Сердешна Оксана - Квітка-Основ'яненко Григорій
Дух її захвачує.
— Ти, бачу, й сама знаєш, як себе звела! — стала казати Векла і слов не збере. Далі, силкуючись, промовила: — Йди собі туди, куди від мене пішла. Нащо я тобі!
— Ох, мамочко!… — тільки й чуть від Оксани.
— Мені без тебе легше було… Я не можу на тебе дивитись… йди собі… коли здужаю… кликну тебе…
Оксана не встає…
— Мамо!… Бозя!… — Се Митрик, що покинула його мати у сінях, бачачи, що двері у хату відчинені, поліз-поліз, переліз через поріг, доліз до серед хати, сів, розглядав, глянув на образи та показує ручкою і белькоче: "Мамо!… Бозя!…"
Векла глянула на нього пильно, здригнула і питає дочки:
— Се воно?
— Воно, мамочко!
— Подай мені його.
Оксана, сама себе не тямлячи, ухопила дитину, положила на руки матері і припала до ніг материних.
Векла, узявши дитину, дивилась на неї довго, перехрестила його: "Во ім'я отця, і сина, і святого духа. Слава тобі, господи, що ти не звела його, не взяла нового гріха на душу".
Митрик, сидячи на руках у Векли, байдуже, що тут ро,-биться, усе ручкою показує на образи та усе, знай: "Мамо!… Бозя!… Бач…"
— Так, мій янголе божий! — сказала Векла, пригорнувши дитину до себе. — Так, бозя! Бог і сам проща грішників, і нам, грішним, велить прощать ворогам нашим… Устань, Оксано, йди до серця материного, будь моєю дитиною вп'ять.
Господи! і сказати не можна, що тут вже було меж ними, скільки вони плакали, обнімались… Оксана усе випитує матір, чи від щирого серця вона її прощає, бо сама собі не вірить від радості…
І увесь день на тім пройшов, що усе вони пестувалися… Стара Векла аж неначе здоровіша стала, і усе до бога, усе до бога, щоб і він так простив, як вона простила дочку свою.
Надвечір бачила Оксана, що Петро приходив до хазяїна і розпитував, що тут у них було, а до Векли й не заходив.
Увечері Оксана розказала матері усе: як спізналася з копитаном і як усе було, аж до посліднього часу. Векла усе пильно слухала, не раз сплакнула, слухаючи страждання Оксанино, а далі сказала: "Не було б сього нічого, якби ти мені попереду сказала, що полюбила копитана і з якою думкою. Я б тебе відвела від нього. Де таки сьому статись, щоб пан та узяв мужичку? Коли і явиться такий супостат і стане таке казати, то се на сміх, на погибель. А якби ти не гордилася та не думала, щоб бути за паном, а вийшла б за мужика, от хоч і за Петра, що дуже мені у великій пригоді став без тебе, то було б усе не те… Ох, моя годинонька лихая!… Ну, та вже сказано, бог простить!… Будемо жити, неначе нічого і не було; і не спом'янемо нічим. А за копитана… нехай я буду молитись! Спасибі господу милосердному, що тобі на розум послав уклонитися од зла, що покинула єси свого урага, не подумала за ним таскатись, кинула усеє зло, прийшла до мене і дитину сохранила. Через се ти знайшла вп'ять моє серце. Годі ж, годі, не плач вже. Спочинь після такого турбовання. Завтра приньмемось за діло, як і попереду бувало".
От і справді, почали жити собі любенько. Векла чула, як селом осміяли її Оксану; чула і від Миколи, хазяїна, де жила, що не буде держати "мандрьохи", як усі узивали Оксану; так от зона і призвала і своїх хазяїнів, і ще декого з розумніших людей та й розказала їм про Оксанине страждання. От усі тут і розсудили, що се більш насильство було, чим своя охота.
Далі та далі, хоч де й побачать люди Оксану, то усе менш, усе менш сміються Оксані і усе менш прикладають прикладок. Бо насміялись, так вже й годі. Так Оксана-бо своє знала. Нікуди від матері ні на п'ядь і ні з ким вже нігде не водилась і не зналась. Одна собі у хаті сидить та робить; і матір зодяга і пропитує її, ніч і день рук не поклада. Тільки їй і проходки, що до церкви божої, та по воду, та куди роботу віднести.
Як обжилися трошки, тогді став Петро ходити до них; помагав їм де у чім і знай все своє товкував, щоб Оксана пішла за нього. Раз слухавши його довго, що він їй об сім казав, вона просила його, щоб ішов з нею. От і пішли, і прийшли на кладбище. От Оксана й каже:
— Петре, я завсегда знала твою добру душу; знала, що ти чесний і розумний чоловік. Мені тебе жалко було, що ти за мною убиваєшся, і я скоріш усіх пішла б за тебе, якби не явивсь… він, погубщик мій. Після сього, що я з собою зробила, я не достойна не тільки тебе, та й посліднього личмана. Тут, на батьковому гробові, де й сама колись лежатиму, закопала я свою славу, що показувала тобі, як ще йшла у село, свою дівочую косу, свою волю, до суду, до віку. Закопавши, поклялася: як не можна приставити знову моєї коси, так не можна мені стати достойною чесного чоловіка; не принесу нікому безчестя, не зав'яжу чужого віку, не остиджу ніякої сім'ї, не піду ні за кого. Петре, ти вбивавсь за мою матінку; як я згубила було її, ти не покинув її. Ти мене, як я у самій великій білі була, скрізь землю пішла б, ти не покинув мене на шляху, розважав мене, і як усі на мене напали, сміялись з мене, попрікали мені, плювали на мене й цурались мене, ти саме тоді хотів мене узяти, покрити мій стид і сором, увести мене меж чесних людей… Хто ж так зробив би, як не син моєї матері, брат мій рідний? Петре, будь мені братиком рідненьким! Не покинь мене, коли мене усі люди покинули! Прийми тут, де моя слава, де моя воля лежить, де й я колись лежатиму, прийми мою присягу, що не піду ні за тебе і ні за кого! Буду матері дочкою, якою колись була; буду сину матір'ю, поки… поки його батько… коли то ще не відцурається…
— Оксано! Жалко мені тебе рішатись, бо, бачить бог, і тепер тебе так люблю, як спершу полюбив. Хотів покрити твою славу, хотів показати людям, що вони неправедно осуждають; хотів бути батьком твойому сироті, бо на… нього нічого сподіватись. Коли, кажеш, хочеш бути дочкою, якою й була, так у сім ділі послухаймо матері: як вона скаже, так нехай і буде.
Подумавши, Оксана сказала: "Нехай буде, як мати скаже". От і пішли додому.
Мати вислухала Петра, потім вислухала і Оксану і сказала: "Петре, велика твоя душа! Бог тобі нехай відплатить за усе, що робив для нас і що тепер хочеш робити. Дяки нашої тобі мало! Дуже б я сього хотіла, щоб ще на свойому віку побачити моєї Оксаночки славу покритою; та що ж робити? Оксана правду каже. Ти молод чоловік, ти ще не знаєш, що можуть зробити людські речі… Хоч по капельці дощик крапа на камінь, а таки проїсть його; так і тут. Стануть говорити, товкувати, судити; ти се усе чуєш; попереду тобі нічого; а далі станеш прислухатись, думати, передумувати; далі й повіриш і станеш жалкувати, що узяв таку… зненавидиш її… А яка її доля тогді вже буде? Тепер яка єсть вона, одним одна душею, усе перестражда, усе перетерпить. Так, Петре! Правда, бачу, Оксанина. Будь же братиком, не покинь її з сиріткою, як я вмру, а мені будь таким, як я і до сього часу тебе бачу і благословляю тебе за се".
— Матінко рідная! — поклонивсь аж у ноги Петро і каже: — Прийми ж мене, сироту, у свою сім'ю. Благослови мене, як сина! Не цурайтеся мене і не бороніть мені содержати вас. Сестро Оксано! Уручи ж мені твого хлопця. Я приньмаю його замість сина. Як ти присягалася своєю славою, так і я от перед матір'ю заприсягаюсь, що не оженюсь ніколи. Після мене він наслідує і мою худобу. Благослови, мамо!
Векла поблагословила їх усіх і віддала Митрика Петрові руками і сказала: "Нехай же він буде Митро Зав'яжисвіт, бо він нам усім зав'язав світ".
Так і почали хлопця звати і у сільські списки так його записали. Векла з дочкою не мали ні у чім нужди: Петро їм помагав і усім поділявся. Сяк-так зібралися, купили двір і жили собі, хвалячи бога милосердного.
Раз, так вже годів через п'ять після того, як се діялось, убіг у хату Митрик і кричить до Оксани: "Мамо, мамо, а в мене є біленький шажок! Ось бач!" І показує гривеник.
— А хто се тобі, сину, дав? — пита Оксана.
— Пан дав, — каже.
— Який же там пан?
— А ось який, — каже вже Петро, що увійшов за ним у хату. — Копитан.
Оксана так і поблідла, і затрусилась.
— Та не лякайтесь, а слухайте, що було, — казав Петро. — Дивлюсь, на станціоннім дворі, що біля мене, стоїть бричка і ходить по двору таке, мов наш копитан. Я підійшов ближче… дивлюсь… він і є. Я подумав, що з нього буде? Покликав Митрика та і йду у хату, буцім до смотрителя, а він мене і зопинив:
— Се твой мальчик? — каже.
— Нєту, ваше благородіє, — кажу я, — се копитанський. — Так прямо і відрізав.
— Как копитанський? — аж скрикнув і підійшов до хлопця.
— Так, ваше благородіє, — кажу, — команда стояла тут, так копитан зманув у нас дівку, Оксану. Так вона утекла від нього і принесла сього хлопчика.
— Так ето єйо син? Да, мошенник, какой бойкий, — та узяв його за чубчик і поскуб легенько, та й каже: — Так она-таки дійшла назад? А мені сказали, што она із сином утопилась.
— Ні, ваше благородіє, — сказав я, — прийшла сюди і живеть тут у великій бідності…
— Виш, как мене обманули, — каже. — О, да плут будеть мальчик. Увесь у меня.
Тут ще подьоргав його то за ухо, то за чубчик, а далі вийняв гривеник, та й дав хлопцеві, і каже: "На, отдай матері, штоб тобі орішков купила". А сам сів у бричку і поїхав.
Так розказував Петро.
Оксана узяла гривеник, звела очі до бога і кинула той гривеник у вікно, аж геть на вулицю, де діти грались; обняла Митрика і гірко-гірко заплакала…
