Волинь - Самчук Улас
У хаті і не світло, і не тьма. Жовто так, ніби всі вікна зі жовтого шкла і через них переходить світло сонця. Він ще зовсім малий, ходить сам один по хаті і чогось шукає. Ходить навкруги коло лавиць мацає щупками своїх пальців кожний предмет, мов сліпець, і йому здається, що в цій хаті він забув чи загубив щось неймовірно дороге. Здається, що він мусить те знайти і винести на денне світло.
У голові шумить. Поволі вриваються останні ниточки свідомості, і він грузне в безконечну безодню темноти.
Дивне було його пробудження. Перше, що кинулося в очі, це яскравість соняшного проміння, що товстим стовпом вривається до кімнати. Відкриваючи більше очі, він ніби жахається. Здається, що то далі тягнеться непритомність і кошмар. Перед своїми очима виразно бачить обличчя батька. Велике, порізане зморшками, заросле бородою.
— Ну? Ну, як же тобі? — чує батьків голос.
Володькове обличчя стягається... Вся його сила збігається до уст, які хочуть виявити хоч яку-небудь усмішку. Бо через сон, слабість і світло сонця бачити батька і є йому дуже приємно. Здається, що він десь довго блукав серед буревіїв та революцій, попав на якийсь новий тихий світ, де затишно і так байдуже. Сонце і більше нічого. І ще, правда, батько... Любий мій, коханий батько!..
Володька оточили всі присутні. Матвій почув лиху вістку і прибув. Застав Володька вже після кризи, яка пройшла щасливо. Сім днів лежав у непритомності. Тепер опритомнів і відчув голод. Йому дали пареного молока. Випив трошки і дуже швидко почув, як прибуває сила. Вже він може поворушити язиком, пальцями рук і ніг. Смак молока видався дуже гірким. Хочеться чогось солоного або кислого. Одначе
такого йому не дають.
За вікном уже весна. На річках рухнув лід. На полях зникає сніг. Сонце ллє і ллє гарячі промені на землю, заливає ними кожну травинку, билинку, камінь. Оживає природа, бринить, барвіє.
Матвій приїхав ще саньми, але тепер квапиться вертати, бо боїться, що зникне останній сніг і не буде можна їхати. Оповідає, що і в Тилявці люди на тиф нездужають. Довідується, що в Дермані за цей час багато похворіло. Багато людей померло. Матвій хоче забрати Хведота додому. Василя вислав до війська. Це дуже всіх здивувало. Як же так? Нема ніякої мобілізації, і порядний господар висилає свого найстаршого сина до війська. Хай там вовтузяться всякі волоцюги. А хазяїнові не місце там...
На це Матвій:
— Воно, я поміркував так: бачу, що минуло вже наше. Тепер, люди мої, мало за землю битися.... Тепер, знаєте, наперед ту землю відвоювати треба. І я так кажу: за нашу землю воює тепер всяк, кому тільки не заманеться. А господар її, наш мужик сидить зложивши руки і чекає. Думає собі, хай, мовляв, б'ються, а я перечекаю. Ні. Тепірка не те. Тепірка не перечекаєш... Тепірка хто кров проллє, того земля... Я цілий свій вік лив за неї піт свій, а тепер сина післав, хай кров проллє, як треба буде. Не чийого сина, а свого-таки...
— Так Василь у війську знов? — не витерпів і через силу радісно питає Володько.
— Еге ж! — коротко відповів Матвій.— А Хведота заберу. Он весна йде... Може, хоч бороною поволочить трохи. Посіяти сам ще потраплю...
Володько чує безсилість. Він не може втримати сліз своїх. Може, то слабість, може, щастя велике. Він ще і ще раз переконується, що отой суворий, простий, з розумними очима дід, то його власний батько. Йому приємно від цього, бо бути сином такого батька це найбільше щастя на землі. Володько не знає добре, що з ним твориться. Оголені його нерви так само, як і колись в дитинстві, гостро сприймають кожний звук, кожну барву... До голови приходять возвишені думки, які немов відкривають перед ним нові, невидимі до цього часу, простори. І от тепер, бачачи перед собою рідного батька, чуючи його мову, йому хочеться зірватися з постелі, обняти батька і цілувати його тверді мозолисті руки, його широке чоло, його благородні, зі щирим, одвертим поглядом, очі.
Він помітив; що батько не тільки працює, але й думає. Він не виявляє своїх дум назовні. Здається, все робиться так, як йому хочеться. Але коли приглянутись, то він цупко тримає життєве стерно у своїх міцних п'ястуках і пильно стежить, щоб ні одна хвилина його життя не лишилася неопліднена творчою думкою.
Шкода, що Володько не може встати, щоб довше побути з батьком. Тих кілька днів, які тут проведе, надто мало для Во-лодька, а до всього він бачить батька лише пару разів на день. Все він десь ходить, їздить, говорить з людьми. Володько не од-важиться сказати батькові, щоб він лишився коло нього...
Приїхав із Залужжя Хведот. Він вдоволений, що їде додому. Наука не цікавить його. Його більше тягне до господарства. А Матвій каже:
— То, знаєте; кому що... Кому кадило, а кому ціп. Кожна людина має те робити, до чого лежить її душа. Силуваним волом не наробишся... Мої сини мусять самі собі вибирати життєву дорогу. Я маю допомагати їм так довго, поки буде на це потреба. Далі хай самі борються.
Вечором сходяться до Єлисея люди...
— Ну, а як там у вас? Що там Петлюра?..
— У нас тихо. Он тільки зле самогон женуть. Нема кому припильнувати.
Довго гуторять, міркують. На весну мають ділити панські землі. Матвій заявив, що він у тім "неконтентний". Хай, хто хоче, бере, а він на дароване не ласує. Він на свому прожив, дітей своїм хлібом вигодував, хотілося б на свому і кості зложити.
Матвій з Хведотом від'їхали. Володько ще не встає, хоч виразно поправляється. Дуже тяжко діткнула його вістка, що померла тітчина Катерина. Ще недавно була здорова. Матвій був у тітки, відвідував, забрав Хведота. Все було як слід... А минуло півтора тижня, Катерина лягла і по кількох днях не стало її. Лишилася її маленька дочка сиротою. Володько згадує ту людину. В очах його вона все та весела щебетуха, ясноока дівчина, яку знав ще в Лебедщині. Чого побоювалась Настя, те і не минуло. Не мала вона щастя замужем. Чоловік не шанував її. Родилась дочка, а він хотів сина. Мало не вигнав її разом з дитиною. Катерина поплатилася за нерозважне кохання, мов той метелик, що легковажно летить на вогонь. Скільки пісень виспівала вона. Скільки не доспала ночей. Скільки вилилося з її синіх очей гарячих дівочих сліз. Всьому тепер кінець. Володько нездужав навіть піти на похорон...
Але весна сильніша від смерті. Коли зміг зводитися на ноги, навколо було повно тепла, сонця, квітів. Виходив поволі на садок, в лішник. Після хвороби життя здається обновленим і яскравішим. На грядках витикається городина. У квітнику пнуться догори турецький часник, півонія, зірка, м'ята. По садах вештаються кури і розгрібають усе, що, на їх думку, гідне уваги... Бундючні півні вискакують на вищі місця і звідтіль урочисто передають один другому своє захоплення весною і життям.
Он у бгіжі молода черемуха, її галузки обсіли липкі зелені метелики всуміш із мережками чарівної тонкої роботи, що їх за два-три дні сонце зробить справжніми китягами цвіту. І бузина не дармує. Вовчі ягоди також здобляться. Ліщина молодече і наївно чепуриться, а гурт кучерявих кленів — мов ватага парубків... Здається, от-от гримнуть пісню. Берізки моторні, усміхнені радіють цілим своїм єством... Хіба що ота прамати їх, її величність береза, дещо сумніше дивиться на світ Божий, і не диво. Багато років зустрічала вона таку весну. Кора її постарілася й порепалась. Коси відросли і звісились додолу. Чешуть їх хіба вітри... Стовбур її поверчений і протиканий цівками. Люди точать її солодку кров і нема їм спину...
Так Володько мандрує по садках та гаях, придивляється до творчості весни. Життя минулої зими було надто бурхливе. Жив нервами. Хвороба зложила його, мов складаний ножик, і вложила до кишені на відпочинок. Тепер ось видряпався на світ Божий і знайшов його, як завжди, невблаганно хорошим. І хоч ноги його ще слабі, хоч руки тонкі і білі, мов із земного воску, хоч очі вгрузли під чоло і звідтіль починають наново синіти, та проте ціла його істота, мов спраглий води, прагне знов жити, знов бігати, знов хвилюватися. Нерви його оголені і надмірно вразливі. Душа неспокійна, голодна, Вона виразно бачить далекі, незбагнуті світи і прагне пустити туди срібнокрилі вітрильники, щоб відкривати, пізнавати і ставити на них свій яскравий соняшний прапор перемоги.
І все так розуміє і знає. Все падає в око, росте разом з думкою та уявою, виходить знов на світ у чині, у слові.
Весна розгорнула все. Поле вкрилося засівом, росою. Йдуть щасливі, короткі дні. Люди і птахи однаково вільні, і не знати, де кінець, а де початок.
А що робить батько? — питає себе Володько. Невже він так і сказав Василеві: "Йди і воюй"? Просто не віриться. Ах, той батько... Як комаха, їй-Богу — колись і тепер.
Зродиться така людина. Цілий вік, день-по-день думає й творить, думає й творить. І ростуть будови, сади, лани пшениці. Родяться нові люди. Чудесне моє, хороше моє життя! Колись виросту і збудую великий храм. Назву його цим самим словом, і хай собі люди проходять повз і любуються задармо. Приємно ж, як всі всміхаються і кажуть: гарно. Дуже гарно! Оте сонце там он під копулою... Ні! То, мої милі, направду гарно!
На Зелені Свята знов приїхав Матвій. Володько прощається з друзями і від'їжджає.
Батько й син знов разом, їдуть знайомою дорогою, лісами, пісками. Батько оповідає про те, що діялось тут за його молодечих літ. Володько бачить, як світяться його очі при згадці тих давніх часів, коли все починало цвісти.
Тилявка видалася Володькові чужою. Стільки переживав, що не було часу згадувати про неї. Ось батько, мати.
— Але ж він виріс,— говорять Насті сусідки.— "Настоящий" панич.
Настя таємничо посміхається. В її сірих глибоких очах виразно світяться іскорки особливої радості. Чому б ні. Чому б її син не міг виглядати як панич. Ось тільки шкода, що він якось церкви цурається. Думала: виросте, навчиться грамоти, піде в неділю до церкви і перед цілим миром так тобі прочитає "Апостола", що й сам дяк ледве чи дорівняється. А от виріс. Ще безвусе, але вигналось вгору... Господоньку, Господоньку! Не спусти його зо свого Божого ока.
Коли Володько йде селом, навіть старі дядьки вітають його з повагою. Видно, в дечому він різниться від решти хлопців. Колишні його товариші й товаришки цураються його, оминають.
