вкраде!.. Добре би було, якби не пив, бо, щоправда, добрий чоловік! Руки не поклав на ню ніколи; та й до роботи вдатний. Речі має файні, два кожухи, два сердаки...
«Бери його, може, устаткується! - говорить їй раз у раз сон.- Все буде легше; пліт самий не стоїть, треба його підперти. А одним колом його не підопреш!»
Се вертиться їй у голові. Вона таки прийме його, попробує ще раз з ним жити. Все як він так хоче, хто знає, може, добре буде. Не раз думає чоловік, що воно зле, а воно таки добре; а що правда, не вона проситься до нього, а він до неї. А заведе знов нелад в хаті, вона дасть собі раду. В неї кулаки ще здорові, ще звалить п'яного до землі. Але як вже раз звалить... Ну! - попам’ятає він той день! Вона добра, доки добра, але як лиха... мой, мой, мой!..
* * *
Широкий промінь сонця засунувся незамітно до неї і заграв на її лиці; вона вже в півсонку. Їй причувається якесь предивне, майже близьке дзвоніння, як калатання дзвінків при шиї старих овець і кіз, і свист і оклики пастухів, що тримають їх вкупі.
Нараз вона в Гаврісана.
Іде з Юрієм і його товаришем, і минають гору, де пасуться стада пана Куби і Гаврісана. Там чабанисько. Стоїть в леваді під лісом, з патлатим чорним волоссям своїм, сам-один між білими і чорними вівцями, що дрібніють з трави, і плаче в трембіту!
Гей, як тяжко плаче він! Голос трембіти розходиться тужно між горами, смутний такий... довгий... ей боже!
А їй в серці так, якби йшла на смерть, так тяжко їй чомусь! Відтак утихла трембіта; згубивсь десь її голос... і паде округ неї на все чорна темінь. Їй стало лячно, і вона хапає Юрійового товариша за плечі... «Бадіко, рятуйте!»
А він каже: «Тепер відступило твоє щастя від тебе; тепер ти вже без нього будеш проживати на світі!»
Вона з остраху зойкнула та й прокинулася...
Ні! Теміні нема! Довкола ясна днина і блиск полудневого сонця.
Сіла та й протирає очі, а заразом слухає... Ні, трембіти не чути нізвідки... округ неї тихо і лише ліс шумить.
* * *
Поганий сон, але і брехливий! Її щастя не може ніколи її покинути. Мошняг казав: «В тебе,- каже,- таке щастя, що не покине тебе ніколи. В душу поклав тобі бог твоє щастя, щоб не могло тебе ніколи покинути!»
Старий такий, як він, не буде брехати!
Чернівці, в грудні 1896-го року.
1
- Мой - вигук: гей, ти.
