Відпустка - Радутний Радій

ВІДПУСТКА

На душі було так само, як і надворі — сіро та холодно. Надворі було ще й вогко, але душа моя висохла багато років тому. Висохла й зачерствіла. Може б і скам'яніла, та просто не встигла.

А надворі — о, там було мокро. Три дні морозів та завірюх; снігу насипало стільки, що завмер у нерухомості весь Київ; десятки замерзлих; снігові брили, що звисають мало не з кожного даху... а потім рррраз! — і все це неподобство почало танути. Не одразу, звісно, спробуй-то розтопи сотні тон снігу, але все одно швидко.

Тротуари перетворилися на канави з сніговодяною мішаниною. Зовні — сніг, а станеш — вода. Зробиш крок — і нога мокра, зробиш два — й обидві хоч викручуй. Пройдеш з десяток метрів — і мокрота повзе холошами вгору, аж до... ні, туди, на щастя не доповзає, зупиняється трохи вище коліна.

Втім, особливої різниці нема, бо з неба сиплеться така сама каша, а вітер послужливо носить її горизонтально, ще й знизу піддуває, якщо є під що піддувати. Хоч гідрокостюм одягай.

Давненько не одягав я гідрокостюма, вже навіть не дуже й хочеться.

Вогко було надворі, вогко та холодно. Не дивно, що й людей було небагато. Кажуть, в таку погоду добрий хазяїн собаку за двері не вижене... щира правда. Сам бачив. Запустив добрий хазяїн пса в хату, поклав у куточку якесь дрантя, собака хвостом помахав вдячно, й акуратно вмостився. Ані бігати не почав хатою, ані їсти просити. Просто заліг собі у теплі, й дякував за це долі. А може, не долі, а собачим якимось своїм богам.

А кіт заліз на антресоль під самісіньку стелю й всю ніч так і сидів, втупившись поглядом у небажаного гостя. "Як це так? — мабуть, думалося йому. — Собака — й у хаті! Не може такого бути, ну не може, і грець!"

Давно це було. Нема вже, мабуть, і собаки того, й кота. Сподіваюсь, потрапили вони кожен у свій маленький раєць. Окремий котячий та окремий собачий. А пекла у них нема. Ну скільки може нагрішити сумирна домашня тваринка? Хіба що сардельку вкрасти.

А я поки що є. І є у мене квартирка, вікно, потоки води на ньому й пляшка коньяку на столі.

А гостей у мене нема й не планується, незважаючи на Різдво.

І телевізора не маю, бо не люблю.

І дзвінок треба було б відключити, бо почнуть ломитися чи то посипальники, чи щедрувальники, чи як їх там правильно.

Кажуть, думка буває матеріальною. Мабуть, так воно й є, бо не встиг я цю думку домислити, як дзвінок мій задеренчав.

Саме задеренчав — старенький був дзвоник, радянський ще, й працював на своєму місці років півсотні, і ще, мабуть, стільки ж може — якщо не прийде новий хазяїн, не поставить домофон й не викине дзвоника.

А як не викине — то, може, ще трохи подеренчимо.

Поки я думав, чи йти проганяти гостей, чи зачекати, доки самим набридне, дзвінок задеренчав ще раз.

Наполегливі, бач. Доведеться йти.

Поки йшов, дзвоник подеренчав ще двічі. І знаєте, що я скажу? Опісля першого натиску кнопки гість міг розраховувати на ввічливість, після другого — на те, що його не пошлють, після третього — пошлють, але недалеко, а опісля четвертого — добре буде, якщо не заїдуть в пику.

Це я вмію.

Вмію я багато чого, хорошого й поганого, але якось так склалося, що застосовувати доводилось головним чином всякі деструктивні вміння.

Квартирка була старенька, і двері старенькі, й відчинялися досередини. Кажуть, ніби раніше так будували за таємним наказом НКВС — щоб тим зручніше було вибивати двері під час арешту. Брешуть, мабуть. У моєму випадку — точно неправда, бо не знаю за самі двері, а будинок поставили ще тоді, коли про якийсь там НКВС й думки не мали.

Зараз будують не так. Зараз двері відчиняються виключно назовні. Будівельники посилаються на пожежні інструкції; ті, хто вставляє сталеві двері — кажуть, що так треба, аби двері не вибили... але є ще один чинник — психологічний. Відчиняючи двері до себе, ти наче запрошуєш людину, а відчиняючи назовні — відштовхуєш.

Хтозна, що тут первинне, а що вторинне, але зараз всі більше відштовхують один одного.

І я теж вже давно нікого нікуди не хочу запрошувати.

Треба буде також залізні двері поставити, щоб відчинялись назовні.

А зараз — відкрити двері й зробити крок назустріч тим зайдам.

Я відчинив і зробив крок назустріч.

— Привіт, — сказала зайда. — Можна до тебе?

Скажіть, чи на вас коли-небудь падала шафа?

Навряд чи.

Й відро холодної води несподівано теж мало хто і коли отримував. І... ні, з більшими несподіванками навряд чи можна порівнювати, бо все-таки це не шафа.

Далеко не шафа.

Невелика була жіночка, й досить струнка, а зараз стала ще тонша. На диво схудла, і знаєте, що я скажу? Не досягнеш цього ніякими фітнесами-аеробіками, а лише всякими препаратами-паліями жиру.

Ох, дівчата-дівчата, що ж ви з собою робите? Повірте, не подобаються нам сухорляві вішалки для одягу. Пам'ятаю, давно-давно, ще замолоду бачив, як рвонула уся казарма до телевізора, коли там несподівано показали Сабріну. Не слухати кинулися — а дивитись. Тут якраз нагодився й пан полковник, й "струнко!" гукнули... який там чорт струнко!.. Засміявся полковник й лише рукою махнув: ех, мовляв, жеребці!..

Не кажу, що всім дівкам треба бути схожою на ту Сабріну, а все-таки бажано щось мати за пазухою, і я не про каменюку кажу.

Моя гостя колись мала, а тепер... наче щось є, але так просто і не побачиш.

Ех, дівчата, дівчата...

В одній моїй знайомій країні — все навпаки. Там вважається, що заміжня жінка повинна бути гладкою. Мовляв — бачте, годує мене чоловік, забезпечує. Все, як у людей. Воно з першого погляду наче й дурниця, але повії та незаміжні там і справді худі.

Останній раз, коли я взнавав щось про мою нинішню гостю, вона була щасливо одружена.

Ех, дівчата, дівчата.

Мабуть, ми б стояли у дверях з півгодини, але грюкнули двері під'їзду, й одразу кілька дзвінких хлопчачих голосів почали виясняти, хто у яку квартиру дзвонити буде.

Я ступив крок назад і сказав:

— Заходь.

Коли жінка зняла пальто, стало ясно, що грудей так просто не знайдеш, навіть якщо зняти не лише верхній одяг.

Якщо не знаєш, що з гостем робити — напої його кавою. Або чаєм. Вином — не всякий погодиться, та хтозна, що за розмова буде, чи варто мозок туманити, й чим скінчиться — теж хтозна.

Чай або кава.

Хоча, пригадую, одного разу дівчина напоїла мене молоком.

Давно то було.

Гостя критично глянула на банку розчинної кави й вибрала чай. Посміхнулась, побачивши коробку з пакетиками, й сказала, що передумала. Я, завваживши такі справи, почухав потилицю, заліз по шию у антресоль й відкопав пакет кави меленої.

Відносно свіжої. Років зо три пройшло... хоча ні, мабуть, що і всі п'ять.

За турку правила алюмінієва каструлька із довгою ручкою. Колись я навіть кип'ятив у ній молоко — коли продавали ще в магазинах розливне молоко.

У глибинах шафи знайшлося дві майже однакові чашки.

Печива не було, пропонувати до кави бутерброд з ковбасою я посоромився, хотів-був нарізати сиру, але завважив, що він трохи той... ну, ще не пікантний, але вже з цвіллю.

— Коньяк?

— Давай...

— В каву, чи так?

— І так, і так. А лимона в тебе нема?

"Звідкіля б йому взятися, тому лимону..." — промайнула роздратована думка, і тут же проскочила ще роздратованіша — бо я згадав, що мало не кожен вечір проходжу повз лоток з фруктами. Під новий рік там спостерігалася мандаринова навала, і мандарини я брав — бо з давніх-давен в'їлася в голову стійка асоціація — "новий рік — мандарини". Такий собі привіт із дитинства.

Давно воно було, те дитинство...

Цукор, на щастя був. Ще не завадили б шоколадні цукерки або просто шоколадка... та що я її спокушати зібрався, чи що?

Ні, все-таки той, хто придумав коньяк — геніальна людина. Усі наслідувачі — й той, хто вигадав капати ним у каву, й заїдати лимоном, й додавати у торт, й знезаражувати рани — стоять на плечах того велетня. Ось кому треба було б пам'ятника поставити. Але ж не зберегли ім'я невдячні нащадки.

Та й давно це було.

— Як твої справи? — першою спитала вона.

— Отак.

Замість відповіді я мотнув головою — зліва праворуч. Від стопки книжок в одному кутку до купи непрасованого одягу на стільці. На другому стільці теж лежав якийсь мотлох, а на дивані зазвичай лежав я.

Хороший був диванчик, а після того, як піді мною вилежалася улоговина моїх розмірів та мого, знову ж таки, рельєфу — диванчик можна було вважати ортопедичним.

— А твої?

Жінка помовчала, зітхнула, виразно подивилася на пляшку з коньяком. Я негайно налив, а вона так само негайно те випила. Довелося й мені, хоча, між нами кажучи, це не діло. Коньяк треба пити не поспішаючи. Один мій знайомий примудрявся цідити келишок з півгодини, і це при тому, що кагарчик був трохи більшим за два наперстки, якщо їх один на один поставити.

Вона подивилась на пляшку ще раз, але я вдав, ніби цього не помітив.

— Справи в мене не дуже, — сказала вона, і я трохи напружився.

Колись... знову ж таки — давно-давно, бачив карикатурку в якомусь журналі. Чоловік в халаті та капцях, відчиняє двері, а на сходовому майданчику — хаос і розгардіяш, двоє хлопців один одному пики б'ють; дівчинка з кісками на голові роззявила рота, як бегемот пащу — мабуть, реве; ще одна дитина невизначеної статі, але теж із таким самим ротиком лежить на руках у матусі; матуся гладка, як свиня-рекордсменка, й підписано:

— Привіт. Пам'ятаєш, колись ти казав, що раптом я передумаю, ти завжди будеш радий мене прийняти. Так от — я передумала...

Про хороших письменників кажуть — він знає, про що пише, а от цікаво, чи можна так сказати й про карикатуриста?

Мабуть, дядько знав, про що малював.

Мабуть, у мене на морді було написано, про що я подумав, бо гостя посміхнулась — чи то поблажливо, а чи, може, трохи презирливо.

Й сказала:

— Пам'ятаєш, родимку у мене біля потилиці? Ту саму, що ти любив цілувати.

Мабуть, у мене на пиці з'явилася відповідь — пам'ятаю.

— Так от. То була меланома. Рак. Маленький такий рачок, але розташувався він досить вдало. Різати не можна, бо мети вже доповзли у мозок. Болю немає, але надії також. І залишилось мені тижнів зо два, не більше. А потім — сам розумієш.

Замовкла. Я теж сидів, наче мішком прибитий. А що тут можна сказати? Що треба в лікарню? Чи до церкви й молитися? Чи до народних цілителів?

Один чорт. Тут лише на те може бути надія, що діагноз помилковий.