Вона зійшла до моря - Плужник Євген

Вона зійшла до моря. Хто вона –
Навіть самій їй байдуже віднині…
…Хіба ж не всі ми – єдності луна
В скороминущій і пустій відміні?

Лінивий рух, – і ось під ноги ліг
Прозорий вінчик – кинута намітка,
І на стрункім стеблі високих ніг
Цвіте жарка, важка і повна квітка –
Спокійни торс, незаймано-нагий!

Спадає вал… Німують береги…
І знову плеск… І затихає знову…
То пальцями рожевої ноги
Вона вгамовує безодню бірюзову.

І відкрива обійми їй свої
Ця велич вод, усім вітрам відкрита, –
Здається, повертає Афродіта
У білий шум, що породив її!