Вальдшнеп - Вишня Остап

— Що, може, на вальдшнепiв поїдемо? — запитав я свого вiрного товариша по охотi. — Воно хоч i пiзнувато, висипки вже далi на пiвнiч посипали, — та, проте, може, ще ж якийсь забарився й у нас. Та й Ральфа треба перевiрити, чи не забув вiн за зиму, як стойку робити! Поїдьмо, провiтримося трохи.

— Нi, не поїду! Весняної охоти я не визнаю! Та й тобi не раджу! Я — ворог весняної охоти!

— Чому? Навеснi в лiсi краса яка!

— От тому, що краса, я й ворог!

I замислився-замислився мiй вiрний товариш.

А потiм питаі:

— Ти молодим коли-небудь був?

— Здаіться, — кажу, — був! Та й що з того?

— Було й менi, — вiн каже, — колись вiсiмнадцять лiт. I були в мне тодi очi, як сливи, i кучерi, як пiсня. I була тодi весна. А Галя, що жила, як пiти поза садком та перейти леваду, так Галя та, повiр менi, була краща, як весна. Такої постатi, таких очей, такої коси, такого голосу i такого погляду, — от заприсягаюся тобi! — нi в кого в свiтi не було! Мої очi i мої кучерi, i все, що в грудях моїх билося й горiло, було для Галi, а Галин погляд був для мене.

— У суботу, Галю, ввечерi, як тато з мамою поснуть, прийду, — сказав я Галi.

— А я чекатиму. У клунi, — зашарiлася-зашарiлася Галя.

Настала субота.

Ой, як же довго, довго в ту суботу не вечорiло! I цiлiсiнький день лилося з грудей тодi в мене:

Коли б уже вечiр,

Та й повечорiло...

I довго батюшка тої суботи вечерню правив, i тато якось тодi довго-довго у дворi поралися, i мати — все щось товчуться, все товчуться... I чого, — ти менi скажи, — в отакi суботи час не рисаками їздить, а волами, та такими ж ледачими, що всi б бичi i всi батоги на них, клятих, потрощив би?! Аж ось батьки полягали i поснули. Яку ж я того вечора сорочку одягнув, як же я свої кучерi розчесав, як же я чоботи вимастив! А сукняна чумарчина на однiм плечi, як пiр'їночка. I пiшов. Нi, брешу: не пiшов, а полетiв. Поза садком. Панський тодi той садок був. Липами весь обсаджений. Великими, великими липами. I був тодi мiсяць май. I липове листя ледь-ледь тiльки розтулилося, обгорнуло вiти i потихесеньку-потихесеньку шепотить. А мiсяць на липи ковшами золото сипле. I цвiв бузок, i конвалiї цвiли. I солов'ї, а солов'ї!! Щось неймовiрне! Особливо менi врiзався втямки один. Вiн не спiвав, вiн ридав над своію коханою, що десь недалечко вiд нього, пiд кущем обгорнула своїм тепленьким тiльцем шоколаднi яічка. Вiн благав її:

Люби! Люби! Люби!

Цiлуй! Цiлуй! Цiлуй!

На хвильку зупинився i знову: "Люби! Люби! Люби!"

I кожне оте його "люби!", кожне його "цiлуй!", вилiтаючи з гарячих солов'їних грудей його, обгорталося пахощами бузку й конвалiй i вiночком квiтчали трепетне серце його коханої, що грiла пiд кущем майбутнiх солов'яток своїх.

I йшов я, пам'ятаю, через леваду... Вузесенька, вузесенька стежечка понад струмком. Струмок iз камiнчиками граіться: пiдбiжить, плюсне на камiнчик, блисне смiхом i побiжить далi. А над левадою — нiжнi-нiжнi шати з золотого серпанку, прозорi-прозорi, як Галинi очi, — прозорi, аж до неба од зеленої на левадi трави золотi шати. А далi верби стоять, стоять — анi шелесть! — думу думають. За вербами Галин город, а з городу до двору перелаз... I от я на перелазi. Став. Серце тьох-тьох-тьох!

...Коли це хтось як тьохне мене билом межи в'язи, так я тiльки — ой!

— До Галi, гемонський хлопець?! Я тобi дам Галi!

Звiдти до левади я бiг, мабуть, швидше, нiж до перелазу.

Я впав на левадi в траву i зубами ту траву рвав.

Я плакав. Плакав не з болю — нi. Я плакав, бо я Галi не бачив.

Давно це було...

А й тепер, коли iнодi умовляють мене поїхати на весняне полювання, i я стану де-небудь над озерцем i бачу, як на качачий крик, крик, у якому i хотiння, i прохання — та де прохання, — молiння! — коли на такий крик мчить зачарований селезень i каменем падаі в воду, — прекрасний, як казка, в своіму весняному вбраннi, як писанка, всiма кольорами розмальований, — я завмираю. Отакий я бiг левадою до Галi...

I коли я пiдiймаю рушницю й беру його на мушку, я не селезня бачу на озерi, я бачу себе на перелазi i... опускаю рушницю! Нi, друже мiй, навеснi я не полюю.

Люблю я полювати восени. I качку, i вальдшнепа, i все...

Вальдшнеп, або лiсовий кулик, — благородна птиця, трохи менша як наш голуб, темно-рудуватого кольору, з довгим, як у всiх куликiв, дзьобом i довгими ногами. Птах вiн, як сказано, лiсовий, у нас не виплоджуіться, а тiльки перелiтаі: навеснi, коли мандруі на пiвнiч, на мiсця свого гнiздування, i восени, коли повертаіться у вирiй.

Тодi в чагарниках, а особливо на узлiссях, з'являіться у нас на Українi вальдшнеп, i поодинцi, i цiлими табунами, так званими висипками.

Отодi їх i полюють.

Полюють з лягавими собаками i на "тязi"...

Тяга — це та сама рiч, про яку Iван Сергiйович Тургенів сказав:

— "Ви знаіте, що значить стояти на тязi?"

Отже, на тязi можна стояти.

Але стояти, як ви знаіте, можна й на вулицi, i в кiмнатi можна стояти, i на стiльцi, i на столi ми стоїмо.

Так — тяга не подiбна нi до вулицi, нi до стiльця, нi до кiмнати. Тяга — це зовсiм навпаки.

Тяга — це коли навеснi чи восени вальдшнеп перелiтаі, "тягне" — з одного мiсця на друге. Вранцi й увечерi.

Буваі це здебiльша над ярком, над балкою, коли, примiром, у вечiрнiй сутiнi миготить понад деревами, з характерним хроканням, силует вальдшнепа.

I ви його стрiляіте.

Ви йдете на тягу заранi, щоб вибрати до сутiнку мiсце, обдивитися, примiрятися.

Осiнь...

Лiс стоїть задумливий, печальний: йому ось-ось треба пишне своі вбрання скидати, пiдставляти свої вiти дощам холодним, хуртовинам снiговим.

Листя з суму жовтiі, а деяке з туги кривавиться.

Ось падаі кленовий лист, — умер вiн, одiрвався з рiдної йому галузки i падаі.

Вiн не падаі сторч на землю — нi.

Йому так не хочеться йти на вiчний спокiй, лежати i тлiти серед завмерлих собратiв своїх...

Вiн кружляі на галявинi, то вгору пiдноситься, то хилиться до землi.

Ой, як не хочеться йому тлiти!

Останнiм конвульсiйним рухом вiн пориваіться вгору, до свiтла, до сонця, що так пестило його, так голубило...

Але нема вже сили в кленовому листу, нема вже життя в нього, падаі кленовий лист на землю i затихаі...

Навеснi на його мiсцi молодий буде лист, зелений, вiн з вiтром розмовлятиме, хапатиме жилками своїми сонячний промiнь, пiд дощем купатиметься й росою умиватиметься.

Щоб потiм умерти...

Старе одживаі, нове — народжуіться.

— Хор! хор! хор! — чуіте ви вальдшнеповi "позивнi".

— Б-б-бах!

-— Ну що? — кричить вам з другого кiнця балки приятель. — Пудель?

— Пудель! — одповiдаіте ви.

— Я так i знав! — iронiзуі приятель.

А ви собi думаіте:

— Слава богу, що пудель! Хай собi пташечка живе!

З собакою так само дуже iнтересно полювати вальдшнепа.

З хорошим, певна рiч, собакою.

Стойка... Пiль!.. Бббах!.. i т. д., i т. iн.

А менi здаіться, що не так навiть iнтересно полювати вальдшнепа з собакою, як про те розповiдати.

— Ральф мiй... Не встиг я вилiзти з трамвая в Святошинi, дивлюсь — вiн уже потяг. Я за ним. Тягне, тягне, тягне... Я за ним... Уже й Iрпiнь проминули, а вiн тягне... Бачу, вже ось-ось Коростень, а вiн тягне...

— Слухай, — перебиваі один iз гостей, — давай вип'імо та закусимо, потiм уже хай вiн далi тягне...

1945