Миньо - Сушинський Богдан

Щоразу, коли герой цієї похмуро-епохальної

новелетти дивився на своє відображення

у дзеркалі, він нажахано хрестився і молитовно

проказував: "Не людина, а стерво якесь,

гить-тіть-гіть!"

1

… А прокинувся Миньо з почуттям людини, яку на чомусь давно і зловісно ошукано. Довго сидів у ліжку, роззираючись по хаті і намагаючись збагнути, куди щезла дружина, аж поки не пригадав, що сьогодні неділя і що Ірина подалася до райцентру, за тканиною на плаття.

"Плаття їх потрібне, гить-тіть-тіть! – рипнув зубами. – Як мені труна. Аби до гаманця, та з хати, та по крамницях..."

Босоніж вийшов до сіней, відпив із кварти теплої застояної води і здригнувся, мовби ковтнув отрути. Зазирнув у кварту, потім довго й підозріливо дивився на скаламутнілу воду у відрі, якої принесено було з криниці, мабуть, ще позавчора вранці, і, зле вилаявшись, виплюнув на долівку згусток слини.

Повернувшись до кімнати, Миньо увімкнув "динаміка" і зупинився перед затусклим люстром. В овалі його, мов у зашморгу, сіріло підпухле неголене обличчя з хижо приплюснутим носом, синіми потрісканими губами і великими, але якимись безколірними, очима..

Завжди, коли Миньо бачив це відображення у люстрі-зашморгу, він ледве стримувався, щоб, як то водиться, не перехреститись та молитовно проказати: "Не людина, а стерво якесь, гить-тіть-тіть!"

"...Наукова апаратура і прилади на борту космічного корабля функціонують нормально. Самопочуття космонавтів хороше", — вловив останні фрази повідомлення, й аж тепер перевів погляд на пошарпаного "динамічка".

Самопочуття, кажеш, хороше? Якби мені таку славу і таку купу грошей, я добре почувався б навіть у пеклі. Е, та це ще й не зараз запустили, — гидливо зморщився він, зрозумівши, що повідомлення в стилі " от Савєтскава Інформбюро", було лише вставкою до якоїсь радіоп'єси. – Відлітали ви своє, хлопці, гить-тіть-тіть! Разом зі мною — відлітали! А я, дурінь, ще й позаздрив був.

У сільськогосподарській академії, курси-щаблі якої Миньо так і не здолав, діяв агрокосмічний гурток, у якому купка романтиків переймалася проблемами космічної городини та місячно-марсіанських теплиць. Подейкували, що програму і напрямки діяльності цього гуртка визначали секретні служби, а все, що могло б відкритися його гуртківцям, негайно було б засекречене.

А ще академією вперто гуляли чутки, що, слідом за командою медиків, цілий гурт яких уже готувався за програмою космічних польотів, повинна бути сформована й команда космонавтів-агрономів, які мали б на орбітальних станціях створювати резерв харчової біомаси, досліджувати поведінку рослин у космосі та займатися виведенням нових, тепер уже космічних, до невагомості та умов космічної станції пристосованих, сортів.

І був час, коли він, студент Мирон Миньківський, навіть усерйоз мріяв потрапити до загону космонавтів. От тільки мрію цю було розвіяно медиками під час першої ж військкоматівської комісії. Коли Миньо несміливо поцікавився у терапевта, чи зміг би він пройти медкомісію, яка відбирає до загону космонавтів, лікар-здоровило розреготався так, що, не чекаючи його вироку, студент вискочив із кабінету.

" До нестройової у військовий час" — ось усе, до чого ми тебе можемо допустити! — прокричав йому з кабінету ескулап. — Ні, ви бачили: з такими аналізами та параметрами йому ще й у космонавти захотілося! Хіба що в "лунатики"!

І як потім Миньо зловтішно молив бога, щоб такої, агрономічної, групи створено… не було! Або щоб ніхто з їхньої академії до загону космонавтів не потрапив! Він, Миньо, цього просто не пережив би. Він завжди готовий був змиритися зі своїм невезінням, але тільки в тому випадку, якщо не пощастить й усім тим, хто поруч із ним; тільки якщо усім навколо так само люто не пощастить!

* * *

...Миньо одягнувся, лінькувато пожував шматок ковбаси, що лишився на пательні з учорашнього дня, і, видобувши з валізки старанно загорнутого у ганчірку бінокля, подався до ріденького занедбаного садка, де, під старою крислатою грушею, порохнявіла потріскана лавка, на якій просиджував кожну погідну неділю.

Вже вийшовши за двері, увімкнув маленького, ще за радянських часів купленого, радіоприймача, який тільки тому й тримався купи, що був старанно обв'язаний ізоляційною стрічкою, і, повісивши його на ремінці через плече, побрів усипаною вишневими кісточками стежиною.

Можливо, саме цей безпардонний вирок медика й підрубав коріння, яке підживлювало його, Миня, віру в щось святе і величне, яке він неминуче мав би здійснити. Саме він, цей убивчий присуд терапевта, розвіяв усю ту ейфорію, в якій Миньо перебував відтоді, як дивом вступив був за колгоспним направленням до сільгоспакадемії.

І це саме на грунті космічної зневіри ударився був Мирон у поезію, здружився з літераторами-дисидентами Ігудою, Стратником та Авгурою; пройшов через напівпідпільні зібрання "напівпоетів-напівоунівців", як він їх потім сам називав у покаянних зізнаннях, що й досі зберігаються десь в архівах колишнього КДБ; через "кацапські воронки" і допити; через рухівські волання "Ганьба!", і справжню ганьбу "підсадної качки" — спочатку від самого КДБ, а згодом і тих-таки кадебістів, тільки вже перелицьованих під офіцерів Служби безпеки.

Щоправда, кадебісти-покровителі обіцяли, що допоможуть йому поновитися в академії, адже в цьому вузі їм завжди потрібні були свої "стукачі". Хтозна, може, й допомогли б, адже перевірений "стукач" у вузі ніколи не завадить. Але з'ясувалося, що часи змінюються, і вже нікому він не потрібен, і навіть нецікавий, — ні як рухівець-революціонер, ні як громадський інформатор екс-кадебістів.

2

...Тим часом сонце вже вийшло з ріки й побрело до підніжжя гори, що бовваніла на тому боці розлогої долини. Миньо знав, що тепер воно потовчеться там, мов зледачіле теля, а потім довго пнутиметься до вершини, щоб врешті-решт скотитися з неї у надвечір'я та розчинитися у низьких сірих хмарах. І видавалося це сонце не по-червневому блідим та холодним, мов перед Різдвом.

"Ні, справді, що воно за світ такий настав, що в робочу днину пражить, а в неділю – похмуро і вогко, і жити не хочеться, гить-тіть-тіть?!"

Миньо довго мружився на пригасле сонце, приплямкував губами і, важко сопучи, нахилявся, щоб дотягтися очима до бінокля. Він увесь час тримав його на рівні грудей, одначе ніколи не підносив до очей , а нахилявся і, сопучи так і крекчучи, тягнувся до окулярів, нібито зазирав через шпарину до сусідського двору.

От тільки сусідів у Миня вже давно не було. Стара, вкрай занедбана хата його стояла на розлогій маківці пагорба, що колись давніше звався Дикою Горою, а тепер уже всі звали Миньківкою, бо на ній тільки його, Миньова ж таки, хата й стояла, а село – це така погань, що, як захоче, так тебе і нарече, гить-тіть-тіть!

Бінокль у Миня теж старезний, ще з часів громадянської, із затусклими фіолетовими лінзами, в які добре було дивитись хіба що на затемнене сонце. Однак у погідну днину Миньо примудрявся дивитись крізь них і на своє село, де про існування його, недавно купленого на "барахолці", старезного "струменту" й досі ніхто не здогадувався.

Взагалі-то він міг би й показати його комусь, не раз кортіло похвалитися, але якесь невиразне передчуття примушувало його ховати свій "струмент" при появі будь-кого з односільчан, бо, якщо хтось побачить, то хтозна-що подумає, а подумає, то хтозна-що скаже на селі. Світ тримається на підступності й ошуканстві, бо такий він є – цей проклятий світ, гить-тіть-тіть!

Отож поки що "струмент" був найбільшою Миньовою таємницею і цінністю, тому що надавав йому дивовижної переваги: він село бачив, а село його – ні! Ось звідси, з – під усохлої груші, під віттям якої сидів, мов у курені, він міг оглядати всі Спокути, що трьома вулицями півколом облягали Миньківку; міг зазирати мало не до кожного двору, бачити, як розпивають пляшку під магазином, кохаються у кущах на острівці посеред річки, чи справляють чергове напівжебрацьке весілля у дворі багатодітних Петранів. Але бачити все це, самому залишаючись при цьому невидимим!

Ось і сьогодні гуляли в Городнюків. Син-студент із міста над'їхав. З дівчиною. Над'їхав, то й над'їхав, не весілля ж і не заручини. Але, бач, пошвидше столи — у сад, та по сусідів... "А це ж горілка, це харч, гить-тіть-тіть! – скрушно похитував головою Миньо, прикидаючи, в яку копійчину обійдеться Городнюкові цей обід. – Перед ким виставляєшся, жеброто?! Завтра ця фіфочка з міста забуде, за чиїм столом сиділа, а ти викладаєшся перед нею, мов на ярмарку!".

Для самого Миня його київські поневіряння, під час яких він підробляв, де тільки міг, і ночував, де вдавалося: в гуртожиткових кімнатах друзів, на дачах і в літніх кухнях, у підвалах і на вокзалі, — закінчилися несподівано: господиня, на обійсті якої, десь на далекій околиці Києва, він, у парі зі ще якимось напівнімим чолов'ягою, лагодив дах літньої кухні, зжалилася над ним, бездомним, і залишила ночувати в тій-таки кухні.

Вночі ця майже шістдесятилітня жінка прийшла до нього, безцеремонно залізла під ковдру і, погрозливо пообіцявши: "А зараз ми влаштуємо тобі, хлоп'яку, іспит: подивимось, на що здатне молоде покоління хахалів", справді заходилася його "іспитувати".

Це була виснажлива, і водночас неповторна у своїй інтимності, ніч. Миньові й досі чи то привиджується, чи примарюється тіло цієї занадто літньої, як йому тоді здавалося, але дуже привабливої жінки — пружне, м'язисте, і водночас дивовижно податливе, здатне відгукуватися на кожен порух мужчини, кожне його жадання; а ще — її шепіт, запах іі напарфумованих грудей.

Та найцікавіше сталося згодом. Десь о восьмій ранку Діана розбудила свого коханця-робітника і наказала швидко одягатися. Вирішивши, що вона чекає повернення чоловіка, Миньо по-солдатському вдягнувся і вже хотів було залишати цю привітну оселю, проте господиня зупинила його:

"Не так борзо, хлоп'яку. На кухні — яєчня з ковбасою і склянка вина, які ти чесно заробив".

А, поки він снідав, господиня поклала перед ним зіжмаканий конверт з виведеною на ньому жіночим почерком поштовою адресою.

"У конверті гроші на дорогу і записка, яку ти передаси моїй племінниці. Знайдеш її за адресою на конверті. Двадцять два роки, дівка в соку, як я – колись, у глибокій молодості; одне слово, все при ній; батька нема, родичів близьких нема, мати при смерті.