Тільки мить - Савченко Віктор

Плече і стегно в них рухалися тільки в горизонтальній площині, отже, лапи могли переставлятися лише при змієподібному звиванні всього тіла. Ті рухи ніщо інше як плавання, перенесене на сушу. Примітивні амфібії ще не ходили, а "плавали" по суші. Їх було так багато, що коли всі вони опинилися в озері, рівень води піднявся. Я знову наблизився до місця їхнього тирла, прощупуючи ломакою кущі папороті і пухнасті островки моху. Чим ближче підходив до берега, тим гнітючіший сморід душив мене. Смородом сходили зелені екскременти, в яких видно було риб’ячу луску, рештки хітину, неперетравлені лапи комах. Далі йти я не зважився, бо ноги по кісточки грузли в болоті, яке зрадницьки ховалося під щільним шаром моху. Амфібії тим часом завмерли, і коли б не опуклі жовті люстерка на броньованому рилі, звернені в мій бік, можна було б подумати, що то неживі предмети.

Дивно, але ліс мене більше не лякав. Я до певної міри вже знав його закони, а саме: не дратувати мешканців. Довго стояв на галявині, марно вдивляючись у туманний присмерк лісу: на відстані півсотні метрів стовбури перетворювалися в суцільну темну колонаду, обвиту чорним гаддям ліан. І тут, як і вчора, мені спало на думку, що схил плато, де стоїть моя лабораторія, мусить бути розташований в протилежному від водоймища місці, і я подався по своїх слідах. Спочатку була драглиста поверхня, і сліди на ній розпливались, далі пішов грузький глеїстий грунт, на якому чітко проступали заглибини ступень сорок третього розміру. Голодний і стомлений, я довго петляв між живими і поваленими деревами, уникаючи пнів і дуплистих стовбурів, павучачих тенет, котрі часто нагадували вивішені сушитися рибальські сіті. І раптом я помітив колонію білих грибів, тих самих грибів, при вигляді яких у мене вчора аж слинка покотилась. Біля найбільшого сидів півметровий коник і обкушував шляпку. На мене він зреагував, коли я замахнувся палицею. Колючкуваті лапи підкинули його над землею, і він, тріпнувши яскраво-червоними крильцями, відлетів. Я ледь стримався, щоб не загнати зуби в холодний соковитий гриб. Коли тварини його їдять, отже, він не отруйний. Я почав напихати кишені вологими шматками — найменший з грибів не вліз би цілим до кишені. Коли вже класти було нікуди, я озирнувся, шукаючи підходящої місцини, де б можна було розвести багаття. І враз у просвіті між деревами помітив рожеву смугу. То було місце моєї стоянки..."

Від хвилювання в голосі Марії вчувалося тремтіння, і Чумак спинив її:

— Відпочиньте, Маріє... Не знаю, що й думати, але написане тут є чіткою схемою розвитку живого. Щоправда, судячи з прочитаного, Заміховський жодного разу не потрапив у льодовикову епоху. А втім, він міг її просто не помітити, потрапивши на початок або кінець якоїсь із них. Скоріше, кінець. До речі, великим змінам в історії живого передували заледеніння або зниження температури клімату.

— А від чого може знижуватись температура на Землі? — запитав Славко, на обличчі якого весь час тліла іронічна посмішка.

— Різні є гіпотези, — відказав учений, — але найгрунтовнішою, як на мене, є та, що розглядає Землю, як частку космосу. Земля у складі Сонячної системи обертається по галактичній орбіті. Двічі на галактичний рік, а він триває близько 274 мільйони років, Сонячна система перетинає галактичну площину, в якій знаходиться безліч туманностей. Такі туманності є рештками зірок, що колись спалахнули. З одного боку, вони — джерело іонізуючої радіації, з іншого, заповнивши простір між Землею і Сонцем, затримують сонячні промені. Як бачите, живий світ зазнає двічі на галактичний рік зміни клімату і одночасно — впливу космічної радіації. До речі, розумієте тепер, чому Заміховський не міг зорієнтуватись по зірках, щоб вийти з лісу? Що ви на це скажете?

— Сонячна система знаходилась не в тому місці галактичної орбіти, що зараз... — висловив припущення Славко.

— Напевне.

— Що ж виходить? — обізвалась Марія. — Наявність тих чи інших істот на планеті залежить від положення Сонячної системи у Всесвіті? Отже, й на нас, людей, чекають такі ж випробування, як, скажімо, на кистеперих риб?

— Це важке питання, Маріє, — сказав учений. — Людство заклопотане сьогоденням. Та настане час, коли найважливіші проблеми, що стоять перед людством, будуть остаточно розв’язані і люди переймуться долею нащадків.

Марія знову почала читати:

— "Я не став розводити багаття, а посмажив гриби в лабораторії, виливши на сковороду рештки олії та покришивши останню цибулину. Але надія наїстися досхочу не збулася, бо з усього трофею вийшла тільки невелика купка рум’яної пахучої страви. Мушу сказати, що на смак ці гриби скидалися на м’ясо. Вони тільки віддалено нагадували ті, що ми з Павлишем (це той геолог, про якого я писав вище) збирали в лісі під Великими Мостами. Правда, серед них тоді було більше сироїжок, а вони не найкращі з грибів. До речі, це тоді, в лісі біля ватри, я вперше почув про стегоцефалів і кордаїтів, про царство комах і тропічний клімат карбону. І, отже, певною мірою був підготовлений до того, що зараз побачив. Павлиш — спеціаліст з вугільних родовищ — знає не тільки, де і на яких глибинах розпластано вугільні "коржі", а й з яких рослин їх утворено, які води: морські, озерні чи річкові — заливали торфовища — майбутні поклади, скільки разів піднімалась і опускалась земна твердь, і яких змін від того зазнавало вугілля. Це того разу (ми відбували польові роботи у Львівсько-Волинському кам’яновугільному басейні) Павлиш відкрив переді мною дивовижний світ давноминулих епох. Слова Павлиша глибоко западали в свідомість, змушували замислюватись над швидкоплинністю всього живого. Відтоді найулюбленішим місцем мого відпочинку став палеонтологічний музей, а за шматком породи я намагався побачити рослинний і тваринний світ, клімат і ландшафт тих місць, де її було знайдено. Водночас мої дослідження отримали новий поштовх.

Палеозой, пермська система, 270 мільйонів років до наших днів.

Учителю!

Плато незмінно височить над низиною, його поверхню вкриває шар піску, крізь який місцями випинаються брили зализаного вітром рожевого граніту. Круті "спини" тієї породи скидаються на постаті тварин, що вклякли на голодному пасовиську. Єдина рухома субстанція краєвиду — західний вітер, який змітає пісок у долину. Рвучкі пориви супроводжуються шерхотом крупинок в ілюмінатори. Сонце в зеніті, на розпеченому небі ні хмаринки... Переступаючи поріг лабораторії, я почувався більше мисливцем, аніж дослідником. Крім заплічної торби, пасок мій обтяжувала сокирка. Глибокі колись урвища-водотоки тепер обсипались, віддалік виднілись озерця й гаї, а ген на обрії — суцільна фіолетова смуга пагорбів, укритих лісом. По кількох хвилинах ходи під подувами вітру наблизився до гаю з дивних рослин, стовбури яких нагадували бочки, а деякі-навіть кулі, прикрашені зверху жмутком розкішного папоротеподібного листя. Такого ж виду рослини, тільки стрункі та високі, схожі на пальми, вгинаються під вітром. Учителю, я на той пейзаж дивився голодним поглядом, марно шукаючи під деревами плодів. Не було їх і на деревах. Папоротеподібний лист, який я зірвав з "бочки", виявився гіркуватим і відгонив вогкістю, я з огидою виплюнув ту жуйку. Начхати мені зараз на пермську флору, якщо вона не в змозі заглушити невдоволеного буркотіння шлунка. Хоча мушу сказати, що той гай над озером із екзотичних рослин дуже нагадує затишну оазу. Тут і вітер не навісніє, і в затінку посидіти можна. Та коли я знайшов підходящий камінь і оглянув його з усіх боків — обачність уже стала звичкою, — мені раптом перехотілося на ньому відпочивати. Під пласкою похилою брилою, на яку падала тінь від "пальми", нерухомо лежали ракоскорпіони. Як мертві. Я відійшов на безпечну відстань і пожбурив у них шматком породи. Ой леле, учителю, та це ж справжні скорпіони, з третину метра завбільшки! Сегменисті тіла із швайкою на кінці враз загнулись, готові до атаки. Один навіть кинувся в мій бік, але чомусь спинився, над головою погрозливо затремтіло жало. Я згадав, як в ордовику триметровий родич цих потвор розправився з трилобітом, і мені стало зле. Хай їм грець! Краще б цим тварюкам і не виходити на сушу... Біля озера флора розмаїтіша. Тут ростуть навіть лепідодендрони з лускатою корою, кущі папороті, хвощів, плауна і якісь листки — соковиті, м’ясисті — без стебла, ростуть прямо з землі. Я знаю, що скорпіон нічна тварина — вночі полює, вдень спить, але у страху очі великі: оглянув кожен кущ, кожен камінь, шукаючи, що б його з’їсти. Навіть думка промайнула, а чи не порішити одного з членистоногих, адже колись вони були ракоскорпіонами, а раків ми любимо... Але ж і асоціації! Так можна з глузду з’їхати. Раптом я спинився вражений. Біля самого берега на осонні, куди не докочувались хвилі, лежало з десяток яєць, схожих на гусячі. Я кинувся до лунки в піску, забувши про пересторогу. Учителю, то й справді яйця, хоча й без звичайної твердої шкаралупи, схожі скоріше на капсули з еластичної міцної плівки. Я зачерпнув з озера води і, поклавши в бляшанку три яйця, поставив її на спиртівку. Вітер завивав у кронах, плутався між деревами, але вогника не задув, бо я сховав спиртівку в заглиблення, яке вирив у піску. Голод затуманив свідомість, і я забув про хазяїна кладки яєць, навколо якої рясніли п’ятипалі перетинчасті сліди. Вони вели в кущі "подорожника" — так я назвав подумки ту рослину з широкими грубими листками, що росла під лепідодендроном. Я боявся тільки одного, щоб оболонки яєць не луснули в окропі, але потерпання були марними... Обпікаючи пальці, обдер плівку і рішуче вкусив. Звичайне яйце! Правда, жовток трохи затвердни і відгонить якимось нетиповим для пташиного яйця запахом. Але ж, учителю, це їжа, поживна і смачна! До того ж не треба нікого вбивати. Я вирішив забрати решту кладки... Озеро хвилювалося. Шматки піни, підхоплені вітром, долітали аж до дерева, під яким я обідав. Раптом почув сичання. Спочатку здалося, що то піна. Вона, надаючи на пісок, сичить. Аж ні, сичання чулося з кущів, за кілька кроків від мене. Я підхопився. З-за дерева, розсовуючи листки "подорожника" і папороті, повзли два стегоцефали. Їхні тулуби хоч і звивалися, як у амфібії, та рухалися вони значно легше.