Іду на вас - Опільський Юліан

І не ізгоєм тобі бути, а старшим між гриднями.

Добриня був зворушений, Володимир дивився з подивом і пошаною на молодого, а так уже заслуженого хлопця, а Святослав ударив себе рукою по коліні та, видно, чимсь вельми тішився.

Лише Мстислав почервонів.

— Милостивий князю і ти, достойна княгине, — відповів тремтячим голосом, — не на це я розказав вам мою пригоду, щоб узяти нагороду. А хочете мене обдарувати, то вже обдаруйте свободою від Рогдая, але іющо ці скарби? Цей ланцюг — це майно. А я за наживу не служу.

Святослав поклав йому на плече руку.

— Це не нажива, хлопче, а знак вдяки від дорогої моєї Малуші для тебе. Що ти свобідний, то на те наша княжа власть боронити пригноблених. Це тобі належиться і це ти одержав. А про нагороду поговоримо опісля. Ось ти краще розкажи Малуші за свою рідню, а я а Добринею пораджусь, як би то завтра уладити похід.

Молодець розказував княгині за батьків, братів, Рогдая, Калину, Власта і нічого не приховав, бо бачив, як співчуваючим та добрим було серце цієї жінки і матері героїв.

І довго в ніч радилися ще князь, найстарший воєвода і наймолодший гридень.

VIII. НА ПОРОГАХ

Слідуючої днини вдосвіта князь. Святослав пішов з усією ріднею та дружиною на берег Дніпра. Тут волхв Перуна приніс коня в жертву богові, а жертовною кров’ю окропив чайки на ріці. Відтак упорядкував князь дружинників. Попереду їхали на десяти чайках варяги разом із більшим руським відділом, який мав перетягати човни через пороги. За ними йшли поляни і деревляни, опісля — сіверяни та допоміжний відділ чорних болгар і вятичів. Позаду — тиверці й уличі.

Кожне з племен, які заселювали широку і родючу Руську землю, послало вибір своєї молоді у військо князя. Усе це були добровольці, які збиралися під рукою героїчного володаря добувати слави у далекому краї. Могутньою та багатою була Руська держава, і ніхто з сусідів не міг їй дорівнятись або стати для неї небезпекою. Тому усі, що бажали воєнної слави, йшли за князем у Болгарію. Ніхто недобачав ще і недооцінював як слід печенізької небезпеки та не дбав про оборону степів.

Святослав навмисне пустив варягів уперед, а сам їхав серед уличів, у колі сотні вибраних дружинників, на самому кінці походу. Порядок, який визначено першої днини, мав залишатись і на майбутнє. Але ось через два дні з’явився між дружиною князя Фарлаф, який приїхав запитатися, чи князь не зробить яких-небудь змін у розстановці дружини. Але Святослав відповів:

— Ні, змін не буде, іди, як умовився, передом і не журися про це, що діятиметься за тобою. Старайся доїхати чимдуж до Херсонезу на умовлене місце.

Фарлаф поклонився. О, якби він був знав, яке значення мають ці слова! Те саме сказав йому недавно Партеній і то майже тими самими словами.

Коли варяг від’їхав, князь видав Мстиславові кілька наказів, але так, що ніхто їх не чув, крім самого молодця, і дав йому перстень з рубіном та двома перлами. Рубін і два перли, це був знак Святослава, відомий усім його полководцям.

Мстислав поїхав уперед услід за Фарлафом аж до перших човнів, у яких їхали поляни. За порадою воєводів, вибрав собі Мстислав найхоробріших і залишився з ними позаду. Те саме вчинив Мстислав і з іншими дружинами. Воєводи дивувалися, на що князеві саме найхоробріших вояків, одначе не противилися, і коли над’їхав князь, Мстислав ждав його на чолі кількасот найдобірніших молодців.

— Браття і дружино! — сказав до них Святослав. — Слухайте у всьому Мстислава Воєславовича, як слухали б мене. На це моя княжа воля. Він поведе вас у Херсонез, а там вернетесь знову до своїх воєводів!

Це сказавши, поїхав далі, а все оточення князя і самі дружинники Мстислава ламали собі голову, що це за молодець та яка його роль. Але у Мстислава не було гордовитості, і всі побачили, що це не є ніякий любимець князя, лише звичайний собі начальник відділу, який сам, може, не дуже і рад, що мусить самостійно орудувати військом.

І справді, накази князя були ясні і точні. Мстислав мав якнайкращу волю, але все-таки князь наражував життя — цей найдорожчий скарб Руської землі. Він, Мстислав, мав бути сторожем цього скарбу. Недивно, отже, що весь час проходив у нього, мов у гарячці.

Човни плили тимчасом з водою. Варяги попереду, з за ними інші дружини, кожна про себе. Між поодинокими відділами були чималі відступи, так що ввесь похід розтягався майже милю. Порядок цей заведено тому, щоб човни з поживою, яку везли з собою дружини, не перемішувалися з іншими, не наїздили один на одного та не спричинювали безладдя.

Аж ось почувся здалека гук та шум води, яка розбивалася об гранітні скелі — це були пороги. Ось тут почалася для дружини Святослава найтяжча праця. Через деякі пороги переїздили уміло улицькі керманичі з усім набором, через інші треба було людей та набір перевозити берегом, а лише порожні човни сплавлювали водою вниз. Поміж скелястими лавами порогів була завжди смуга спокійнішої води, і завдання керманичів полягало саде в тому, щоб провести туди човни. Але це не завжди вдавалося, і кілька човнів розбилося таки об виступаючі лави. Правда, це не спинювало походу, доки надвечір не доїхали дружини князя Святослава до п’ятого порога — Ненаситця.

Тут спинилися усі човни, а дружинники стали табором на березі. Уперше від виїзду з Києва зібралися відділи знову разом і переночували вкупі. Численні огні запалали у тихому вечірньому повітрі, але веселості не було у зборі. Всі ті тисячі молодих людей не боялися ніякого ворога, ні небезпеки, але у всіх однаковою була обережність перед темними силами Чорнобога — Морока та його дітей.

Колись давно син могутнього бога Дажбога Дніпро плив собі спокійно у Руське море гладкою спокійною хвилею. У його водах відбивали ясні зорі, князь-місяць та святе сонце свої світляні лиця. Тоді у глибокій воді поставало друге сяйво, що блищало та ясніло, хоча не гріло. Це був наче сон про небо у глибині води.

І позавидував бог пітьми, Чорнобог — Морок, злобний степовий Див славі Дажбога і став перебігати дорогу Хорсові сірим степовим вовком. Але наче удар з батога, ударив його промінь із ясних очей. Завив, заскавулів Див вовчим голосом і провалився у землю. Аж вийшов уночі над воду, щоб її спинити, але страшний блиск зір, що сяяли у дзеркалі, осліпив його. У скаженій лютості провалився Див, і знову усі створіння зраділи, бо думали, що навіки зник уже з світу батько усього злого та усієї погані. Аж ось почала ворушитися земля-мати та кидати величезні вали землі. Ці вали репалися, наче боляки, а з них висувалися до сонця, до Хорса-Дажбога чорні руки, щоб порвати сонячний круг та запроторити у підземелля. Кинув Хоре своїми променями на темні сили Морока, безсильно опали простягнені руки чорних потвор. їх тіла повалилися на землю і вкрили її довгими рядами, скаменілих туловищ — жулавцевими скелями. Залягли вони і в руслі ріки, але вода вдарила на них знизу з страшною, непоборимою силою добра, що побиває лихо і, проломивши чорні звали, пробила собі шлях у море. Одначе під цими скам’янілими трупами дітей чорної сили не спить вона сама, хоча й не посміє стати супроти білої, ясної, доброї сили.

Але зрадливо, крадькома, коли ніхто про це і не думає, виринають перед очима плавця чорні страшні руки і поривають необережного у безодню серед скаженого реготу всіх дітей Чорного бога. Тому не раз у давніх часах купці та вояки приносили у жертву темним силам рабів, коли приїздили на пороги. Не робив цього Святослав. Де можна було, там боровся з ними і перемагав, де годі було надіятись перемоги, там наказував воякам іти берегом.

Коло Ненаситця заночували всі дружини, крім варягів. Ці перетягли свої човни уже з полудня, а надвечір були вже за порогом. При вогнищах розсілися лише самі руські люди. Усі мовчки поїли, що бог дав на вечерю, а відтак полягали спати. Варти не ставив ніхто, бо навіть печеніги знали про страшних духів Ненаситця і боялися їх. Навіть вдень боялися доїздити до самої води, бо, мовляв, хто задивиться у скажені вири порога, того він і невидимою силою пірве та зітре у своєму кам’яному млині.

Навіть сам Святослав не співав та не веселився, як це у нього бувало при походах. Поважно догризав кусень м’яса та запивав пивом, а його воєводи сиділи мовчки поруч нього. Повечерявши, потер чуба дебелою рукою і поглянув на збір.

— А що, браття воєводи! Гострі наші мечі та списи? — спитав суворим, різким голосом.

Усіх прошиб страх. Невже ж Святослав береться воювати мечем з Дивом-Мороком?

— Гострі, князю, — відказав за усіх сіверський воєвода Шварно, — та, бач, не знати, на кого нам зняти їх прийдеться. Ворога нема!

— А ось там!

Тут князь вказав рукою на біляву піну, яку скаженіюча Дніпрова хвиля вигортала з свого нутра та випльовувала на скелистий берег.

Всі задубіли і замовкли. З сумнівом глянули один на одного з німим питанням у очах, чи, може, злі духи не помішали глузду князеві.

— Борися, князю, з людьми! — сказав по хвилині мовчанки Шварно. — Але духам дай спокій, бо їх не побореш мечем, ні списом та не захистишся щитом. Думай про молитву або жертву, не про бій, а якщо не хочеш молитися, то мовчи, не визивай темних сил, бо ти не бог.

— Ха, ха! — засміявся князь злобно. — Знаю я добре, що так є, як кажеш. Але чи ти думаєш, що темні сили лише у ненаситецьких пропастях ворогують на світло, на сонце і на добро? Як під цими святими хвилями криються чорні руки Дивових чудовищ, так серед вірної княжої Чужини чаїться… зрада.

Наче грім ударив раптом серед зібраних. Всі позривалися, лиця почервоніли, заблищали очі, а мечі з зловіщим блиском вискочили з піхов.

— Як-то? Що то? Хто зрадив? Кого? Де він? Топором злодія!.. У воду! В гноївку під грати! — вигукували воєводи, прискочивши до князя, який непорушно і спокійно сидів, сперши руки на меч.

— Хто зрадив, знаю, — відповів воєводам, — і його тут нема. Що буде далі, побачите. А поки що нехай кожний з вас, переволікши човни у воду, збере всіх своїх вояків і стає від ріки аж до лісу в Звичайному порядку.

Тут показав на темну стіну лісу, що простягався поруч берега у деякій віддалі від води.

Воєводи мовчали. Як-то? У війську коїлася зрада, а вони про це нічого не знали? А може, прийдеться завтра рубати зрадників? У грудях кожного закипіла злість і жадоба пошматувати проклятих ножем або топором.