Диявол, який є (Сота відьма) - Шевчук Валерій

І

Мандрівний інквізитор, чи, як його ще називали, гексен— комісар[2] Йоаган Шггінглер приїхав до містечка Мокмугл у чорній закритій код ясі, його супроводжував віз під шкірою із катом та секретарем і кілька озброєних кіннотників. Поганяв коней у возі маленький карапет із рідким зарослям на обличчі та каправими оченятами. Візник же комісарів, навпаки, був величезний та грубий, його червоне обличчя здалеку було видно й уселяло в людей той жах, якому нема пояснення; зрештою, саме для такого ефекту гексенкомісар і тримав біля себе це одоробло. Очі заросли густими бровами, з-під яких прозирав гострий полиск очей, волосся на голові розкудлане й сіре, як попіл, а відслонені частини лиця – ніби два відбиті шматки м’яса, лоба ж у цього чоловіка майже не було. Коли Йоаган Шпінглер приїжджав до міста, підкочувався до ратуші й посилав одного із своїх спідручних до бургомистра, сам при цьому й не подумавши виходити з коляси. Бургомистр виходив до нього сам, при цьому низько кланявся й приступав під благословення. Тоді гексенкомісар звідомляв про свій приїзд і видавав розпорядження негайно вивісити на ратуші й найближчих церквах на дверях оголошення, з якого кожен поселець міста зобов’язувався під страхом відлучення від церкви й судової кари проздовж дванадцяти днів доносити на всіх, хто викликав підозри в чарівництві, про кого ходять лихі чутки чи в кого було щось підозріле в поведінці. Доносителеві обіцялося благословення неба й грошова винагорода із майна чарівника або чарівниці і гарантувалася тайна доносу.

Інквізитор сидів у колясі, аж доки не виготовили того указного листа, доки не прибили його на дверях ратуші й не пішли зробити те саме й до церков, – таке вже в нього було дивацтво, що мало виказувати його особливу відданість ділові, до якого інквізитора було приставлено. Більше того, коляса їхала за людиною, котра повеління виконувала, при тому візниця, помахуючи пужалном, голосно кричав. Уже цей крик та й увесь урочистий акт миттю розганяв із майдану цікавий люд – інквізитор із задоволенням дивився на пустку, що так швидко виникала довкола нього: заплеснуті вікна, навіть позачинювані віконниці, порожні вулиці та майдан, по якому тепер вільно гуляв вітер; навіть цей вітер починав дути по-особливому, ніби й сам набирався запаху того страху чи й жаху, що падав на містечко, а може, й сам ставав посланцем того страху; вітер пах, як любив у своєму оточенні часом жартувати гексенкомісар, передчуттям крові та смертей.

По тому акті коляса рушала до заїжджого двору із шинком: Йоаган Шпінглер у кожному місті чи й селі заїжджав до одних і тих-таки людей, отож у Могмуглі подався до свого знайомця Максиміліана Шпее; зрештою, той уже давно був звідомлений про приїзд страшних гостей і стояв біля розчинених воріт, а коли патер Йоаган, чи, як його ще звали, патер Йоганес, зволив вилізти з коляси[3], господар двору згинався навпіл і припадав до патерової руки – чудово знав, що до нього на постій прибули гості, які за постій, харчі та вино не платять, але від яких матиме не меншу користь, як від тих, котрі за все це платять.

– Багато в тебезараз постояльців? – спитав Шпінглер, благословляючи господаря.

– Трохи є, ваша милосте, – запобігливо сказав шинкар.

– Зголоси їм про мій приїзд, – сказав Шпінглер, задираючи при цьому лице, ніби пишаючись, – а коли хто із них захоче зі мною розмовитися, я до його послуг.

Ця фраза була майже ритуальна. Означала, що двір від цієї хвилини стає місцем перебування інквізиції і що сюди можна приходити тільки для того, щоб доносити. З досвіду патер Йоаган знав, що зараз до нього ніхто не прийде, отож спокійно зможе пообідати, а по тому завдати пообіднього хропака, бо тільки з ночі й почнеться у нього справжня робота – саме тоді в двір почнуть скрадатися доносителі, а тут уже не до сну. Навіть знав, про що ті говоритимуть, бо майже скрізь виказували одне й те ж: на когось віддавна дивляться з підозрою у чарівництві; якась жінка, коли почалася гроза, стояла за містом і пильно дивилась у небо; у чоловіка від погляду сусідки сильно розболівся живіт; ще котрийсь скаже, що після сварки із сусідами в нього захворів кінь або кабан; інколи хворів сам доноситель, а часом і знайомий його, і то від того, що до нього чи знайомого доторкнулася жінка і сказала проти нього недобре слово, яке й справдилося.

Йоаган Шпінглер навіть завів у себе зшитка доброго паперу, до якого записував усі випадки чародійства, і то незалежно від судових актів, бо акти здавав до інквізиції, а зошит був завше з ним. Отож, коли починався процес доносництва, він знаходив подібний випадок у своєму зшиткові й згідно кивав головою – повторення мотивів свідчило про правдивість доносителя, адже той казав про речі, які в практиці відьом були. Більший інтерес, навіть своєрідну радість, відчував гексенкомісар тоді, коли звинувачення було нове, своєрідне, – це свідчило, що відьми набувають нових засобів діяльності й відкриття таких засобів його, патера Йоганеса, святе призначення. У вільну хвилину любив перечитувати того зошита, а там записано було всяке: селянин украв у підсудної мішка, залатав ним штани, і після цього йому почало боліти коліно, бо латка була таки на коліні; інший спожив у сусіда пирога, і йому стало від того зле; ще інший скаржився, що після лайки підсудної у нього захворів бик; а двоє жінок було спалено за те, що влітку блукали по лісах, шукаючи для ліків коріння. Ще інша обтерла собі рота після причастя, коли обходила простір біля олтаря, тобто намагалася перетворити шматок проскури в чарівницький засіб. Зрештою, Йоаган давно переконався, що будь-який нещасливий випадок – це підступ диявола чи відьомська дія: засуха, гроза, епідемія, хвороба без причин і так далі.

Йоаган Шпінглер поспішав до виділеного собі покою; йому не терпілося перед обідом погортати свого зошита. Чому перед обідом? Бо обід його завше зморював й хилив до сну, а перед обідом він, хоч і втомлений з дороги, ще повний сили та завзяття. Але патеру Йоганесу не довелося отак пораювати перед ужиттям їжі: тільки-но вмостивсь у кріслі, у двері застукано і йому сповіщено, що один із гостей заїжджого двору Максиміліана Шпее таки хоче негайно поговорити з комісаром відьом. Інквізитор був здивований, адже, так явно зголошуючись на розмову, доноситель відкривав себе перед людьми, а може, й перед дияволом, який згодом на ньому напевне помститься, але факт був фактом, і гексенкомісар, трохи невдоволений із того, що хтось зважився зруйнувати йому розклад дня, сів у кріслі рівніше, повернувшись лицем до дверей. Але йому довелося розчаруватися, був це сандик із міста Меци Агріппа фон Нетесгейм, той, з яким він колись учивсь в академії і з яким навіть товаришував якийсь час, але тепер між ними заходило ніби й на поєдинок, і все з-за якоїсь жінки в Меці, слідство у справі якої Йоаган ще не закінчив, тобто була все ще закинута до в’язниці, де сиділа забита в тісні колодки у жахливо тісній комірчині. Агріппа вдавав, що діє з огляду на скаргу що до тієї чарівниці приятеля Агріппового батька, і вони провели в Меці не одне змагання щодо тієї справи – все було б добре, коли б не те, що Агріппа аж так перейнявся тією справою, що не покидав його ніде, навіть розшукав інквізитора тут, хоч зараз напевне скаже: зустріч їхня цілком випадкова, бо приїхав він сюди, Агріппа, мовляв, в оборудках. Отож він так і сказав:

– Радий тебе вітати, Агріппо! – мовив патер Йошнес. – Якщо ти знову не почнеш упадати за тією відьмою. Її справа вирішена, і я не радив би тобі виявляти аж стільки прихильності дочці диявола. Чи ми не закінчили дискурсу?

– У тому-то й річ, – сказав Агріппа. – Я тобі вказав, що в актах немає жодного доказу, достатнього для звинувачення тієї жінки.

Патер був невдоволений. Оця надмірна ув’язливість його колишнього приятеля починала дратувати. Ну, звісно, та дияволиця була Агріпповою любаскою, не інакше, а він нещадно збиткується з його, Шпіглерової, схильності до сентименту давньої дружби. Йоаган зітхнув.

– Досить того доказу, що мати її була спалена як відьма.

– Сам чудово знаєш, Йоагане, що це до її справи не стосується. То стосується справи її матері.

Патер Йоганес скривив пухкі губи.

– Згадай "Malleus malcficarum", – сказав він. – Цей донос цілком оснований, адже відьми відразу ж після народження присвячують своїх дітей дияволові або плодять їх з інкубами і насаджують тим самим у родині чарівництво.

На те Аріппа аж побагровів.

– Це хибна теологія, Йоагане. Цього не досить, щоб катувати невинних жінок і тягати їх на вогнище. Чи ж так нищать єресь? Твої докази доводять, що ти сам єретик!..

Йоаган відчув, що йому похололо всередині. Те, що сказав Агріппа, було не жарти. Зрештою, й сам починав сердитися.

– Поясни! – наказав він, адже тут заходило вже не про відьму, а про нього, патера Йоагана.

– Поясню, – жорстко мовив Агріппа. – Хай буде так, як ти мовиш. Але тоді знищується благодать хрещення. Тоді ні до чого й слова священика: "Піди геть, очорнений душею, і заступи місце святому духові, коли через безбожну матір це дитя також підпало під владу диявола!" Ти це хочеш сказати?

Йоаган не витримав. Скочив на рівні й показав гостеві перстом на двері.

– Не зловживай нашою давньою дружбою, Агріппо! – крикнув він. – Ліпше забирайся з очей і не грайся з вогнем!

– Хочеш сказати, що нашій дружбі кінець? – тихо спитав Агріппа, його очі при цьому палали.

Тоді Йоганес відчув крижаний холод під лопаткою – може, це він занадто? Чи не ліпше спровадити цього чоловіка миролюбно, щоб не заважав чинити святе діло, а потім узятися й за нього? Ну, не самому, а показати комусь на нього пальцем.

Патер Йоганес сів і витримав довгу паузу.

– Ні, не хочу губити з тобою давньої дружби, Агріппо, – тепло сказав. – Але неналежне місце для балачки вибрали. Все одно справа не вирішиться, поки не повернуся до Меци. Там і продовжимо балачку. А може, й урятуєш ту, про яку так печешся.

– Дякую, Йоганесе. Печуся за нею не через свій інтерес, а через те, що в світі мусить існувати Божа справедливість.

– Це вже ти даремно, Агріппо, – розсунув пухкі вуста Йоаган. – Бог судить не в цьому світі, а в кращому. Для суду в цьому світі він настановив нас.

– А коли ви помилятиметеся?

– Тоді судитиме нас.