Три бажання (збірка) - Іваненко Оксана

А ще інколи земля, уся величезна кругла земля, з усіма горами, лісами й океанами ніби падала на них. Але дівчина-льотчик сиділа спокійно, наче це була звичайна справа. Ну, а що лишалося робити Галі? Теж тільки сидіти, правда, не дуже-то спокійно, а злякано схопившися ручками за сидіння.

Вже минула ніч, почався ранок. Знову минув день, і друга ніч кінчалася.

"Ще тільки два дні мені лишилося, а я, може, ще дуже далеко від квітів",— подумала Галя. Але летіти вона трошки призвичаїлася, тремтіла менше і навіть дивилася іноді на землю.

— Тепер я тебе можу спустити,— нарешті сказала дів-чина-льотчик.— Однаково зі мною летіти далі не можна.

Вона одягла на Галю чудне гумове вбрання, на ноги водяні лижі, прив'язала парашут і наказала вилізти на крило літака.

— От ти й готова,— промовила вона.— Ти мусиш приземлитися.

— Приводнитися,— зі страхом сказала Галя.

— Приводнитися недалеко від того місця, де лежить затоплений літак. Коло літака, напевне, водолаз. Бувай! Ми ще побачимось.

Але Галя стояла і не могла стрибнути. Несподівано дівчина тихенько штовхнула Галю. Галя опинилася в повітрі і полетіла вниз головою, але раптом її щось смикнуло вгору. Над нею розкрився великий червоний зонт, а вона сиділа, ніби в гойдалці, і тихо та плавно спустилася на синє-синє море.

Так кінчилася друга ніч і починався другий день.

* * *

Як у морі знайти дорогу? Чи по тій стежці, що кинув місяць, треба йти та йти, чи по тій хвильці, що жене тихий вітер, чи по зграї рибок, що пливуть по ньому?

Таке велике, таке синє море, і хвилька схожа на хвильку, і не видно берега — ні праворуч, ні ліворуч, ні вперед, ні назад.

Зупинилася посеред моря Галя під блискучим —зонтиком, у морських лижах, як у незграбних калошах на ногах.

З-під зонтика та з калош її майже й не видно. Перелякано озирається навколо Галя.

Сріблясті чайки зашуміли, закигикали, ніби пасма білого шумовиння залітали навколо; чорні гагарки заквиріка-ли; страшні потворні баклани, що летіли цілими зграями поснідати вранці рибою, замахали здивовано крилами. Чому сьогодні сонце упало в море? І щр від цього буде їм? Чи не розжене воно, бува, риб? І баклани поринули глибоко-глибоко в море і затріпотіли там дужими крилами, щоб налякати риб і спіймати їх.

"Може, то літак шумить?" — подумала Галя. Та всі вони враз вилетіли з рибами в гачкуватих дзьобах.

— Птиці! — Гукнула Галя.— Ви глибоко поринали у воду. Чи не бачили ви літака, що впав у море?

Та баклани летіли зі своєю здобиччю далі, на морські острови, щоб там відпочити.

А над морем підводиться все вище та вище, повільно, ніби важко йому підводитися, велике золотаве сонце. І враз безліч золотих рибок попливло під ногами у Галі, і сама вона бігла по золотих рибках, великих і маленьких.

— Рибки, золоті рибки! — гукнула вона.— Ви бігаєте по всьому морю, чи не бачили ви, де впав літак?

Та то не рибки, то хвильки від сонця зробилися рожево-золоті. І говорили вони "плесь-плесь" — і нічого більше.

Воно, правда, й золоті рибки такі ж німі, як усі риби, так що й вони нічого б їй не сказали.

Навколо Галі попливли якісь кольористі прозорі тарілочки. Он пливе її тарілочка з синім обідочком, а там з зірками, з квітами. Коли Галя схотіла взяти їх у руки, вона почула, що тарілочки слизькі й тремтливі, як холодець.

То були медузи,

— Медузи, медузи! крикнула Галя.— Ви такі легенькі, ви ж буваєте і на самому дні, і на найвищих хвилях. Може, ви бачили, де тут упав літак?

Але ж медузи навіть рота й очей не мали, на них ніхто в морі й уваги не звертав, і вони не звернули ніякої уваги на дівчинку.

Раптом стали збиратися хмари, а хвилі, як швидка гойдалка, загойдали Галю.

'. — Ой, що робити! — затремтіла Галя.— Хвилі занесуть мене хтозна-куди! Я не встигну нарвати квітів! Треба самій стрибати, а то мене хвилі перекинуть.

Галя квапливо одягла скафандр — водолазну шапочку, вистрибнула з лиж та шубовсть у воду — і опинилася у дивному, великому лісі.

Тьмяні, бліді дерева, кущі, трави з лапатим м'ясистим листям — тільки все ніби за серпанком. Риби пливуть над головою, зовсім, як пташки, літають — тільки співу не чути. Мовчки й зосереджено пливуть риби. Викручуються морські коники. А то якісь кущі з червоними ягідками. Може, зірвати їх по дорозі? Тільки стати на цей сірий камінець, щоб дістати зручніше. Та Галя тільки стала, а камінець як заворушиться, вісім ніг вилізло з нього, і полізла по дну неоковирна, чудна каракатиця. Злякалася Галя і мерщій у другий бік.

Ворушаться морські зірки, причаївся голчастий їжак під велетенськими водоростями, пливуть актинії. Ще страшніше стало Галі.

Раптом виросло перед нею страховище — звір не звір, людина не людина, хоча й на двох ногах, та голова кругла, як куля, два довгих хвости.

Не встигла Галя отямитися, як страховище її хап за руку і тягне за собою.

— Та то ж водолаз! — збагнула Галя.— Невже й у мене отака кумедна голова? — І аж смішно їй стало, а коли смішно — ніколи не страшно.

Хотіла йому розказати, хто вона і звідкіля, та тільки бачила — знизує плечима водолаз, не розуміє, як це опинилася на дні моря така маленька дівчинка.^

Проте він тягне її не нагору, а за собою, по дну моря. Це зовсім не легка прогулянка, по морському дну. З кожним кроком іти все важче й важче. Заважають гострі підводні камені, пливуть великі страшні риби, і ось пропливла з гострим, як меч, носом. Водолаз, швидко схопивши Галю за руку, заховався за камінь.

Він знав тут кожну рибу, і з цією рибою-меч теж був знайомий!

"Тут ще страшніше, ніж літати в повітрі,— подумала Галя.— А він не боїться тому, що все тут знає!"

Ще зробили кілька кроків і підійшли до літака. Вгруз літак одним крилом в піщане дно. Спокійно, як у себе дома, вийняв водолаз з-за пояса інструменти і почав поратися коло літака. Тут уже Галя не витримала, притулилася до його шолома і гукнула щосили:

— А де ростуть ті квіти, що ви дали торік дівчині-льотчику?

— Гай-гай,— усміхнувся водолаз собі в вуса. Тільки Галя, звичайно, цього не бачила, бо він же був у скафандрі. Він голосно крикнув Галі:

— їх нема на дні морському! Вони ростуть десь високо в горах, там, де живе Людина, що керує вітрами! Якраз над морем в'ється до неї доріжка!

— Так я хочу швидше туди! — закричала розгублено Галя.— Винесіть мене на берег!

— Яка швидка, почекай трошки. Ось я впораюсь з літаком, і нас витягнуть обох — раніше мене не піднімуть. А тебе одну не пущу, бо тебе акула проковтне. Не сумуй, краще допоможи мені.

Що залишилося робити Галі? Краще вже бути тут, коло цього спокійного дядька, ніж потрапити в пащу акули! І вона тримала його інструменти, лазила в літак, щось витягала, щось подавала, поспішала, старалася, бо чим швидше вони закінчать, тим швидше їх піднімуть, а їй теж треба швидше в гори!

Та тут, під водою, не можна було розібрати, чи ще рано, чи пізно. Однаково гойдалася прозора зелена вода — ні темнішало, ні світлішало.

Нарешті, все було готове. Водолаз дав сигнал, і їх потягли нагору.

Ох, яка буря знялася на морі, над їхніми головами, а вони й не знали про це там, на дні. Дули холодні вітри, і море від холоду наче закипіло. Аж білий дим стояв над ним. От вони вже на баркасі.

Баркас приплив до берега, і їх роздягли.

— Ура, ура Г — закричали матроси.— Так от хто допоміг тобі витягти літак! Повеземо дівчинку на наш пароплав, і буде вона морячкою!

Але Галя глянула на розлютоване море, що викидало тисячі рук-хвиль, щоб затопити усі човни й пароплави, і замахали своїми ручками.

— Що ви! Що ви! Щоб я поїхала по такому страшному морю! Я боюся! Я думала, що там, на дні, чарівні квіти.

Мені треба їх дістати, тоді я плаватиму по всіх морях. Ви мене висадіть на берег.

Водолаз усміхнувся і сказав:

— Нічого, хай іде по квіти до Людини, що керує вітрами,— і він висадив Галю на берег.— Дивись, отуди високо в гори треба йти.

Галя подивилася на неприступні стрімкі скелі і пішла до Людини, що керує вітрами і живе високо в горах.

"Ох, це дуже страшно,— думала вона,— але ж у повітрі і під водою було ще страшніше! І назад я вже не буду боятися йти. Треба поспішати, бо вже кінчається другий день".

* # *

Це, справді, було дуже страшно.

Треба було йти вгору густими лісами. Під ногами шаруділи в сухому листі змії,— треба було лізти по деревах, щоб не наступити на них.

А дерева були перевиті тонкими, але міцними, як канати, рослинами-ліанами, і крізь них дуже важко було продиратися.

От ліси закінчилися. Все рідше траплялися коряві сосни, що корінням цупко вхопилися за стрімкі скелі і міцно трималися, незважаючи на вітер, на зливи.

Підйом ставав усе крутішим і важчим, треба було просто лізти рачки. Вітри все дужчали. Тут їм не перешкоджали ліси, і вони кидалися на скелі, зриваючи каміння, і каміння з гуркотом летіло вниз.

— Якою ж мусить бути Людина, що живе найвище у горах і керує цими свавільними вітрами! — жахалася Галя.— Може, вона така ж люта, як і ці вітри? Та однаково треба дійти до неї!

Але ж вона, певно, дужа та смілива, якщо керує ними. Де ж вона живе? Може, десь тут, недалеко?

— Агей! — крикнула Галя.— Де ти, Людино, що керуєш вітрами?

Та вона ж кинула слова на вітер! Вітер полетів і розгубив їх у гуркоті каміння.

Галя збирала всі свої маленькі сили, щоб лізти по каменях, які велетенськими сходами вели вгору. Вузька стежка тулилася до скель, щоб не впасти у прірву, в якій божевільно мчала така ж, як і стежка, вузька-вузька, швидка гірська річка.

Раптом небо зовсім спустилося на гори, і, здалося, всі вершечки гір накрилися величезною сірою ватяною ковдрою. Стало темно, і найдужчий вітер завив так, як сотні вовків у лісі, а грім загуркотів, і гори здригнулися і відповіли луною.

"Зараз буде дощ, треба заховатися",— подумала Галя і за своєю старою звичкою хотіла влізти в щілинку, яку побачила в скелі. Але жах! Вона вже не могла поміститися в ній...

Справді, линув дощ, і блискавка раптово освітила небо й гори. Галя помітила велику скелю, що нависла над стежкою, кинулася туди і там сиділа й тремтіла цілу ніч.

А навколо гуло, гуркотіло, гриміло, ніби сварилися між собою хмари, гори і свавільні вітри.

Отака була третя ніч, остання ніч, коли цвіли чарівні квіти. А Галя була ще далеко від них!

Вранці вона вийшла з своєї схованки. Все спочивало після бурі.

Сиві бороди туманів звисали з гір і ледь коливалися, ніби старі гори зітхали після нічних незгод.

Ах! Іти було ще важче, ніж учора, бо стежка загубилася зовсім.