Привид мертвого дому - Шевчук Валерій
А розповідає вона, що спершу наш зав став завкадрами у якомусь учбовому закладі, здається, технікумі, а хто стає завкадрами, той напевне с л у ж и т ь. Тобто його діло не так добирати кадри, як нюшити за людьми. Але цікаво не те, зава відзначили і поставили завкадрами в історичному музеї, а це куди поважніше місце. І це стало жахом для всіх працівників, бо наш теперішній зав став не людиною, а тінню; де збиралося двоє чи троє, невдовзі неодмінно вигулькував він, або ж бачили його на підслухах. Він вираховував, хто прийшов на збори чи якийсь захід, а хто не прийшов, і тим, що не прийшли, потім було несолодко. На зборах же записував ретельно все, хто що каже, і люди, бачачи це, не могли й кількох слів вибити з горла. Більше того, всім нам — колежанка тоді працювала в історичному музеї — в’ївся такий шиз, що куди б не йшли, то озиралися, бо відчували, що за нами приклеєно суху, жовту тінь, яка за всім стежила, все вимічала й занотовувала до свого страшного блокнотика. І в музеї почали часто звільняти працівників; натомість з’являлися нові, але й ці довго не втримувалися, бо всі невідь-чого починали боятись одне одного. Він же невгамовно з початку робочого дня до кінця лазив по всіх закутках зі своїм блокнотом, зазирав у всі кімнати, де могли бути наукові працівники, спускався у сховище і фонди, і нюшив, нюшив, нюшив.
— Те-та-те, він те-те-те, — вертівся біля вуха голос колежанки. — Він те-те-те, те-те-те-то!..
Хотілося затулити вуха! Ні, не тоді, коли мені те розповідала, а тепер, на самоті і в ліску, де зібралося чисте повітря. Сідаю на лавці й від моєї люльки здіймаються прозорою й тендітною хмаркою чисті і тремтливі пасма. Господи, думаю я, де й коли зачалося те зло, про яке оповів мені монотонний голос колежанки…
— Навіть після цього, — сказала колежанка, — навіть після цього, що розповіла, хочете перед ним вибачатися?
Я мовчу. Дивлюсь на неї й наче бачу вперше.
— Подумайте, яка це бридка тварюка! Донощик!
Мені помірно сумно на душі. Десь у глибині єства вмирав веселий, задирливий півник, якого все-таки зуміла викликати в мене ця жінка. Півник умирав, і жінка розуміла це також. Бо вона, як виявилося, куди розумніша за мене. В сірому тілі, за сірими очима, за житейською засмиканістю жила якась інша людина, яку не до кінця розумів. А передусім, чому так гаряче бере до серця цю мою маленьку історію, адже це її не стосується? Вдивлявсь у неї, ніби хотів збагнути вічну незбагненність людського єства. І несподівано для себе раптом зрозумів, за що можна її й полюбити, бо може, це не просто випад жіночої язикатості чи затятості, а може, за цим щось таке, як смужка чистого неба серед хмар, адже співчуває мені. Зрештою, чому співчуває мені, адже я не був безневинною жертвою, а повівся зі старим чоловіком, хто б той не був, як свиня? Ясно було одне: вона давно і стало нашого зава ненавидить, от у чому, як-то кажуть, заковика.
— Чому мовчите? — не просто спитала, а майже зойкнула вона.
І я зважився заговорити. Почервонів, опустив очі, розглядаючи власні черевики, і сказав те, чого не міг не сказати.
— Розповіли жахливі речі. І коли сказати по правді, наш зав мене ніколи не захоплював і добрих почуттів не викликав. Але в цій ситуації…
— Що, в цій ситуації? — зойкнула, як пташка, коли їй руйнують гніздо, колежанка.
— В цій ситуації він повівся, як хам, а я, як свиня. Тобто моя вина більша вини його.
— Ви його за-хи-ща-єте? — здивовано розтягла останнє слово колежанка.
— Ні, — буркнув я, ще більше буряковіючи. — Як людина, він мені бридкий. Але і я в цій ситуації повівся бридко.
Колежанка якось дивно кинула очима туди й сюди.
— Хочу вибачитись, — уперто сказав я.
— А коли вашого вибачення не прийме? — гостро спитала. — Коли почне вас з роботи виживати? О, він знайде тисячу й одну придирку.
— А що б ви зробили на моєму місці? — прямо подивився на неї.
І наші очі зустрілися. Мої понурі й винуваті, а її ясні, сірі, тверді, наче криця.
— Хочу вам допомогти, — різко сказала вона. — Те, що ви сказали, ну, нехай трохи і образили, дурниця. Хіба не бачите й не відчуваєте, що це йому як мед на душу?
— Чому? — по-дурному спитав я.
— А тому, що всі ми тут позакисали. І він, і ви, і я біля вас. А цей чоловік тільки тоді по-справжньому живе, коли чує десь запах падла!
— То що, мені його побити? — так само по-дурному, але трохи й іронічно спитав.
— Ну, навіщо так грубо, — відвела очі колежанка. — Та дещо можна зробити, принаймні я на вашому боці. А він, коли хочете знати, теж не святий і має свої грішки.
І ми знову пильно подивились одне на одного. І побачив я, що вона, хоч і спокійна зовні, але з середини налита вогнем і трепетом, принаймні це засвідчили її очі, які пирскали іскрами. Може, тому щось остережне тенькнуло в нутрі, я знову опустив очі. Бо вона увіч мене до чогось провокувала. Хотіла, щоб не був як гора. Обсаджена сонними деревами і присипана легким снігом, куди збиралися птахи, щоб попити свіжого повітря. А ще мені здалося, що вся її розповідь і оце ще не до кінця зрозуміле провокування чимось подібне до стукоту камінцем по дереву. Отже, колежанка увіч хоче викликати білку, і білка ця напевне я. Але для чого?
— А що можу вдіяти? — питаю я, дивлячись на її шию, власне, трохи нижче, де була шийна ямка і ще нижче, де ледь помітна зморшка, від якої починаються у жінок груди. Цей мій погляд несвідомий і недоречний, одначе миттю колежанкою фіксується, її рука із надто яскравим манікюром стягує кофтинку, аби я часом не зазирнув до її малопривабливих принад. Її очі воложіють — у них з’являється і тліє жарина, від чого мені стає ще більш незручно, адже все це мені ні до чого. Її рука нервово стуляє того малого світлого трикутника тіла під шиєю з ямкою і матовою шкірою нижче тієї ямки; ми замовкаємо, бо вона в своїх натяках дійшла межі, а я за ту межу не переступив. Отож, здається, настав такий момент, коли ставиться альтернатива: або межу я переступлю, або ж нам треба ґречно вклонитись одне одному і холодно розійтись.
У цей час, ніби за велінням чарівної палички, відчинилися двері і в музей зайшла жінка, як дві краплі води схожа на мою колежанку.
— Я зі школи і з дітьми, — категорично сказала, і я полегшено зітхнув. Еге ж, прийшла екскурсія, і повести її мав я…
Стало холодно в ліску, бо засидівся на лаві. Лава — колода, колишнє дерево із цього-таки ліска, але воно землі непотрібне — дерево, яке не питиме соку. Все-таки є різниця, спроквола подумав я, між холодним цурпаком і сонними, на позір мертвими стовбурами, котрі стоять на килимі ніздрюватого снігу. Мені незатишно на цьому анемічному острівці тиші, спокою й самотності. Довго так не витримаю, маю піти. Згадую раптом малу річку, вщерть засипану камінням, ясно-зелену траву коло неї, неподалець стояла хата, з якої пішов у світ і якої тепер уже не існує, на тому місці побудовано нечупарну насосну станцію; втрату тієї хати колись я гостро пережив. Чому? Тому, що кожна людина має систему кітв і кітвочок, які тримають її біля цієї землі, інколи цього не усвідомлює, а часом усвідомлює гостро. Я ж із тих, котрі те усвідомлюють гостро, а от рідна сестра до таких речей байдужа. Втрата тих кітвочок, як казав раніше, — це і є витворювання в душі малого солончака, а скільки їх за життя утворюється? І щоразу, коли це трапляється, відбувається більший чи менший колапс, і недаремно в цьому слові заховано інше — "коле" (Так у оригіналі. — Прим. верстальника.), бо з часом ті кола стягуються, утворюючи одне велике, а отже, великого солончака. Здається, і тепер відбувається те саме.
Але я прикликав спогада про малу річку, засипану камінням і з травою біля неї, не для того, щоб сентиментально згадати дитинство. Бачу вигін, саме там текло з-під каменю джерело. Джерелу стало тісно між каміння, воно й погнало звивистого струмка до річки; по берегах кринички росте м’ята і дивні квітки, які називаються тут "мило". "Мило" через те, що розтерті в пальцях ті квітки дають густу, білу, справді мильну піну. До болю в душі хочеться піти до того струмка, до зеленої трави та джерела, а ще до того "мила". Хочеться стати на коліна, хай це й буде смішно на чужі очі, котрі дивляться від хат, а люди з цих хат беруть тут собі воду, і вимити у струмку тим "милом" руки й лице. Це буде картинне й безглузде причащання, але душа має часом потребу і в такому, а серце тримає в собі вільготу отаких малих долинок супротилежно до виниклих колапсів та солончаків. Зрештою, я також виріс в одній із хат, з якої брали воду в тому джерелі; нині ж я, мов обезсилілий Гулівер, сплутаний з голови до ніг нитками з бабиного літа. Можу й маю силу їх розірвати, але нехай вони заграють мені щось веселіше, хоч би й про траву, м’яту, джерело і "мило". Про руки, вимиті у струмку, в якому нема промислових відходів, і милом, в якому не бувало тваринного жиру. І я зрозумів раптом, чому страшним видавалося справжнє мило для давнього й наївного, як світ, але не менше й мудрого поета Климентія: він страшився доторку до тіла тваринного жиру і сумнівався, що це його очистить…
Ось він, мій зав: позверхова ввічливість, може, й засолодка, надмірна в усьому правильність, а попри те — щось неприємне в кожній клітині його тіла. У мені звучить і досі голос колежанки, дзвінкий із крицяними нотками, яка ще раз переказує те, що про зава вже оповіла. Мені забиває вуха від цього потоку слів, бо цей потік зовсім не подобає на струмок від мого джерела. Особливо часто вона вживає слово "міроприємство" — глухе й рипливе, як торішній бур’ян; я ж, не зважаючи на те, що не є філологом, відчуваю тоскноту від таких слів, воно мучить мене. Зі словами в мене свої стосунки, вони для мене — як живі істоти. Є слова гарні й бридкі, сірі і яскраві, потворні й холодно правильні, є й соковиті, як молода трава. Тому-то й здригаюся мимоволі, коли колежанка стьобає мене тим "міроприємством", бо то слово-покруч. Зрештою, їй, здається, байдуже, як реагую на слова, вона говорить і говорить. І я з жахом думаю: ось пропрацювали разом кілька років, ніби все було добре, але яка облудна й штучна наша тиша! Щось в усіх трьох було негаразд, коли все розлетілось, як од вибуху, від одного неґречного речення.
