Природа - Кобилянська Ольга
* * *
Вона мала поверх двадцять років і була висока.
Хоч русинка від голови до ніг, було в неї рудаве волосся, що у русинів рідкість, та в чертах бачилась порода, а майже меланхолійний сум, що вибитий на всім, що нагадує оцей нещасний народ, був і в неї основою характеру, її очі, великі, трохи нерухомі і вогкі, були сумні і тоді, коли уста усміхалися. За сі очі звали її "руською мадонною". Вирісши на самоті і майже серед пишного блиску, вона не знала ні життя, нічого з його мрачних боків. Знала його тільки з книжок, котрими зачитувалася донесхочу.
Толстой був її богом, Шевченка ж знала майже напам’ять. Лінива, як її народ, була не дуже охоча до праці і жила, мов ті сторонські рослини в тепліннях, що їм хіба лиш у сні привиджуються бурі, які лютують знадвору. І багато, багато снилося їй.
Її фантазія розвинулася у такий буйний цвіт, що його коштом придавились всі інші пориви і ніколи не побачили Божого сонця. Хоч була чутлива до хоробливості, то все ж таки кпила собі з чистого "плекання чувств і думок".
Над усе любила природу.
Снувалась по горах, без товариства, без зброї. Цілу гірську околицю містечка, де проживала, знала так добре, як свою власну кімнатку, а одна з найкращих і найдикіших партій була цілісіньке літо ціллю її прогульок.
Її по природі сильна істота домагалася чогось більше, як "кімнатної красоти" та супокійного розпещеного життя. Інстинктивно чула існування бур, і були хвилі, коли душа її пристрасно за ними тужила. Боротьбу любила так, як любиться пишні, багаті красками картини та оп’яняючу музику, і так само вона собі її уявляла. Іноді опановувала її невиразна жадоба чувства побіди; але через те, що виросла в неробстві, ніколи не заохочувана і не скріплювана, розпещена, виніжена, її сила спала й ниділа і переходила в хоробливу, безпричинну тугу.
Ось яка вона була.
Вона марила про щастя, котрого пестра повнота мусила б давати.
Вижидала його щоднини, жила раз у раз в ожиданні чогось нового, далекого. Немов соняшник, стояла її душа, отворена для незвісно якогось щось…
В лісі лежала вона, витягнувшись на моху, і між вершками ялиць шукала неба.
Се було гарно.
Інколи слідила за полетом орла або як половик тихо крутився в кружала і немов чорна точка висів у воздухах.
Жадно ловила звуки від води і перетворювала їх у сміх. Може, голос потоку, що паде по скалі і камінню, не похожий на полутихий сміх? Коли вслухатися…
Іншим разом заглиблялася зовсім у шум лісу і, закривши лице руками, являла собі, що лежить на березі моря.
Се так, певно, шумлять морські хвилі, як смерековий ліс, цілком так само… хіба, може, лиш голосніше трохи…
Вона страх бажала опинитися на морі, побачити його раз у бурю, або як сходить сонце, або в місячну ніч. То, певно, іншого роду краса, як гори: неспокійна й повна перемін, принадна й пишна. Гори, з їх стоїчним і мрачним супокоєм, настроювали сумно і все більше та більше розбуджували спрагу краси, — та вгасити її не вміли.
Так снила вона і про фіорди там, горі, на півночі… Сям-там чути було в лісі сумну думку гуцула, що все справляло їй превелике вдоволення.
У вертепах, серед стрімких скель, почувся відгук. І вона уявляла собі його великим птахом, як коли б він у безтямнім леті бився о тверді стіни скали і врешті, утомлений, падав на землю. Після того наставала тишина…
Іноді вона плакала з суму.
Над ялицями лютувала буря, і трясла ними, і гнула їх, і робила їх тим кріпшими. Тим гордіше здіймали вони на другий ранок свої вершки й купали їх у золотому сонячному промінні. За все те вони мали право здійматись аж до хмари й бути гордими.
І вона любила силу, а проте!.
Одного разу привели до її батька гірського коня на огляд.
Був то пишний, стрункий жеребець, чорний, як вугілля, з каблукуватою шиєю, великими ніздрями й вистаючими іскристими очима; буйний хвіст досягав майже землі.
Стояла при вікні і придивлялась, як він з дикості ставав дуба й не давався вкоськати. Молодий, гарний гуцул, котрого вона не раз уже бачила в батьковій канцелярії, держав звірюку і з усієї сили старався всилувати, щоби стояла тихо, бо бажали і зі споду оглянути копита.
Воно — бачилось — не велося йому.
Нагло заволоділа нею охота усмирити звірюку, її очі спалахнули, й задрижали ніжні ніздрі. Заворушилось у ній щось таке, що нагадувало охоту до діла й вигнало надвір.
Так, як стояла в кімнаті, простоволоса, вибігла на подвір’я. Та коли опинилася зо п’ять кроків перед звіром, і він саме тоді почав ставати дуба, вона так налякалася, що під нею задрижали коліна, й вона поблідла.
Кілька мінут опісля лежала обезсилена в фотелі і її гарні, бліді, перстенями прикрашені руки лежали обімлілі на лоні і здіймалися важко й нерухомо від чорної сукні коронкової.
Ба! Що їй було? То було смішне спалахнення, невчасне заворушення плебейських інстинктів, котрі через її розніжене життя не мали будучності.
Вона осмішилася перед слугами.
Її губи скривилися в іронію над самою собою.
Чи природа справді нездавима?
Її бабка по батькові власне була гуцулка. Гарна, а проте мужичка! В них все бувають незамітні хвилі, коли інстинкти прориваються і греблі не знають.
Та її мати була знатна дама, з вишуканими рухами і строгими звичаями, а її краса не була тільки случайна. Вона була вироблена й була "послідок праці поколінь"… У неї рішуче була материна вдача; коли ж би в неї мали бути відгуки бабчиних заворушень, то се могли бути тільки дисонанси…
Їй, впрочім, не так-то дуже ходило про коня.
Вона хотіла зирнути й на чоловіка, що стояв коло нього. Раз їй спало на гадку намалювати його. В нього були чисто слов’янські черти взагалі, та в нім було щось питоменне. Щось притягуюче, силуюче, щось таке, що збудило її увагу. Звичайно бачила його тільки, як ішов поперед її вікно, себто до її батька. Та вона хотіла б раз побачити очі і його уста зблизька… Тільки раз — потім уже малювала б напам’ять. Так, були хвилі, коли вона була спосібна зробити щось велике, була нап’ята, мов лук, що має в далеку далечину пустити стрілу. Та се тривало не довго. Вона корчилася і ставала лінива. Очікування мучило й розстроювало її. В такі хвилі вона зверталася до природи.
Там набиралася сили й терпеливості. Там святкувала свої золоті години побіди, наприклад, коли вилізла на високий, небезпечний верх, на стрімку скалу, придивлялася зблизька вірлові, його чорним, іскристим, ворожим очам, його чатуючій, наперед нахиленій поставі… Особливо ж любила осінь.
Та не ту, що несе вогкі, хмарні дні, пожовкле листя й холодні бурі, а ту, що красою рівна весні. Ту, з ясними, теплими днями й чистим голубим небом. У горах осінь усе чудова.
Дикі Карпати! Вона знала їх горду, замкнену красу, як і їх чудних мешканців, гуцулів. Знала всі тайни лісу.
У вересні тягнеться від дерева до дерева павутиння, майже безконечно, і світиться на сонці; а в лісі тихо-тихо… Потоки дзюрчать поважно і швидко, і вода їх холодна, а над їх берегами не цвітуть уже цвіти. У долині воно трохи інакше.
Там воздух, бачиться, повен запаху айстрів, і на сьому лежить легкий сум.
Се меланхолія всього готового, що на всьому витискає свою печать. Се краса, котрою вона розношується, в котрій купає свою душу й котра відбивається в її великих дожидаючих очах…
Було після бурі.
Сонце хилилося до заходу. Небо було хмарне і тільки на заході ясно-червоняве.
Мряками фантастично сповиті гори відбивалися від неба гостро темно-голубою краскою.
На одній із тих порослих лісом гір стояла нова гуцульська хата. Грубі смереки розпростерли над нею свої рамена, потрясали сумно гордими вершками, й великі краплі дощу падали беззвучно на мох.
Навкруги тишина; тільки в незаглядних лісах шуміло, мов придушені морські хвилі…
Останнє проміння заходячого сонця продиралося місцями в гущавину лісу, тремтіло хвильку на галуззях, мов золоті тіні, і потім у лісі стало зовсім темно.
Двері від хати створилися, і вийшов, трохи зігнувшись, молодий гуцул із сокирою, закиненою недбало на плечі, та й поглянув, задуманий, у далечінь.
Високий, гибкий і кріпко збудований, як усі його одноплемінники, мав він лице чудно гарне. Воно було мрачно задумане, навколо уст ніжне і в верхній частині слов’янське, то є трохи широке, та се красі не вадило.
Його чорне волосся було, як є звичай, підстрижене до брів і закривало чоло.
Його одяг підносив красоту його тіла.
Червоні холошні й біла як сніг сорочка з вишиваним ковніром і рукавами, з-під котрих видко було кріпкі, жилуваті рамена. Груди, шия й руки були окрашені срібними й мосяжними ланцюгами та хрестиками, а широкий пестрий ремінь обвішаний наперсточками, монетами; за ним була застромлена люлька й деяке оружжя.
Поглянув уважно наперед себе в вертеп, з котрого добувалися біляві мряки, що, немов подерті, вкривали вершки дерев.
Аби дивився і слідив, скільки хотів те, про що він думав, не виринало з сеї зеленої глибіні. Закривало за закривалом неслося поволі понад пропасть, і потім і остатнє сонячне проміння сховалося за гори…
Він з досади плюнув крізь зуби, подався до поваленої коло хати великої смереки і, кріпко розмахнувшися, затяв у неї сокиру. Та й сам сів на смереку, підпер рамена о коліна й закрив обличчя руками…
Якась нечиста сила заволоділа ним.
І ся нечиста сила то — вона, прекрасна, червоноволоса відьма, що здибав її в лісі… Відьма?. Таж він сказав був їй, що вона похожа на образ Матері Божої, що висить у церкві, а проте!. А проте вона не Мати Божа…
В Матері Божої не червоне волосся, Мати Божа нікого не має за дурня, коли кого так дуже принадить, як вона його; Мати Божа свята, а вона… ах!!
Три дні тому все те сталося, й відтоді він одурів.
Навіть у сні бачить її. Кров пливе йому в жилах, мов скажена, у висках валить, мов клевцями, і поперед очі ходять іскри…
Вона не Мати Божа, тота відьма! Тота прекрасна, чарівна, червоноволоса відьма!
Як він її любить, як тужить за нею! Він хворий із туги, йому хочеться плакати, як хлопцеві, вбив би її з гніву, що її не має? Чому він її не здибає ніде? Чому?
Почалося воно так сумно, а скінчилося так пишно.
Було так.
Насамперед побережник заскаржив його там, у місті, перед панами за "переступ лісового права", за те, що самовільно втяв смереку (оцю саму, вже далі порохняву, що сидить на ній).
