Сад гетсиманський - Багряний Іван
Він був списаний ліловим чорнилом, різними рядками, бездоганною російською мовою... На ньому було написано щось стилем рапорта...
"Н-СЬКОМУ РАЙОНОВОМУ ВІДДІЛОВІ УГБ-НКВД. НА РУКИ НАЧАЛЬНИКА Р.В.
За тим ішло:
"Цим вважаю за свій обов’язок докласти органам Державної Безпеки, що цього числа 16 серпня 1937. року повернувся до міста Н., до своєї матері й родини нелегально відомий контрреволюційний діяч, колишній близький друг М. Хвильового, Гр. Косинки, Калініна й других контрреволюціонерів, Андрій Чумак, суджений колись і засланий, але не відбувший терміну. За всіма ознаками він утік з ДАЛЬЛАГУ, в якому перебував, вже давно, а приїхав інкогніто..."
Як не намагався Андрій втримати свої нерви, але втримати не міг, — все в голові пішло обертом. Серце закалатало, замутивши розум, оглушивши божевільним тиском крові вуха. Рядки стрибали перед очима, літери розбігалися. Даремно він намагався вчитуватися в дальший зміст — нічого з того не виходило. Якась страшна сила тягла його очі вниз, вниз, мізок палахкотів, теж зриваючись з лілових рядків... Андрій глянув униз:
Внизу був підпис— "Жгут".
"Жгут"! Хто такий "Жгут"? !
Очі знову метнулися вгору, вони стрибали по рядках хаотично, але розум, прип’ятий до підпису "Жгут", вже не сприймав змісту... Там рябіли якісь слова про контрреволюційну безперервну діяльність... Про військову підпільну організацію на Україні, якою Чумак Андрій керував з Сибіру... Стрибали якісь імена... Якісь "факти"... Щось про "авіаційні кола"…
Весь цей рапорт був коротенький, всього на одній сторінці, але який же він страшний, який стрясаючий!.. Далі Андрієві ніби хтось взявся здирати шкіру, підважувати черепну покришку — йому видався почерк знайомий!
Андрієві очі збігли знову на підпис. Він дивився на той підпис. Поторкав його пальцем. Тремтячий палець пройшовся по тому односкладовому слову, так, ніби пробував його стерти, стерти ману сперед очей... Раптом Андрій відігнув загнуту частину аркуша й глянув.
Там, в самім низу, написаний іншим чорнилом, стояв підпис... "Микола Чумак". Власноручний, такий знайомий підпис!
Слідчий розсердився й потяг до себе течку:
— Ах!.. Ну знаєте! Як ви так будете поводитись, то... . Андрій нічого не чув, йому потемнів увесь світ. Це був страшний удар! В самісіньке серце. Заплющивши очі й зціпивши зуби, він безпам’ятне перекинув голову через бильце,— з нього щось видиралося зі страшною, силою... Ось-ось мав буйно заридати або забитись в істериці... Але не заридав, лише тягуче, по-тваринячому мукнув... Слідчий дав йому води. Потім побризкав чоло.
— Ну-ну... Андрій Чумак! — промовив слідчий голосно, вольово: — Вам це не личить!.. Андрій прийшов до пам’яті.
— Дайте. Дайте мені... ще глянути... — попросив він тихо.
— Ні. Ви не вмієте поводитись... Та й ви вже все бачили й прочитали... Навіть те, чого вам не слід було бачити. — Потому слідчий зітхнув і сів за стіл. Порпався в паперах. Потім витяг якийсь аркушик і простяг його Андрієві. Андрій взяв...
— Це ваш лист? — спитав слідчий байдуже. — Це ви писали?...
Андрій дивився на лист. Ні. Це був лист від брата, лист від Миколи. Мовчав і дивився на списаний листочок... Це лист від Миколи... До матері... Писаний давно колись, з Далекого Сходу, з ОКДВА... Але навіщо йому слідчий його дав? Андрій ніяк не міг збагнути, для чого слідчий дав Миколиного листа?.. А-а... "щоб підкреслити тотожність почерку"... Гм... Він міг би цього й не робити... Ясно.
Андрій повернув листочок назад. Мовчки. Слідчий теж не домагався ніяких слів.
Потім слідчий показував ще свідчення того самого "Жгута", але вже друковані на машинці, кілька сторінок, піднісши до Андрія знову течку... Але Андрій не став їх читати. Він відсахнувся від тих ганебних шпаргалок, як від страшного позорища, і навіть заслонився ліктем. Аж слідчий здивувався. Ні, він не буде, не хоче цього читати! Він боявся за свій розум, для якого це буде занадто й він може урватися, як перетягнутий трос...
Нарешті слідчий показав бідолашному Андрієві ще кілька списаних сторінок, розкривши течку десь посередині... Це добре відзначила Андрієва свідомість, — течка розкрита посередині... До цих сторінок Андрій приник очима... Це були ті самі сторінки, що вже він колись бачив... Тоді в трійнику. Вгорі на першій сторінці стояло написане одним почерком.
"В справі громадянина Андрія Чумака".
Потім іншим почерком, зовсім незнайомим, заголовок:
"М о ї д о б р о в і л ь н і с в і д ч е н н я", а за цим ішло списаних тим самим незнайомим почерком кілька сторінок. А в кінці стояв підпис — підпис знайомий, дуже знайомим почерком:
"Катерина Бойко".
Це був власноручний підпис Катрі. Власноручний, лише трішки якийсь нервовий чи хапливий... Це її почерк.
Далі йшов під підписом додаток, написаний іншою рукою й навіть іншим чорнилом: "Була секретаркою Н-ського райвідділу НКВД"
А вже в самім низу було написано:
"Правдивість і власноручність підпису громадянки Катерини Бойко стверджується".
"Начальник Н-ського РВ НКВД — Сафигін".
"Начальник Відділу СПО Харківського ОО. НКВД — майор Великін Н".
"Слідчий —майор Сергєєв Л."
Цю всю приписку Андрій пробіг швидко, якось одразу схопивши її оком, так що слідчий не встиг ще зорієнтуватись, а Андрій перейшов уже до тексту спочатку. Читав, а сам думав про інше. Не було сумніву, що Катрин підпис тут опинився примусово і в жахливих обставинах: або ж її змусили ще до божевілля розписатися на чистім аркуші паперу, а тоді вже решту підтасували; або ж її змусили вже божевільну розписатися під цією писаниною мерзотні В те, що написано, він не вникав і не цікавився. Мелькали знайомі фрази і формули, "контрреволюція", "агітація", "організація", "шпигунство" — словом, все те, що написав і Сергєєв тоді в своєму знаменитому протоколі, якого Айдрій не підписав. Андрій дивився на сторінки, але не читав уже тієї мерзості, — очі його запливли туманом. В них стояло скорбне обличчя Катерини... З мукою думав над тим, при яких обставинах вона збожеволіла, намагався угадати це серцем. Чи вона збожеволіла до підписання цих "добровільних свідчень" і тоді це є доказом, що вона не підписувала нічого. А чи вона збожеволіла під час "підписування" цих "свідчень" — то тоді яку ж гірку чашу вона випила!.. Катерина... Бідна Катерина!.. Вони взяли її непритомну руку, чисту її руку в замазані кров’ю лапи й — повели по паперу...
Думка поверталася до підпису "Н. Жгут", і серце огорнула страшна, безвихідна туга.
Печальний і тихий слідчий закрив течку й сказав, зітхнувши, що це частка лише, але що цього, на його думку, досить, щоб зрозуміти Андрієві, що всі його змагання зайві й непотрібні. Матеріали супроти нього убійчі, й їх неможливо спростувати. І т. д.
Він мав рацію, лише не знав, що вони для Андрія убійчі в іншому значенні, як також не знав, що з тих "матеріалів" деякі грають і зовсім іншу роль, аніж того хотів би слідчий, бо Андрієві відома доля Катерини. Слідчий цього не знав. Він рекомендував Андрієві в обличчю таких, як от він бачив, фактів переглянути все й роззброїтись. Якщо є якийсь порятунок в його становищі, то він лежить на лінії найщирішого каяття й добровільного, найщирішого переставлення себе з позиції ворога в позицію друга, й треба надіятись на милосердя, що стоїть на сторожі розкаяних... Тут тихий слідчий навів приклад навіть з біблії, коли Христос простив розкаяного розбійника... Але не кінчив цієї, досить незграбної й цинічної в цій установі, фрази під Андрієвим тяжким поглядом, сповненим страшного відчаю й такого ж страшного презирства...
Слідчий не знав, що Андрій не потребує "порятунку" й не потребує ніякого милосердя.
Відправляючи Андрія "до камери", слідчий радив йому подумати. Добре подумати, раніше аніж його справа повернеться до Сергєєва й Великіна, перш ніж вона ввійде в останній етап. Подумати, щоб бути готовим до того останнього етапу, на якому все буде вирішено безповоротно, або так, або так. В Андрієвій волі, щоб все за кінчилося якнайкраще.
— Подумайте.
І Андрій думав. Але думав, не про те, про що радив слідчий. Він думав про смерть.
Вперше Андрій всерйоз думав про смерть. Душа спустошена, так ніби по ній пройшов ураган. А чи вогненний смерч. Все спопеліло. Руїна. Чорна руїна, а над нею безвихідна, нестерпна, безмежна туга.
Андрій уперто думав про самогубство. Це стало ідеєю-фікс, яка його переслідувала вдень і вночі. Але як те зробити? Як зробити так, щоб то було напевно й безповоротно. Можливості в’язня занадто обмежені в тих умовах, в які його поставлено. А там, нагорі, видно, передбачили його намір і поставили в такі умови, в яких він нічого не міг заподіяти собі. Його вкинули в камеру, де сиділо шестеро людей, і, до того ж, в таку, що її обсервовано весь час з коридора, вдень і вночі. Андрій це помітив. Як помітив і те, що ті шестеро людей дуже вже щось пильно за ним приглядаються...
Лежачи на підлозі, "лицем до дверей", як їм "усім" суворо наказано, Андрій цілі ночі перебирав у пам’яті всі знані йому методи "втечі" з цього світу, здійснювані при найсуворішому нагляді. Вій знав, як в одиночках перерізають артерії на руці й опускають її в невелику парашу, поставлену під ліжком, наливши в неї трохи чистої води під час вечірньої "оправки", а тоді додавши вечірню порцію гарячого чаю. Перерізавши артерії і опустивши так руку поза ліжком в теплу воду, людина засинала навіки, і вже вранці її не могла розбудити вся тюремна адміністрація разом з усіма слідчими… Але для того треба мати бодай малесенький шматочок заліза або гострого скла... На прогулянку не водять, і тому немає шансів те здобути... Та хоч би й водили, то в тім знанім прогулянковім "балагані" нічого не можна знайти. Це виключене... Тоді Андрій думав про цвях — про іржавий цвях, яким стратив себе той ад’ютант. Але й це нездійсниме, іржавий цвях — недосяжна мрія тут... Мотузка?! Можна б, скажімо, подерти штани й якось щось скомбінувати. Але й це абсолютно нереальне в такій камері і в такім товаристві... Андрій все думав і думав, шукаючи способу, який би його вирятував з чорної пустелі, з нестерпної туги. Ночами, коли він засинав і повертався лицем набік або скорчувався, підсвідомо уникаючи лицем світла, його будили — наглядач відкривав "кормушку" й стукав по ній доти, доки всі не прокидались, і велів Андрієві лягти "по правилу", цебто лицем догори й до дверей.
