Казкові пригоди Грайлика - Нестайко Всеволод

Працював колись шукачем у карному розшуку в міліції. Але він наш друг. Він не зрадить ніколи.

— Чого не скажеш про Сороку Скрекекулію. Така базіка, що… Але я її візьму на себе. Не хвилюйтесь, — сказав впевнено Котофей Котофейович.

— Не можна гаяти ні хвилини. — Грайлик підійшов до слухового вікна. — Бачиш, отам на обрії синіє Дніпро, і міст на той бік перекинувся. Лети туди, біля мосту зустрінемося. А ми з Котофеєм на метро.

— А дома не хвилюватимуться, що ти сам туди подався? — спитав Коша.

Грайлик зітхнув:

— Авжеж хвилюватимуться. Але виходу нема. Вибачусь потім. Та й не зовсім я сам. З Котофеєм Котофейовичем. І не куди-небудь, а в рідну Дідусію-Бабусію.

РОЗДІЛ XII

"Це тато навмисне. Прощайте!"

У Дідусії-Бабусії гостей, звичайно, не чекали. Королева Бабуся Маруся пішла у магазини (а там, як ви знаєте, черги). Король Дідусь Петрусь поїхав човном рибалити. На господарстві лишився лише Бровко Барбосович.

Він здивовано схилив голову набік і підняв одне вухо сторч.

— Не дивуйся, друже, — сказав Грайлик. — Це Коша. Я тобі зараз все поясню.

Бровко Барбосович вислухав уважно і з розумінням хитнув головою:

— Ясно! Гадаю, ховатися треба знову ж таки на горищі. У сараї темно, у льосі холодно. А щоб просто гостював у дідуся й бабусі, складно, бо всі цікавитимуться, хто, чому, звідки. Брехати дідусь і бабуся не вміють

— Не вміють, — погодився Грайлик.

— Точнісінько так, — підтвердив Котофей Котофейовнч. — А де це Скрекекулія?

— Щось не видко, — сказав Бровко Барбосович. — Може, й краще. Бо вже хто-хто, а вона секретів тримати не вміє. Усьому світові на хвості порозносить.

І тут з дерева почулося:

— Скреке-ке! Що таке?! Що таке?! Скрекеке! Хто це секрекекетів тримати не вміє?! Та ви… Та я… — на бересточку сиділа Сорока Скрекекулія і, нервово смикаючи хвостом, аж захлиналася від обурення.

— Та цить! Розскрекотілася! — цикнув на неї Котофей Котофейович. — Чула ж — справа серйозна. І якщо ти справді розскрекекечеш комусь — залишишся без хвоста. Ти мене знаєш.

— Чого б це я розскрекекетила? Коли це я розскрекекечувала серйозні секрекекети? Отаке — скрекеке! — Вона ще раз ображено смикнула хвостом, знялася й полетіла.

На горищі Дідусії-Бабусії було гарно й затишно. Тут пахло сіном, яблуками і цілющими травами, які пучками висіли на бантинах. І молоко тут було смачнюще, не магазинне, а парне, від корови Маргарити, яка дружила і з Бровком Барбосовичем, і з Котофеєм Котофейовичем, і, звичайно, з Грайликом. Коші у Дідусії-Бабусії дуже сподобалося.

— От де б я хотів жити з мамою, — мрійливо сказав Коша, п’ючи тепле запахуще молоко.

— І житимеш! От побачиш! — переконано мовив Грайлик.

— Гарррно тут, гарррно, що й казати, — прогарчав Бровко Барбосович, теж хлебтаючи з миски молоко на пару з Котофеєм Котофейовичем, який і собі, промуркотів, мружачись від насолоди:

— Пррекррасно!

І раптом заляпотіли крила, і з бересточка, куди сіла Сорока Скрекекулія, почулося:

— От ви тут молочко розпиваєте, а у Дитиндії нещастя! Дракон двох хлопців украв. Чуха і Миню. Я тільки-но звідти. Там таке — скрекеке — робиться! Таке-е!

Усі вражено перезирнулися.

— Це тато! — зітхнув Коша. — Не жити мені тут ніколи… Треба у Дракондію вертатися.

— Та ти що? — вигукнув Грайлик.

— Іншого виходу нема. Це тато навмисне. Щоб я повернувся. Він знає, що я не допущу, щоб хлопці гинули. Повернусь. Прощайте! Дякую вам за все, що ви зробили для мене. Прощайте!

— Та не кажи так. Скажи — "до побачення!"

— Ех-хе-хе! Якби ж то була надія на побачення. Чуха й Миню я, може, й врятую. Але мене вже не відпустять ніколи.

— Не кажи, не кажи так! — Грайлик був у відчаї.

— Не можна гаяти ні хвилини. Полечу. Бо пізно буде. Драконида, мабуть, голодна. Прощайте! — Коша знявся і полетів.

От уже в небі лише маленька цяточка. А за мить і цяточки вже не було видно.

РОЗДІЛ XIII

Друзі вирушають

у небезпечну мандрівку

— Ну що робити? Що? — безнадійно питала Галочка.

— Не знаю. Поки що не знаю, — розводив руками Грайлик. — Треба думати.

Вони сиділи на горищі свого будинку у Котофея Котофейовича і гомоніли.

Котофей Котофейович теж нічого порадити не міг, незважаючи на свою мудрість.

І раптом Грайлик сказав:

— Піду!

— Куди? — спитала Галочка.

— Туди. У Темнондію. У Печеру Невільниць.

— Та ти що?! Вогнедишного ж Змія не обминеш.

— Ну й що? А сидіти, склавши руки, не можу. Треба хоч дізнатися, є там Кошина мама чи ні.

— Маєш рацію, — сказав Котофей Котофейович. — Треба йти. Без мене до Пана Копайла не достукаєшся. Я з тобою.

— Ну тоді і я з вами, — рішучо сказала Галочка.

— Це ж небезпечно. А ти дівчинка, принцеса. Принцеси у небезпечні походи не ходять. Сидять у палаці, чекають, поки…

— То колишні принцеси сиділи й чекали, — перебила Грайлика Галочка. — А сучасні небезпек не бояться.

Грайлик із захопленням глянув на Галочку. От дівчинка!

— Ходімо, — сказав Котофей Котофейович.

І знову, як і перше, подалися вони через всеньке місто на околицю до Загадкового Лісу. Та щойно вийшли на узлісся, як відчули, що за ними хтось женеться. Обернулися, бачать, а то Бровко Барбосович — захеканий, язика висолопив, довгі вуха по спині на бігу хлопають.

Ще здаля гукає:

— Стррривай-ай-те! Почекай-ай-те! Візьміть і мене з собою! Я вам у пррригоді стану.

Здивувалися всі, перезирнулися.

— А ти звідки знаєш, куди ми йдемо.

— Таж Скрррекекулія на хвості принесла. Вона на даху сиділа, вашу розмову на горищі чула. І до мене прожогом. Розскрекеталася: "Ой, наші у якусь небезпечну мандрівку зібралися. До Пана Копайла. А тоді — у Темнондію, до Вогнедишного Змія. Ой, що ж це буде? Ой лишенько! Ой — скре! Ой — ке!.. Ой скре-ке-ке!" Ну я ноги на плечі і —за вами.

— А звідки догадався, куди, в який бік ми пішли? — спитав Грайлик.

Бровко Барбосович схилив голову набік:

— Обррражаєш! Чи я не знаю Пана Копайла? Та навіть якби й не знав — я ж старий криміналіст. Дарма, чи що, у карному розшуку працював?

Грайликові стало незручно:

— Вибачай, друже.

— А я ж і подумав: а чи не гукнути нам того собачого Пінкертона… — усміхнувся Котофей Котофейович. — А потім побачив Скрекекулин хвіст на даху і… Це ж я спеціально для неї про Пана Копайла сказав. "Орієнтировка", як кажуть у їхній криміналістиці.

— Мудрагель! — вищирився Бровко Барбосовнч. — Усе зна, котяра!

— Ну тепер у нас комплект, — одмахнувся від компліментів Котофей Котофейович. — Можна й вирушати.

РОЗДІЛ XIV

У Залі Зітхань.

Непередбачений поворот подій.

Підземні пригоди

Пан Копайло був щиро здивований:

— Ну ви одчайдухи! Невже всерйоз вірите у реальні результати вашої мандрівки?

— Нам хоч би дізнатися, є у Печері Невільниць Кошина мама чи немає,— сказав Грайлик.

— А як же ви її без Коші впізнаєте? — спитав Пан Копайло. — Ви ж її ніколи не бачили.

— А Коша розповідав, яка вона, — промовила Галочка. — Дуже, казав, гарна. З такими ж, як у нього, блакитними очима, з довгими русявими косами. І на лівій щоці біля вуха дві родимки.

— Але для цього треба якось у печеру проникнути. А як ви проникнете, коли її стереже Вогнедишний Змій Нокард? Погорите всі на попіл. — Пан Копайло зітхнув.

— Нокард… Нокард… — задумливо промовив Бровко Барбосович. — Щось це ім’я мені говорить, а що — ніяк поки що не втну…

— Нокард… — і собі задумливо повторив Котофей Котофейович.

— Чекайте-чекайте, — раптом вигукнув Грайлик. — "Нокард…" А якщо прочитати з кінця наперед, то буде… "Дракон"!

— Ой! Справді! — сплеснула руками Галочка.

— От бачите! — підняв кіготь догори Бровко Барбосович. — У цьому щось є. Просто так слова не перекручують.

— Точно, — погодився Котофей Котофейович. — Раз він перекрутив, значить, приховує. А раз приховує, а ми розгадали, то на цьому можна зіграти.

— Я щось придумала! — закричала Галочка у мене вже пісенька складається… Про те, що він не змій, а дракон.

— О! Правильно! Галочка заспіває, відверне його увагу, а ми тим часом…

— Не ми, а я! — перебив Грайлика Бровко Барбосович. — Це вже доручіть мені. В мене є певний досвід оперативної роботи… Отже… А відвертати увагу будете всі разом.

— Я бачу, ви не відступите, — зітхнув Пан Копайло. — Доведеться вести вас у Темнондію. Але все-таки будьте обережні. Це не жарти.

— Постараємося, — сказав за всіх Грайлик.

— Тоді — за мною! — скомандував Пан Копайло.

І вони по черзі полізли у підземний коридор.

За Паном Копайлом ішов Бровко Барбосович, за ним Грайлик, за Грайликом Галочка, за нею Котофей Котофейович.

Іти було важко, бо коридор був вузький, низький, голова весь час торкалася стелі, і за комір сипалася земля.

Ішли вони довго, все більше й більше заглиблюючись під землю.

— Це тобі не метро з ескалаторами і підземними палацами, — невдоволено муркотів Котофей Котофейович, блискаючи у темряві зеленими очима.

Нарешті Пан Копайло тихо промовив попереду:

— Увага! Перетинаємо кордон Темнондії. Виходимо у Залу Зітхань.

І справді, з вузького коридора вони вийшли У простору підземну залу, тьмяно освітлену зеленим світом, що випромінювався від якоїсь незграбної істоти, що лежала у кутку. Високо вгорі на стелі висіли головами вниз величезні кажани. Але тихі зітхання линули не згори, а знизу. А внизу, крім дивовижної істоти, не було НІКОГО. Проте істота не зітхала, а сопіла носом крізь сон.

— Це і е Вогнедишний Змій Нокард, — тихо сказав Пан Копайло, показуючи на сплячого.

— Значить, так, — прошепотів Бровко Барбосович. — Я сховаюся за тією брилою, що праворуч, а ви за тією, що ліворуч.

Так і зробили.

Бровко Барбосович сховався за однією кам’яною брилою, а решта — за іншою.

І Галочка враз заспівала, та так голосно, що аж луна покотилася до стелі і кажани зашурхотіли крилами, прокидаючись.

Вогнедишний

Лютий змію!

А я знаю,

Розумію,

Хто ти є,

Хто ти е!

І яке ім’я

Твоє!

Ти чіпати нас

Не смій,

Бо насправді

Ти не змій! —

дзвінко виспівувала Галочка-Співалочка.

— Га?! Що?! Хто?! — прокинувшись, замотав головою Нокард і підхопився з землі. Стало видно, що він затуляв собою отвір у стіні, який, мабуть, і був входом до Печери Невільниць.

Як не хочеш

Ти біди —

То мерщій

Іди сюди! —

внову заспівала Галочка.

Нокард був бородатий, з вилупленими зеленими очима і в дуже пом’ятому, пожмаканому костюмі: видно, весь час спав, не роздягаючись.г

Нарешті він збагнув, звідки лунає пісня, і посунув до брили, за якою причаїлися наші герої.

— А хто це тут ховається такий зухвалий? От я зараз…

— Перебігаймо далі,— шепнув Грайлик Галочці, і вони пригінцем поза кам’яними брилами побігли подалі від входу у Печеру Невільниць.

— Ку-ку! — визираючи з-за кам’яних брил, гукали вони раз у раз.

— Ху! Ху! — пахкав на них полум’ям з рота Нокард.