Вітя і шахи - Мінович Олександр

Вітя навчився грати у шахи ще до того, як іти до школи. Цю премудру науку допоміг йому засвоїти дід Лукаш.

За 25 років радянських таборів, які "заробив" дід у "совєтів" за зв'язок з підпіллям УПА, став він гравцем високого класу. Довелось йому сидіти з людьми освіченими. Професорами, академіками. Карти були не для них. А шахи давали можливість зберегти навички у логіці, виділятися серед тих, хто за картами міг програти життя.

Вдома, в селі, у шахи ніхто не грав. Тож прийшлося дідові вчити внука, аби мати колись суперника.

Мати, побачивши це, кричала на діда:

– Краще букви навчили б писати й читати. Нашо йому ті коники переставляти?... Хіба воно йому згодиться?... Чи може хліба дасть?... От не маєте, тату, шо робити.

– Ти там розумієш… То наука, краща за букви... Їх в школі навчать. А цього тільки я зможу… Проявить хист – до всього буде здатен... Мислити буде вміти.

Дід возився з Вітею за кожної ліпшої хвилини. Вечорами, неділями, в часи, коли можна було від роботи спочити. Немічність, старість та зароблена по сибірах астма сприяли цьому. Спочатку грав з внуком без ферзя й слона. Потім тільки без ферзя. Ще згодом – тільки без слона чи пішака. А з часом – на рівних.

Хист у Віті таки був. В діда вдався… Науку переймав, наче дід дрова рубав: прицільно, зосереджено, впевнено. Виграти ще не міг, але старався вельми. Часом дід аж лисину скріб, щоб знайти вихід з ситуації й не програти. Піддаватися старий не любив, не вмів і не хотів. Вважав: таке на користь внуку не піде. Справжнім бійцем не буде.

Десь у п'ятому класі Вітя вперше у діда виграв. Той довго сидів, аналізуючи програну партію. Нарешті піднявся й промовив:

– Талант у тебе, хлопче… Станеш великим шахістом… Зіграти таку партію не кожен зможе. Повір мені на слово… Я колись у таких майстрів вигравав… Куди там!... Шо таке клас – знаю… Талант!… Безумовно талант!

Дідова похвала окрилила малого. Раніше такого Вітя не чув.

Аби внук досяг вищого рівня, дід Лукаш виписав журнал "Наука та життя". В ньому завжди друкували складні шахові етюди. Не один день треба було голову ламати, щоб знайти вирішення.

Вітя брав листок з задачкою до школи і тихцем на скучних уроках корпів-розгадував.

Однокласники, помітивши його захоплення, спочатку зацікавились, а потім швидко відстали. Нічого в тому не розуміли. Знали, що Вітя забавляється зі своїм дідом у цю нудновату, на їх погляд, гру. Розвага, та й усе. Так і вчителі це сприймали.

Віті від того тільки краще. Ніхто не пристає з питаннями, не лізе з допомогою. Може хлопець спокійно напружувати мізки, розв'язуючи свої шахові задачки.

В тому році районне начальство зробило для сільських людей свято. Гучно назвали його фестивалем для колгоспників. На мальовничу дубово-ліщинову галявину в лісі завезли виїзні магазини, тир, змайстрували трибуну для виступів і нагороджень, вкопали лавчини для глядачів, відвели площадку для гри у волейбол.

А найголовніше для Віті – поставили столи для гри у шахи.

З райцентру привезли шахіста. Поважного дядька в двобортному синьому костюмі. Кандидата в майстри. Мав грати на десяти дошках одночасно – показувати клас.

За столи сіли переважно люди з райцентру. Вони знали один одного по іменах. Напевне теж шахісти. Привезли, мабуть, показати їх сільському народу. Аби вони несли "культуру в маси".

Вітю спочатку брати не хтіли:

– Малий ти ще, хлопче… От підростеш трохи, тоді приходь… Он іди краще в шашки спробуй. В "чапаєва"… То якраз для тебе.

За Вітю вступився дід:

– Візьміть хлопця… Хай зіграє разок… Гляньте – проситься… Шо вам, стілець пересидить?... Все рівно дві дошки ще вільні.

Проти дідової логіки та прохань не встояли. Взяли.

Вітя дуже хвилювався. Не міг довго зосередитись. Якби дід Лукаш не штурхав під боки – не зміг би й почати.

Але за звичною грою хвилювання кудись поділося. Вся увага перейшла на шахове поле.

Кандидат розправився з суперниками хвилин за десять.

На його велике здивування за столом залишився тільки малий п'ятикласник.

Підійшовши до хлопця, зосередившись на партії, чоловік у синьому двобортному костюмі прийшов до невтішного висновку: у малого є явна тактична перевага.

Кандидат підсунув стілець, сів і надовго задумався… Запалив цигарку… Нервово теліпав ногою під столом, барабанив по ньому ж пальцями… Мугикав протяжну мелодію… Зважував… Потім зробив хід, ще один, і зрозумів: суперник не для жартів… Аж спітнів… Програти якомусь піонерові та ще й на людях – було геть ганебно. Але шансів ніяких.

Спасли кандидата глядачі. Чутка, що школяр обігрує маститого спеціаліста, швидко облетіла фестивальну галявину. Народ посунувся дивитися на сенсацію. Гравців оточив тісний натовп. Посипалися вигуки:

– Давай, малий! Покажи, як наші можуть! Провчи заїжджих, хай знають!

Така гучна підтримка збила Вітю з зосередженості. І він зловив ґаву. Партія закінчилася внічию. Кандидат тихенько радів – це був не найгірший для нього варіант.

Люди вимагали зіграти ще раз, аби виявити переможця, але Вітя швидко зметикував – ризикувати невигідно. Слави в той день йому й так було достатньо. Тож вирішив схитрувати:

– Більше не можу… Мені мати наказувала у цій годині вже вдома бути… А то достанеться.

І гайнув швидко подалі від шахових столів.

Вдома дід Лукаш сміявся:

– Ох і хитрун ти, внуче… Ох і хитрун… Ти бач, як викрутився… Вважай, шо два рази майстра переграв. Один раз за дошкою, а другий – як ловко втік від можливої поразки… Але то тільки на перший раз таке можна. Дальше ніколи від бою не біжи. Програєш – то програєш, але навчишся боротися.

Слава – річ коротка. Потребує постійного підживлення. Фурор, зроблений Вітею на фестивалі, швидко забувся. Нових підстав для того, щоб звернули на нього увагу, хлопець не давав.

Мати на здібності сина не зважала. Заставляла полоти картоплю, пасти корову, виводити на вигін теля. Словом – робити все належне сільському хлопчаку. А ще школа, ровесники, футбол, цікаві книжки: відривали від шахів.

Назад до них повертав дід Лукаш. Як тільки випадала нагода – він тут як тут:

– Ну шо, зіграєм партєйку?... А то розучишся й ходити.

Вітя залюбки складав діду компанію.

Одного разу Лукаш, програвши, сказав хлопцеві: треба йому їхати в райцентр. Рівень підвищувати:

– Примітив я, – сказав дід, – шахісти там у парку, біля річки, збираються. І отой наш знайомий кандидат там буває. Треба тобі з ними грати – я вже від старості втрачаю кваліфікацію.

В неділю дід видав онукові карбованець на дорогу та випровадив на автобус до районного міста.

Перший виїзд вийшов невдалим. Вітя вибрав не ту компанію. Коли почав гру – виявилось: грають на гроші. З годинником. Та шукають способу надурити суперника.

Тільки хлопець натиснув на кнопку годинника не тою рукою, якою пересував фігури – йому присудили поразку. За порушення правил. Ще й гроші забрали.

Вдома дід Лукаш дав нові настанови: на гроші більше ніколи в житті не грати, про умови гри взнавати наперед, в суперники шукати тих, хто добре грає й не махлює.

Наступного разу Вітя попав у правильну компанію. В ній був і знайомий кандидат. Школяр швидко завоював авторитет. Досвідчені гравці дивувалися майстерності та рідкісному хисту малого. З ними Вітя відточив своє вміння.

Запросили хлопця на першість району. Вітя легко вийшов у фінал. Всі бачили – хлопець непереможний.

На фінальні змагання напросився дід Лукаш. Він дістав зі скрині свою парубоцьку вишиванку, вручив онуку:

– Візьми, внуче… Хай вона тобі буде талісманом і принесе удачу… Я, як її колись вдягав, то наче сили прибувало. Може покійна твоя прабаба в чомусь зналась… Вишила таке, шо міцності додає… І тобі скажу – насправді.

Сорочка була трохи завеликою, але в ній Вітя почув себе якось святково, піднесено, впевнено.

На тридцятому ходу хлопець поставив супернику мат – став чемпіоном району.

Дід був на сьомому небі. Всі вітали переможця, пророчили йому велике шахове майбутнє.

По дорозі додому вирішили нікому про перемогу не говорити. Ні в школі, ні вдома. Хтось буде заздрити, а хтось не зрозуміє, то краще до пори мовчати.

Через деякий час Вітю запросили взяти участь у юнацьких змаганнях. Хлопець легко переміг у районі, а потім і в області.

Вишиванки тепер на змаганнях не знімав. Дуже вже комфортно у ній почувався.

Пройшов ще час…

Вітю офіційно запросили взяти участь в республіканських змаганнях.

Запрошення привіз у село сам заввідділом спортивної роботи області. Чоловік своє діло знав. Рекламу Віті зробив значну, ефективну.

Про вміння й досягнення хлопця в один день дізналися і в школі, і в селі, і в колгоспі. Всім було сказано: велика честь мати такого хлопця, який буде відстоювати область на таких високих змаганнях. Та ще й має дуже великі шанси їх виграти. Бо так кажуть спеціалісти.

Завертілося навкруг Віті… Катавасія почалася шалена.

Директор школи й вчителі вшанували на загальному зібранні школи. Аплодували, тиснули руки, відзначали скромність в тому, що мовчав. І корили за це ж. Бо скривати такого не можна. Це ж для всієї школи пошана, для всього села і району. Виховали такого піонера...

Голова колгоспу вручив хлопцю новий костюм і черевики. Аби мав у чому їхати до Києва. Настановляв без перемоги не вертатися. Битися до кінця, прославляти колгосп і район.

У селі та школі всі стали цікавитися шахами. Школярі потягнулися до діда Лукаша, аби навчив.

Дорослі дядьки хвалили діда – такого внука виростив.

Обласний начальник хотів Лукаша особисто вшанувати, але парторг колгоспу відбив. Розповів про дідове минуле. То начальник швидко вшився назад до своїх кабінетів, злякався вимазатися об діда – кар'єру собі зіпсувати таким знайомством.

До столиці Вітя знову поїхав разом із старим Лукашем.

В день змагань обоє вдягнули вишиванки. Так і з'явилися до палацу піонерів, де змагання мали проходити. В столичному тролейбусі люди дивились на них, мов на артистів – більше у вишиванках ніхто не ходив.

В оргкомітеті змагань до цього вбрання відразу придерлися:

– Це вам концерт художньої самодіяльності, що ви так повбиралися?... У нас же юнацькі, піонерські змагання… Гляньте – всі учасники в шкільній формі, з піонерськими галстуками. А ви будете, мов білі ворони між них?... Не допустимо до гри.

Дід виступив на захист:

– Покажіть регламент… Де там написано, в якій формі бути?...