Українські гумористи та штукарі - Нечуй-Левицький Іван
Убрання його показує його демократичну направу само по собі тільки в убранні, але він і справді демократ по своїй вдачі, його тягне до мужиків, він горнеться до мас, до народу. Антін правдива супротилежність пана Зануди, гордого своїм дворянством та своїм шляхетським родом. Антін зачісує волосся вгору, одкидаючи його на середину голови. Лоб його білий, блискучий, згористий, вганяється клином в темнувате волосся. Тім’я в його високе й трохи гостре зверху. Густі вуса, колючі й шерсткі, як щетина, коротко обстрижені. Антін голився, не запускав бороди, і ще й тепер навіть, запустивши бороду, підстригає її коротенько.
На криласі повно півчих. В кутку, на першому місці, стоїть дяк Степан Ілліч, вже доходжалий чоловік, кудлатий та пелехатий; він співає, доконче підперши лівою долонею щоку й нахиливши голову, неначе він напрямлює свій густий бас у рукав. Поруч з ним стоїть старий Терешко, що прослужив у москалях за часів Миколая І 25 рік. Терешко не то хрипить, не то шипить, не то дзижчить: випускає з горла щось схоже на дренчання розбитого казана. Коло його Іван Михалчевський потягує сипким здоровим баритоном. Олександр, як наймолодший на криласі, повинен вдавати, по думці дяка Степана, найтоншого дисканта, і Олександр пищить фальцетом, як порося в тину. Хор загалом нагадує бренькаючі й дзвенячі Томкові цимбали й міфічні гусла-самограни. І на фоні того шипучого, гудючого й бреньчачого акомпаніменту в’ється чудовий тенор Антонів, високий, дужий і вкупі з тим м’який, як оксамит, співучий, як флейта. Антін зовсім покриває своїм здоровим голосом ті цимбали й гусла-самограни. Його тільки й чути на всю церкву, чути навіть за Россю на горі; а усей хор шипить та хрипить, неначе десь далеко, десь за скелями над Россю. Широкий та надзвичайно високий Антонів голос, його сила й м’якість були б красою усякої сцени, а найбільше в комічних п’єсах. Навіть в його співанні в церкві примітне комічний сутінок у голосі, бо в співі нема й сліду церковного сутінку мелодій. В йому чути бравість, безжурність, чуть щось молодецьке, чути веселість, жвавість, бадьористість навіть у смутних або поважних церковних мотивах. Він співає в церкві трохи на парубоцький зразець, як часом парубок десь виспівує за річкою сам один, вертаючись з вечорниць. В його співанні в церкві чогось ніби чуєш і пригадуєш мотиви уподобних йому пісень. Здається, він от-от зверне з "Господи помилуй" на "Сім день конопель, а ячменю — три дні".
Антін співає, й скоса все зиркає в бабинець, та зорить блискучими зіньками по дівчатах. А бабинець літом цвіте, як квітник, і карими очима, і чорними бровами, і стрічками та квітками, і червоними намистами. Є на що подивитись і звеселить очі й душу. Антін все було поглядає на красуню Олену. Але на стеблівському небокрузі зійшла нова зоря: то була приблуда з якогось села, Олександра, делікатна, русява, з тонким обвідом лиця, з карими задумливими очима. Олександра стала на роботу в суконній фабриці. Вона трошечки, ледве примітне шкутильгала, її права нога була трошечки вивихнута в кісточці; але зате вираз її лиця був дуже симпатичний. Карі ясні очі були розумні, наче думаючі, як це часто буває в калікуватих людей, котрі змалку звикли вдумуватись й задумуваться. Олександра неначе туманом заслонила для Антона чорнобриву Олену. Антонові почали сміятись цією Олександрою, але Антін начебто не вважав на неї, ще й продражнив ту Олександру приблудою, кривуцою та кульгою і неначебто зовсім не цікавився нею. Смійтесь, мов, а мені байдужісінько за неї.
— Ото знайшли ким сміяться мені — якоюсь кривуцою. От якби її спарувать з кривим Коркішкою Гнатом, так була б саме пара: він направо шкутильгає, а вона наліво. Саме доладу! Є в мене своя Мелегерія Султанівна, дочка самого султана турецького. Живе вона в кришталевих покоях, спить на золотому ліжку, їсть золоті галушки. Ото так моя! А то вигадали якусь кривуцу. — так одбивався Антін жартами, але дівчата висміяли йому очі тією кривуцою.
На цю кривуцу найчастіше поглядав Антін з криласа.
В церкву входить пан Зануда, зачесаний, прилизаний, в новім убранні. На йому рожево-рябенькі вузенькі штанці й коротенький дешевенький сіртучок, але модний, куценький. Пан Зануда простує до царських врат, стає поперед усіх людей і б’є три поклони, стаючи коліньми на східець солії. Його куценький сіртучок за кожним поклоном лізе вгору на стан, і чесній громаді ніяково дивитись. Передні люде спускають очі додолу. Малі хлопці осміхаються й переглядаються. Зануда гордовито випрямлюється на ввесь свій зріст, неначе на його "персах" висіли ті "мегдалі" та "регалі", котрими були обвішані груди його батька бригадира, як любив часто говорити та чваниться пан Зануда. Він швидким махом пригладжує долонями, як було каже Антін, свої пейси, йде просто в олтар і стає трохи не рядом з священиком. Антін з криласа бачить ті Занудині миги й тріпає й собі по висках наперемінку то однією, то другою долонею. В бабинці Антонові жести вже примітили дівчата. Дівчата й молодиці осміхаються крадькома, а благочестива й сердита баба Марта чварувато супить брови й їсть очима Антона.
Служба божа скінчилась. Сотні ніг зашаруділи й зачовгали чобітьми по помості. З церкви неначе полився народ через двері. З крутої гори, на котрій стоїть церква, потекла неначе жива річка. От вона дотекла до гатки, далі до ятки коло порона й виливається на порон. Порон стає повнісінький людей. Натовп мальовничий од ясних квітчастих та пістрявих уборів. Поронщик розмотує вірьовку з причалу. Порон вже одчалюе, одходить вже сливе на сажень. Антін опізнився, десь загаявся. Він добігає до порона, розганяється з усієї сили й перескакує на порон. Його круглувата постать з підобганими на льоту ногами майнула над водою, як летючий м’яч, і неначе впала на порон.
На пороні дівчата стовпились спереду, напоготові поперед усіх людей скочить з порона на супротилежний берег. Молодиці й баби стоять по правій руці. Чоловіки й парубки стають густим рядком коло кодоли й тягнуть кодолу порона. Коло кодоли не видно ні однієї молодої молодиці. Жінки ніколи не тягнуть порона, коли на пороні є чоловіки. Коло кодоли чорніє густий рядок чорних смушевих шапок, неначе рядок чорних птиць обсів кодолу. Чоловіки ледве доторкуються руками до кодоли. Порон плине по воді, як селезень, плавко, швидко. Проти чоловіків стоїть купа молодиць в квітчастих хустках на голові, баби в білих намітках. Спереду дівчата, як мак процвітає, усі в квітках, стрічках, в зелених, червоних квітчастих горсетах без рукавів. Рукави сорочок чудово повишивані. Порон з мальовничим квітчастим натовпом швидко, хутко лине по тихій воді, ніби кошик, повний усяких квіток, пущений на воду. Небо чудове, ясно-синє, як бірюза. Круті гори понад берегами неначе вкриті зеленими килимами. Високі стрімкі, як стіни, скелі коло церкви дивляться в воду й одкидаються ясно в воді. Верби та лози над водою ніби дрімають в теплому мареві. Вранішнє сонце ясно освічує картину. Щось радісне, празникове неначе розлите в самому гарячому тихому повітрі, в проміннях сонця.
Антін веселий, його надихає й ожвавлює веселий натовп. Порон для його готовісінька сцена з глядачами. Але з дівчатами та молодицями йому не личить жартувати в цьому місці: на пороні стоять батьки, чоловіки. На цей раз Антін націляє свої жарти на безоборонних бабів.
Серед порона стоїть баба Струлиха, стара-престара, суха, як опеньок. Коло неї онуки. Однією рукою вона держить за ручку маленьку онучку, другою спирається на палицю. Спина бабина зігнулась; голова похилилась униз; очі каламутні, неначе змертвілі. Підборіддя її підв’язане білою хусточкою, складеною навхрест. Два угли хусточки теліпаються: вона підв’язала вид, бо в неї боліло в горлі. Струлиха тиха, плохенька, як плоха курка, смирна, як ягня.
— А чого це в вас, бабо, біла борода виросла? Була, була баба, а це з баби став на старість дід, — обертається Антін до Струлихи.
Баба Струлиха сміється, цебто робить якусь гримасу, схожу на сміх.
— А коли ж, бабо, мені до вас старостів слати? чи в М’ясниці, чи нехай вже в петрівку? — чепляється до баби Антін.
— Е-с-с-с! — пускає баба беззубим ротом якийсь звук, нагадуючий мекання ягняти.
— Струлиха петрівчана молода, — обзивається коло кодоли один дядько. — Шли, Антоне, старостів до баби перед Петром: буде саме й в добрий час.
— А не дасте ж часом, бабо, мені гарбуза? — питає Антін.
— Е-с-с-с! А бодай тебе бог любив та добрі люде! — шамкає баба з-під білої бороди.
— А скриня ж у вас не порожня? га? А рушники вже напрядені? — питає Антін.
— Е-с-с-с! А бодай тебе миша вбрикнула! А щоб тобі курка на ногу настоптала! — шамкає баба лайку, схожу не то на молитву, не то на замовління од слабості та болісті.
Антін бачить, що з такого креміня не викреше вогню для своїх жартів, бо вогонь у йому погас зовсім. Він дає покій беззубій Струлисі й напрямлює своє кресало на зубату бабу Зіньку.
Баба Зінька висока, тонка, як безлистий соняшник-стоян, з маленькими тонкими руками, з тоненькою гусячою шиєю. Вона удова, ще не зовсім стара й дуже не любить, як дівчата й хлопці звуть її бабою. Зінька в білій свиті і в старих полинялих жовтих чоботях: це знак кокецтва та пишання. Зінька весела, говорюча, любить пожартувать, посміятись. Вона слабка на серце. В неї не то що слабість, а просто-таки хвороба — молоді паничі, котрих є багацько і в сахарні, і в суконній фабриці, і в питлі.
— Нічого в світі так не люблю, як паничів, — не раз було каже щира Зінька навіть прилюдно. — Аджеж я стала на роботу в сахарні, щоб надивиться на тих капосних паничів. А як де вгляджу панича, то ладна бігти за ним аж на край світу.
Очевидячки, наївна й ласа до хлопців Зінька являла собі свій ідеал чоловічий, свою палку мрію не в свиті та в смушевій шапці, а в сіртуку, в циліндрі, а може, навіть і в фраку, цебто в тому образі, в якому народ, більше темний, ніж Зінька, бачить часом на греблі або в болоті чорта. Зінька зовсім космополітка в цій справі й навіть європейська людина. Селяни продражнили її нехтувальним прізвищем, збільшувальним назвищем — Зіньовать. Якби баба Зіньовать чудом стала мадам Зіньовать, вона б забігла за будлі-яким фраком на теплі води в Баден-Баден, або в Емс, або в той край, де "цітрони стигнуть".
— Ги-ги-ги! — пускає Антін ноту підробленого, трохи придуркуватого сміху, дивлячись Зіньці просто в самісінькі очі.
— Ги-ги-ги! — обзивається до його сміхом у такий самий тон і Зінька.
— Ги-ги-ги! моя бабо, моя бабко, моя бабочко, моя бабонько, моя бабуню, моя бабусю, моя бабусечко, моя бабунечко, моя бабусенько гарнесенька! — змінює Антін слово "баба" само по собі з отрутною думкою на умі.
— Оце розбабився! Чи не ради святої неділі? Яка я тобі баба? Хіба я тобі пупа різала? — одказує зобижена вже Зінька.
— Моя щебетушечко, моя беззуба цокотушечко! — сокоче далі Антін.
— Та брешеш-бо! В мене ще, хвалить бога, усі зуби в роті, — каже Зінька й зумисне говорить якось з розмахом, зумисне роззявляючи рота та одслоняючи на всю довжину свої тонкі губи, з-під котрих блищить два рядки білих зубів: на, мовляв, та дивись і не бреши.
— Ой, моя ти писаночко рябесенька! Держіть мене, хлопці, бо не видержу далі! Пришлю до тебе сватів, бо ми з тобою паристі! — меле Антін.
— Хіба ми коні, щоб були паристі? Але ж і паристі! ти присадкуватий, низький, як гарбуз, а я висока.
