Капо і Сокіл - Дрофань Анатолій

Циркова вистава завжди кінчалася коронним номером: виступом дресирувальника Івана Потапенка зі своєю змішаною групою звірів.

В антракті уніформісти виносили на круглу циркову арену секції великої залізної клітки. Потім монтували гратчатий тунель, що з'єднує клітку із закуліссям, ставили скупий реквізит — кілька тумб, на стінки вішали дві полички. Коли все було готове, лунав дзвінок, що заливав велике циркове приміщення лящанням, мовби на мармурові східці мішками сипонули срібні червінці і вони, підскакуючи та скочуючись з приступки на приступку, виповнювали коридори та сам зал дзвоном металу.

Нетерплячі, збуджені глядачі шумно сідали на свої місця. Уже оркестранти високо на площадці, огородженій легеньким бар'єрчиком, пробують свої інструменти. Виходить диригент в чорному смокінгу і білосніжній сорочці, з бабочкою біля коміра. Поволі згасає світло, і в круглий зал ллється спокійна мелодія флейти. Потому спроквола загораються різноколірні юпітери, вихоплюючи з морока тільки велику клітку на арені.

Зал уже затих, завмер. Лиш флейта, набираючи сили та голосу, струмує вниз ніжні переливи, наче кличе когось. До неї приєднується валторна, воркує грудним м'яким голосом. Тепер вони удвох запрошують на арену тих, кого з такою цікавістю чекає увесь зал, сотні людей.

Але арена хвилину пустує, збуджуючи ще більший інтерес глядачів.

Та ось в оркестрі напружено брязнула мідь таріль, наче з нетерпіння упала фарфорова ваза і лункі скалки її покотилися між рядів. І це допомогло. Тунелем на арену поскакало щось сіре, плямисте. Двоє. Одне за одним.

Та що це? Тьху — лиш два пси. Правда, трохи незвичні — великі, мордаті доги з короткими цурпалками хвостів. І зал замість аплодисментів зустрів їх легким презирливим смішком. Хтось у першому ряду зневажливо гукнув:

— Теж мені артисти...

Простуджений бас скептично додав:

— Для таких героїв можна було й не ставити кліті...

Останнє слово згубилося, потонуло в шквалі, бурі оплесків. Тунелем ішов циркач у яскравій гуцулці, ведучи під руку гладуху-дівчину в барвистому платті, квітчастій хустині, з якої визирала довгорила морда бурого ведмедя.

Вийшовши на манеж, артисти вклонилися низько на три боки глядачам, викликаючи ще більше завихрення аплодисментів. Тим часом оркестр заграв вальс "Білі каштани", і циркач Іван Потапенко, чи, як його найчастіше називали співробітники цирку, Федотович — вилицюватий брюнет років за п'ятдесят, пішов у танок зі своєю партнершею.

Після танцю, коли втихли оплески і захоплене тупання ніг усього залу, незграбна танцюристка сіла на тапчан спочити, а Федотович почав викликати інших своїх артистів.

— Мій добрий друг — тигр Хасан...

Цей "добрий друг" у жовто-оранжевій чорно-смугастій шубі зайшов у клітку м'якими нечутними кроками. Невдоволено позирнув навкруг, здавалося, все ще виповнений люті за ту фатальну хвилину, коли нога його на глухій стежині серед шестиметрової висоти очерету на березі Амуру необачно втрапила в капкан звіроловів.

Тепер на двох догів уже ніхто не звертав аніякісінької уваги. Забуті всіма, вони незрушно сиділи на своїх поличках з протилежних боків клітки. Ні, тіла їхні справді лишалися нерухомими, мовби витесані з сірого плямистого граніту, але голови і особливо очі — великі карі очі були в безперервному русі.

Ті два доги — брати. Капо з розсіченим правим вухом на рік старший за Сокола. їхня мати Віоліна— стара псина з винятково розумним поглядом — раніше сиділа ось на цій поличці, де зараз Капб. її задер лютий тигр Хасан, що в цю хвилину, сердито озираючись, іде до своєї тумби.

Він уже не один рік виступає, кожного разу зриваючи в залі бурю захоплення. Став, так би мовити, заслуженим чи навіть народним, знімався в багатьох кінофільмах. На зйомки його возили в найкомфортабельнішому легковому автомобілі, і він, сидячи поруч зі своїм господарем, з холодною поважністю дивився у вікно. Хасан не раз мандрував по закордонах, пляжився на осонні Женевського озера і Середземного моря. Його портрети обійшли всі газети світу. Але ніщо не змогло вгасити в ньому злоби за ту необачну хвилину, коли капкан стальною щелепою схопив його лапу. О, було б тоді в нього ще кілька хвилин, він би не замислюючись перегриз собі задню лапу, щоб тільки знову опинитися на свободі. Але за хвилину накинулися мисливці-тигролови, обплутали сіткою, зв'язали лапи, а між зуби в пащу запроторили вонючу колоду і міцно прив'язали її поза вухами до голови.

А до того ж він був паном всього Приамур'я. Сто кілометрів для нього — не відстань. Ріка, хай навіть найширша, — йому не' перешкода. Двокілометрової висоти гору перемахує за кілька хвилин, бо чотириметровий стрибок — то звичайний крок його. А коли попереду тікає табун вепрів, лишаючи по собі в повітрі приємні пахощі запарених тіл, і десятиметровий "мах" — теж річ нормальна.

Він по праву міг вважати себе повновладним царем над усім живим. Ведмеді, кабани, олені, прудконога антилопа, що здатна позмагатися з вітром у швидкості,— всі поступаються йому в бігові. Підступна лисиця хай не береться його перехитрити.

Людині теж краще не зустрічатися з ним віч-на-віч, особливо якщо звір голодний.

І ось тепер рудошерстий смугастий цар-повелитель мусить сам слухатися оцього непоказного чоловічка в білій сорочці-гуцулці. Може, і Федотович був серед тих, що спіймали його, заплутали в сіті? Але нічого, він, Хасан, ще вибере хвилину, спіймає мить і розрахується за всі приниження...

Під поглядом Потапенка і особливо двох догів, що не спускали з нього очей, Хасан сів на тумбу.

А в проході тунелю уже з'явилися нові "артисти", і Федотович поспішав представити їх глядачам.

— Прошу любить і жалувать — львиці-сестриці Сільва та Марта...

Ці веселіші. Штовхаючи одна одну, вони бігли до свого вчителя-дресирувальника, лащилися до нього, мовби раді зустрічі. Але то тільки здавалося. Насправді вони шукали господареву руку, бо знали, що в ній два шматочки смачного сирого м'яса, якими він мусить обов'язково почастувати "сестриць" за їхню кошачу ласкавість.

Львиці теж сіли на свої тумби.

Потім затрухикала рись — незугарна велика іржаво-червоняста кішка на собачих прямих ногах з китицями на вухах і пишними бакенбардами під щоками.

— А, пані Нона... Просимо, просимо... — гукав Федотович.

Рись, не звертаючи особливої уваги на господаря, теж пішла на місце.

Ця, звичайно, не така небезпечна. Тільки поранена, вона може накинутися на мисливця. В інших випадках завжди уникає зустрічі з людиною. Та й здибатися з риссю важко, бо ж вона цілий день лежма лежить десь в густих малодоступних місцях лісу чи в горах, вилазячи на полювання лиш після заходу сонця.

Виходили інші звірі: пантера, пума, леопард — і починалися, власне, виступи чотириногих артистів. Леопард скакав з тумби на тумбу, пролітаючи через підставлений обруч; білий та чорний ведмеді каталися на смугастих кулях, балансували палиці на кінцях носів, кружляли на велосипедах; рись показувала вищу акробатику на трапеції, підвішеній до купола клітки.

Все робилося так легко, мовби звірі й народилися циркачами. Зал раз по раз здригався від аплодисментів.

Тільки Капо і Сокіл сиділи нерухомо на своїх поличках. їх ніхто не кликав на арену. їм ніхто не аплодував. На них просто не звертали уваги.

Коли Федотович теж піднявся на трапецію, щоб виконати акробатичний номер разом із риссю, несподівано нога в нього спорснула, і дресирувальник упав.

Такого раніше ніколи не траплялося. Старіє, старіє Федотович, сили вже відмовляють йому. Та, мабуть, давалося взнаки й те, що два ребра, потрощених ведмедем, довелося хірургам просто видалити, що права рука двічі перебита — першого разу пантерою, другого — тигром.

Капо помітив, як нараз Хасан, побачивши дресирувальника на підлозі, подався вперед, витягнув шию, і ніздрі в нього хижо розширилися. Все Капове тіло напружилося, він не спускав пильних очей з Хасана, і права лапа від неймовірної напруги дрібно затремтіла.

Капо, до якого від матері перейшли всі обов'язки старшого, знав: яким би слухняним та вишколеним не був звір, але коли бачить, що людина пада, забуває всю науку. В звірові прокидається звір. Він в одну мить насідає на лежачого. Зуби впиваються в тіло. А тільки ніздрі вловили запах крові, уже ніщо не в силі зупинити хижака — гострі ікла, кігті двох сильних лап шматують жертву.

Два доги-брати не годні були стримати вібруючих передніх лап. Вони бачили зразу всю клітку в цілому та кожного звіра зокрема. Всі клітинки їхнього тіла напружились, і доги жалісливо застогнали.

Але того в залі ніхто не помітив. Федотович швидко схопився на ноги, і номер продовжувався. '

Виступ дресированого звіринця тривав з годину. На закінчення всі звірі лягали на підлогу, утворюючи суцільний живий килим, а Федотович безтурботно випростувався. на теплому настилові і якусь хвилину мовби відпочивав.

Зал ревів.

Потому Потапенко прощався з своїми вихованцями, і вони під вдячні аплодисменти глядачів зникали за кулісами. Наостанку Федотович сідав на бурого ведмедя-танцюриста, махаючи двома руками над головою, теж їхав у тунель. Слідом за ним бігли два доги.

І хоча зал продовжував аплодувати і тупав ногами, все ж те захоплення не адресувалося догам-братам. З них скоріше насміхалися. Простуджений бас у першому ряду сказав своєму сусідові:

— А цим бідолахам так і не дали можливості показати свої таланти... Ха-ха...

Сусід, сміючись, зауважив:

— Та вони, мабуть, пенсіонери...

Вистава кінчалася. Зал порожнів. Згасали юпітери. Але клітки з манежу уніформісти не прибирали. Тепер шумно було в коридорах та біля роздягалки. Але скоро й там залягла тиша. Цирк гасив на фасаді рекламні вогні, й велике циркове приміщення здавалося з вулиці німим, заснулим.

Але то тільки здавалося.

Коли глядачі, повернувшись додому, розповідали домочадцям про все бачене цього вечора, а потім лаштувалися на спочинок, під куполом цирку знову спалахували юпітери. Не було вже тої урочистості, як під час вистави — не грала музика, пустували крісла в залі, не чути було аплодисментів. Лише кілька чоловік — асистентів Федотовича — стояли по боках клітки з довгими бамбуковими палицями — і все починалося спочатку. Вибігали Капо й Сокіл і сідали на свої полички, виходили знову звірі.

Під час вистави чорний ведмідь Хохо не послухався дресирувальника, неправильно зробив прохід.