Ніхто не помирає назавжди - Чемерис Валентин

Взагалі кажучи, його звали Альфредо, Альфредо Крус, але нашого юного мексіканського друга ми з дружиною інакше, як Петьком Паляницею із племені майя між собою і не величали. І тому були свої причини. А втім, вони й нині є.

Я довго вагався, пишучи ці рядки вже в Києві (чи не один рік вагався), перш ніж оце зважуюсь опублікувати сію… мм… придибенцію фантастичну, скажемо так. В історії моїй, дещо, може, неабиякій, але, мабуть, вразливій, до сьогодні ще не розгаданій — та й хто її розгадає? Та й чи можливо її взагалі розгадати? — нічого: не вигадано. Хочете — вірте, хочете — ні, а я всього лише безпристрасний розказувальник-оповідач, переповідаю вам її так, як воно й лучилося насправді і чому я був свідком (скоріше й учасником подій). Як кажуть, за що купив, за те й продаю. Та, зрештою, в мене не наукова стаття, а всього лише художній твір — будемо так вважати. Іншого виходу у мене, як видати цю достовірну придибенцію за щось таке… мм… ледь чи не фентезі, немає, хоч насправді все було в реальності — але хто тому повірить?

Так ось, із симпатичним Альфредо Крусом, пахолком з народу майя, я познайомився, коли, працюючи в Мексіці (офіційно: Мексіканські Сполучені Штати), з обов’язку служби відвідував Юкатанаський півострів. А як точніше, то Ісля Мугерес, де якось відпочивав з дружиною претеплої і лагідної тамтешньої зими.

А втім, вам вочевидь не завадить деяке рекогносцирування, аби ви уявили той далекий від України край, про який піде мова.

На Юкатані — півострів в Центральній Америці в межах Мексіки, Гватемали, Белізу, омивається Мексиканською затокою та Карібським морем — зберігаються стародавні пам’ятки культури майя, вони мене в першу чергу й вабили. А втім, майя там і нині живуть. На півострові Юкатан я відвідав Яшчілан, Майянан, Ушмаль, Чічен-Іцу, Паленке, подивився грандіозні ступінчасті храми-піраміди, як-от — піраміду Сонця в Тестікуані, "Храм з нішами" в Тахіні. Та й приятель мій, Альфредо, є далеким потомком майя. Родом він з Ісля Мугерес (там і нині мешкає) — є такий острівець в тамтешніх краях, розташований якраз напроти курортного міста Канкун, що на Юкатанському півострові.

Зветься він так, Ісля Мугерес, ось чому. Коли в середині 16-го століття на Юкатан вторглися іспанські конквістадори (забігаючи наперед, скажу, що майя понад сто років відстоювали свою незалежність), то один з них — чи ж бува не Франціско Гренандез де Кордова? — приплив на той острівець з Куби (шукав рабів для праці на шахтах чи з метою відкриття нових земель — вже й не пригадую) то під сліпуче синіми небесами, де панували, здавалось, самі лише солодка знемога та млость, побачив багато кам’яних статуй жінок, виключно жінок. То були, як згодом дізнаються іспанці, місцеві богині: Іксчель, Іксчебеліякіс, Іксгуніє, Іксгунієта та інші. Через це зайда й нарік тамтешню місцевість Ісля Мугерес, що в перекладі з іспанської означає Отрів Жінок. Статуї були зодягнені, але починаючи від пояса і нижче. А ось вище — все відкрите. Особливо, соковиті груди. А втім, це на індіанський смак, в їхньому розумінні краси й жіночої звабливості.

На нововідкритім острівці Франціско знайшов дещо золота і за тодішньою звичкою забрав його. Ось звідтоді острів той і зветься Ісля Мугерес. Острів Жінок. У ті неспокійні часи, коли пірати часто зненацька висаджувалися на Юкатані (ще й у 17-18-му століттях) аби наловити невільників для роботи на полях цукрової тростини, майя тікали на Ісля Мугерес і там переховувалися. Росту вони низького (пересічна жінка має десь метр — півтора заввишки), але сильні, витривалі, надзвичайно горді й незалежні. Хоч загалом — миролюбиві. Сьогодні це — прямі нащадки народу Мексики, званого майя (сім’я мов — майя-кіче) півострова Юкатан, які залишилися в історії людства творцями однієї з найдревніших цивілізацій Америки, що існувала на територіях Мексики, Гондурасу, Гватемали. Формально католики, але пильнують свої, ще дохристиянські вірування, як і інші корінні індіанські народи (ацтеки, хуастеки, цельтелі, цоцилі тощо), зберігають свою мову, культуру.

На острові Ісля Мугерес я й познайомився з парубчаком (чи радше півпарубчаком) Альфредо Крусом.

Острівець невеликий, сім кілометрів довжиною, з півкілометра шириною — дванадцять тисяч мешканців. Від Канкуну і до Ісля Мугерес щогодини відходить пасажирський катер, подорож триває 15 хвилин і коштує 35 песо. (На старих дерев’яних човнах — екзотика! — 30 хвилин плавби, а задоволення коштує всього лише 18 песо). Для порівняння, за один долар — базарна ціна — там дають 10 песо.

Вже збігло два роки, як ми з дружиною відпочивали на Острові Жінок, в хатці на узбережжі Мексиканської затоки, що зветься там морем (або й океаном, адже його води заходять в затоку), а він все ще перед моїми очима, особливо в зимову гнилу й занудливу київську мокву-мжичку з дощем і снігом — морською та небесною синню блакитніє. Клімат там тропічний, пасатний (навіть взимку — січень! — пересічна температура плюс 25), вода — кришталева. Пляжі — чудо. Бредеш, бувало, сто й більше метрів од берега і води маєш по пояс. Вона така чиста, що видно пальці на ногах. Повітря — еталон свіжості, ніде в тих краях і не видно тяжкої індустрії. Тепло й благодать. Потужна течія Гольфстрім (по-тамтешньому — Гольф і звучить це в них з явним хвацьким шиком), що починається у Флоридській протоці і на виході з неї має ширину близько 75 кілометрів та швидкість 10 метрів на годину. Гольф зігріває й пестить ті краї, як мати дитину і там щодо клімату — рай земний. Течія надзвичайно тепла, до всього ж в Карібському морі утворюється щось на зразок підводної котловини, теж вода там ще більше нагрівається.

В теплі Гольфа й ніжиться Ісля Мугерес.

У мене склалося враження, що на острові живуть самі лише рибалки. (А втім, для сільського господарства ґрунти на острові не зовсім сприятливі). А, може, тому таке враження, що рибу там ловлять усі. Легко і просто. І стільки, хто скільки хоче. Кому не лінь. Маленькі майя ще й ходити до пуття не тямлять, але вже плавають, як дельфінчики і щось там ловлять на мілководді. У всіх човни (без човна на острові не життя), у кого сучасні, великі, дюралеві, а в кого старі, довбанки, але плавають вони так, як і сотні літ у тих краях плавали. А веслують хвацько на своїх і вутлих човничках усі — від жінок та дітей до древніх дідів, які там схожі на підлітків, низькорослі й сухі. Проте жилаві. Щоранку перед світанком майя відпливають до бар’єрних рифів. Риба водиться повсюдно, але на рифах її чи не найбільше. Там вода аж кипить! Майя її не ловлять, а вправно наштрикують списами, схожими на ості. Простіше, штрикачки такі із зазубринами на кінці. Орудують ними віртуозно — змах і рибина вже тріпоче! Змах — і ще одна тріпоче на гостряку із зазубринами. Трапляються й такі, що ледь їх у човен виважують. Особливо, як трапляться здоровенні скати.

О десятій-одинадцятій ранку всі риболови з чималим уловом повертаються на берег. На сліпучо-чистому піску берегової зони їх уже чекають покупці. Кожний вибирає собі до вподоби рибину, чи кілька — торгується. (Торг — ритуал там просто необхідний, бо що ж то за базар, як не чути галасу торговельників та покупців!) Потім риболов, як завершиться успішно торг, тут же поріже вибрану рибину на потрібні шматки (в залежності від того, що ви будете з неї робити — смажити, варити, на шашлики пустити чи на суп), почистить. Виконують рибалки все те спритно, професійно й акуратно. І неодмінно порізану рибу (себто вами куплену) помиють чистою океанською водою, а вже тоді вручать її вам — сервіс! І ви маєте рибу! Справжню рибу! Найкращу в світі! Такої, як на Юкатані, на Ісля Мугерес ви ніде більше не матимете і не покуштуєте — навіть за грубі гроші! Бо такої свіжини не можна попробувати ніде більше, як у майя. Суп з їхньої риби — незвичайна за смакотою їжа! І я приходив на той прибережний базарчик купувати рибу на суп чи на шашлики. Там і познайомився з метким і жвавим підлітком на ймення Альфредо — чорні, живі очі його завжди весело іскрилися — про щоб він не говорив. (А втім що він підліток, я пізніше роздивився, бо манери і вправність він мав дорослої людини. А що низенький, так майя не відзначаються зростом, засмаглі й задубілі від океану, навіть діти. Альфредо звідтоді вже чекав мене, відкладаючи для мене все найкраще зі свого улову. Так ми з ним і здружилися. Незважаючи на юний свій вік, Альфредо був уже досить вправним рибалкою (а втім, у майя всі діти такі), щоранку плавав на своєму вутлому човнику до бар’єрного рифу, коли з батьком, коли з братом — вони теж, як і він, низькорослі коротуни, але міцні, тож і батько на вигляд як підліток — такі вже вони вдаються, а коли й сам).

Часом, як Альфредо готував для мене рибу, розмовляли. Якось, пригадую, я подивувався, що на Ісля Мугерес немає жебраків, хоча бідняків багато і життя там не для всіх солодке, але ось жебраків, повторюю, старців та побиральників я ніде не бачив.

— А їх у нас немає, — відповів, як про щось звичне, Альфредо. — Бідні є, і ми небагаті, але жебраків немає. І голодних теж.

Я запитав: чому?

Альфредо ще дужче подивувався моїй необізнаності.

— Та тому, що голодний одразу ж іде ловити рибу. І має що їсти. Якщо тільки він не ледацюга. Де рибу ловити? Дон мене вражає. Рибу на Ісля Мугерес ловлять всюди, де є вода, а вода на Ісля Мугерес з усіх боків, куди не повернешся. Тож і риба в нас усюди. А є риба, є харч, з голоду не помреш і милостиню просити не підеш!

Добру рибу продають по усталених цінах (дрібноту по дешевці): 25–30 песо за кілограм. Проте великі омари коштують дорожче, хоч їх там багато і потрапляють вони на штрикачки часто і чималі. Іноді один лише хвіст витягує за кілограм. Проте великі омари коштують ще дорожче — по 200 песо і більше — делікатес! Я охоче купував у Альфредо омарів — йому вони потрапляли вельми солідні, прямо красені! Але мені охота було й самому порибалити (я рибалка затятий), тож у свого мексіканського друга я купував ще й насадку для рибної ловлі. Себто набивку, принаду — якусь пласку рибу срібного кольору, довжиною з півметра, пальців у три шириною. Вона смакувала іншим рибам, мала тверде тіло, що не швидко розкисало у воді й добре трималося на гачку.

Рибалив я зазвичай після сніданку, а коли й до сніданку, як дружина ще додивлялася свої рожеві сни.