Квіти від жар-птиці (Дитинство Марії Приймаченко) - Багряна Анна

КВІТИ ВІД ЖАР-ПТИЦІ

Дитинство Марії Приймаченко

Невисока рубана хата Оксента Григоровича майже нічим не відрізнялася від решти хат у Болотні. Хіба лише тим, що на широкій огорожі перед нею стояли різьблені голови дерев'яних химер. Чи то були звірі, чи люди, а чи старі боги — ніхто не міг сказати достеменно. Але кожен, хто проходив уперше повз двір Приймаченка, зупинявся й захоплено розглядав отих банькатих та носатих істот. А проте, побачене, може, і не здалося б їм аж такою дивиною, якби знали наперед: господар цього двору —тесля-віртуоз, неперевершений різьбяр. А якби ще хтось розповів тим роззявам і про господиню — Параску Василівну, відому майстриню вишивки, то вже напевно не пройшли б отак просто повз, а завітали б до невисокої рубаної хати, яка майже нічим не відрізнялася від решти хат у Болотні.

Та коли вже правду казати, то спершу там мешкали тільки дід Федір та баба Харитина. Вони не мали рідних дітей. І це їх дуже гнітило. Бо ж комусь мусили заповісти своє добро у спадок. Та й на сиву старість — хтось мусив про них подбати.

Оксент жив із жінкою й дітьми в сусідньому селі Сукачі. Возив кіньми кладі з Києва й тим заробляв на життя. А дорогою частенько заїжджав до старих, допомагав їм, чим міг. Тож за таку Оксентову уважність і турботу дід із бабою й вирішили його "всиновити". Підписали якісь папери в нотаріуса, поставили на них сургучеві печатки, й відтоді Оксент став Приймаченком, а хата Федора та Харитини — і його хатою теж. Так він переїхав до Болотні разом із дружиною та дітьми.

Хату й двір розділили між двома родинами й зажили собі мирно — кожен по-своєму господарюючи. Усе — просто.

"Не знає той України, хто на київському Поліссі не бував, — так старі поліщуки подейкують, — бо у краї поліському таємниць усяких багацько ховається". І то — чистісінька правда. Наприклад, можеш вийти вночі з дому й побачити, як із твого димаря вилітають сови, а потім у небі на білосніжних лебедів обертаються. Або заблукати в лісових хащах і почути, як сосни не риплять — голосами дитячими вередують, а в болоті між очеретами хтось пищить та регоче. Можеш у лісі повного кошика чистих білих грибів назбирати, але як по дорозі додому про щось недобре ненароком помислиш, то ті гриби тобі вдома червивими або й отруйними стануть. Отакі дива!..

І серед отих поліських див, серед розкішної природи, де все живе — у великій гармонії, зростала Приймаченкова донечка Маруся. Змалку була красунечкою та розумницею. Могла годинами сидіти коло мами й заворожено стежити за її вишиванням. Марусі тоді здавалося, що її ненька —справжня чарівниця. Бо ж уміє отак — звичайною голкою з ниткою — складні й дивовижні орнаменти на чисте полотно викликати! Різне вишивала її матуся Параска Василівна: і рушники, і святкові скатертини, й завіси на вікна. Але найчастіше прикрашала своїми чарівними візерунками одяг для всіх домашніх. Навіть баба Харитина ходила по селу, вбрана по-святковому — у вишиту сорочку, й тішилася подумки, що на старість Бог послав їй таку добру та роботящу невісточку. '

На Марусиних сорочках Параска Приймачівна вишивала яскраві сонячні квіти. Дівчинка була безмежно щаслива від того, що може спостерігати за маминим чародійством. І сама аж світилася — разом із тими вишитими квітами.

А одного разу несподівано сказала неньці:

— Я теж хочу навчитися робити так, як Ви! Лагідної вдачі жінка, відклавши п'яльця, пригорнула до себе донечку й мовила їй пошепки:

— Звісно ж, я тебе навчу, коли трохи підростеш.

— І в мене будуть такі ж красиві візерунки, як у Вас, мамо? — зраділа мала.

— Вони будуть значно кращими, ніж мої...

Маруся росла, вбираючи до свого чистого дитячого серденька красу поліського краю. А що вже уяву мала бурхливу — аж нівроку! На що не подивиться — чи на білосніжні й пухнасті хмари, чи на густочубі лісові чагарники, чи на хатні тіні, що од мисника чи печі розтягуються по долівці, — у всьому їй якісь дивні тварини ввижаються, казкові істоти. Придивляється пильно й бачить: ось тулуб у цієї химери, он там — хвіст, що аж по землі волочиться, а он і голова з очима, носом, ротом і вухами — як у людей. І буває, так захопиться отим вигадуванням, що забуде про все на світі. к

А коли засинала, тоді їй квіти снилися — багато-багато, ціле море. Були ті квіти яскраві та різнобарвні, що в природі таких барв — а хоч би й по всьому світу шукай — не зустрінеш. А ще снилися птахи, але теж несправжні, неземні якісь: барвисте пір'я складними візерунками прикрашене, замість крил — рушники вишиті, а очі, наче в людей — сумні або замріяні.

Нарешті Маруся навчилася в мами вишиванню. І вже сама могла голкою на полотні поволечки всякі дива виробляти.

А коли Параска замішувала тісто на святкові коржики та медяники, дівчинка завжди радо приставала до матері в помічниці — виліплювала з тіста своїх дивних, ні на що не схожих, звірів. Аж односельчани, дізнавшись про такий Марусин талант, почали кликати її на весілля, аби допомагала коровайницям ліпити весільних пташок.

Якось на Благовіщення баба Харитина пішла до церкви. Матері тоді теж не було вдома. Восьмирічна Маруся вибігла з хати на вулицю, а там — тепло й любо так! В очі сонечко щедро світить, пташки співають. Уночі ж сильний дощ лив, то по всій дорозі величезні калюжі позалишалися. Дівчинка наробила собі з мокрої землі балабайок, та й давай жбурляти їх у баюри. Захопилася тим заняттям. А тоді почала бризки з калюж долонями пускати. А ті бризки — просто їй в очі, ніс, на щічки й вуста — аж до маківки дістають. Та й забруднила собі калюжною водою білу хустину, що голова нею була накрита. Розв'язала, скинула, хутчій випрала й повісила на воротях, аби сонце скоріше висушило. І далі заходилася хазяйнувати: курям лушпиння винесла, миски помила та поскладала... Аж тут баба

повернулася з церкви і, вгледівши на воротях Ма-русину випрану хустину, почала раптом репетувати на всю вулицю:

— А що то ти на мої ворота свою хустку вивісила, га?! А хто це тобі таке дозволив, га?!.

І наче ж не сердита ота баба Харитина була, але щось таке тоді на неї найшло. Хтозна, може, око якесь недобре, відьомське коло церкви на неї зиркнуло. Бо ж до церкви не лише добрі, але й злі баби ходять. Дівчина з переляку вскочила до хати, залізла на піч, скрутилася калачиком, очі заплющила й тремтить усім тілом. А вночі як закричить раптом: "Ой, таточку, ой, мамочко, ой страшно!.. Ой, голова болить! Ой, нога!.." І так аж три доби кричала, поки не порадили жінки Парасці звернутися до шептухи Киндорихи — тієї, котра легко дитячий переляк вишіптує.

Тож уночі Оксент запряг коня й повіз малу в Сукачі. Але сказати, що полегшало малій після тих вишіптувань баби Киндорихи, —все одно, що збрехати. З кожним днем Мару-сина хвороба загострювалася — кидало в сильний жар, нудило так, що не могла нічого їсти, й голова їй аж тріщала від болю. А тоді й м'язи в усьому тілі засудомили, защеміли — аж наче* хтось їх ізсередини якимось теслярським інструментом викручував. Ледве рученьками ворушила, а як із ліжка вставала, то ноги її часто не хотіли тримати.

Довелося викликати іванківського лікаря. Той оглянув дівчинку. Виявилося, що виною всьому була не баба й не переляк, а брудна калюжа, у якій Маруся бовталася. Лікар сказав, що звідти вона якусь страшну заразу на себе перенесла.

Довго та важко дівчинку лікували — і мазями, й гіркими мікстурами, й порошками всякими. І знову баба Киндориха щось вишіптувала.

Поки Маруся вдома хвора лежала, багато вишивала — ляхівкою, хрестиком, гладдю — як мама-майстриня навчила. І все про свої сни думала, про ті квіти казкові: "А що, як спробувати їх якось намалювати?". Але не було їй чим малювати. Тож почала ті дивні сни на полотно пе-реносити — малювала голкою. 1 виходили з-під голки-чарівниці сонячні квіти, ніби й на мамині схожі, та значно химерніші. І птахи, розписані яскравими барвами: зозулі, павичі, ластівки, а ще багато таких, що й не знала, як називаються...

Але ж повільно Маруся іще вишивала, та й рученьки її часто слухатися не хотіли. Тож поки над однією химерою марудилася, друга, не дочекавшись, із її голови утікала хутко. "От якби намалювати..." — часто собі думала.

Дівчинка ніби й одужала, але хвороба не минула їй просто так — одна ніжка помітно покривилася й ніби стала коротшою від іншої. Від того Марусі було боляче ходити. І батькові довелося придбати для неї милиці. Але часом набридали їй ті милиці, тоді кидала їх і повільно шкутильгала по двору — наскільки вистачало сил. Через ту хвору ногу Маруся була непридатна до роботи в полі. Тож більше займалася хатніми справами. Від певного часу вона ніби замкнулася в собі, її очі стали не по-дитячому замисленими й стурбованими, увесь час пильно вдивлялася вона в усе, що її оточувало, ніби скрізь шукаючи якоїсь таїни...

Якось батьки наказали дівчинці випасати гусей, а самі пішли в поле. Маруся взяла ціпка й погнала домашніх птахів на запашні зелені луки. Сама собі сіла в холодку під старим горіхом і заходилася обережно висмикувати біля себе пучки трави. Місце, де залишилася гола земля, притоптала худенькими долоньками, тоді знайшла суху горіхову гілочку й почала малювати тією гілочкою по землі квітку — пелюстки манюсінькі, але серцевина величезна, мов сонце, що увечері за деревами ховається. Тоді домалювала стебло й візерунчасте листя. Хотіла іще щось вигадати, але забракло вже місця. Маруся підвелася та попрошкувала до складених у кілька рядів соснових колод. Там закінчувалася трава й починався якийсь сіруватий пісок, схожий на товстий шар пилу. О, місця там було вдосталь! Над головою дівчинки гуділи джмелі й тріпотіли напівпрозорими крильцями метелики. Пахло терпкою смолою та стиглим сонцем. Гуси продовжували щипати траву, гучно ґелґочучи про щось своє, гусяче. Маруся полічила їх — задля власного спокою: усі тут. А тоді заходилася ворожити паличкою на піску. Намалювала кілька квіток, обплела їх красивим орнаментом. А відтак пригадала пташку, що наснилася їй минулої ночі. То була чудернацька птаха — із отаке-е-е-енним хвостом, а в тому хвості — пір'я барвами переливається й небачене світло випромінює. Справжнісінька тобі жар-птиця! Ніби з казки прилетіла в Марійчин сон.