Райські коні - Логвин Юрій
У Золоту долину я потрапив через дискусію. Наші науковці з інституту сперечалися між собою цілу зиму так завзято, що коли прийшов час у поле виходити, то виявилось, що коней немає. Всіх коней розібрали інші експедиції. А без коня в сопках ні вертоліт не допоможе, ні власні ноги.
Я в них був перевірений і надійний, тому вони мені й гроші готівкою видали, і на рейс в Золоту долину влаштували. Поки летіли й приземлялись на сніговий аеродром, у мене настрій був добрий. Коли ж під'їхали на "газику", я підупав настроєм, хоча мав би звеселитися. І ось чому. На зеленій площині дюралю червоним суриком було виведено: "Граждане! Не жгите клопов паяльными лампами!" Не знаю, але якийсь неспокій мене пройняв від того заклику.
Далі він посилився, бо голова колгоспу із сльозами на очах сказав:
— Коні?.. Побили всіх трельовочних коней, коли ліспромгосп ‘ліквідували... Тепер ми відроджуємо старі промисли, господарство йде вгору, а коней обмаль!.. Кінь — дефіцит!.. Ех... яких коней тоді позабивали!.. Знаєш, товаришу, піди до голови селищної Ради. У них, у комунгоспі, якихось п'ять коней є; та в приватників, може, вициганиш... Хоча вони шкури — добре з оренди живляться!
Це я добре знав — не перший рік з в'ючними кіньми по тайзі та по сопках.
Я послухав його.
Селище здоровенне — і колгосп, і радгосп, і якісь бази, і філія копальні.
І все як по нотах: фізики-теоретики лагодять бульдозер, монітор біля річечки направляють — золотий пісок гребтимуть та промиватимуть.
Кілька бичів сиділи на болонках під старими бараками (оті, що лишилися від минулої епохи) і дудлили шмурдяк.
У приймальні селищної Ради мене неспокій зовсім пройняв: ні голови, ні заступника не було, а сиділа секретарка і клацала на машинці.
Зайшов, а вона зразу підвелася. Одного зросту зі мною, щоправда, високі каблуки носила. Обличчя бліде, очі великі і такі світлі, аж білі, губки невеличкі і тонкі. Волосся срібне і спадає довгими пасмами на груди і спину... Матері його ковінька! Воно мені потрібне отаке? У мене з жінками в стосунках страшний дефект — ніколи не можу приховати від них, що я до них відчуваю!.. Тю! Бачу — і ця зрозуміла. Мене аж трусить — схопити б її, і ні слова не кажучи! А що вона те все бачить, мені ніяково, пропасниця тіпає.
Ну, так-сяк я їй розповів про коней...
Вона мені порадила:
— Є тут один чоловік — Зозуля. Все він знає і все може, якщо захоче з вами мати справу. Тільки будьте обережні — він не блатний, а пройда, що й будь-кого обдурить. Завжди у цей час товчеться...
— У чайній! — вихопився я.
— Не вгадали! Він на пошті пропадає — з ким тільки може з'єднатись, тому і дзвонить... Скрізь у нього справи, по всьому узбережжі...
— Спасибі вам, піду зараз! — хочу йти і все стою, а вона тоді:
— Дивіться, не прогавте його, як він поїде кудись, не доженете... Зайдете потім, як буде бажання, розкажете, чи вдалась ваша справа.
— Спасибі, зайду...— а сам все стою.
Я пішов. Іду, а ноги наче трусяться!
Почав спускатися з пагорба і побачив пошту — новий дім вивели рублений. Далі — на одному підвіконні щось ніби згорток. Підступив туди здоровенний чалий кінь і тягнеться мордою.
Прихопив кільце ковбаси — і хрумає.
Тут вихопився чималий пес їздовий і до шматка! Кінь голову задер та копитом, копитом собаку відганяє. Пес на коня наскакує, а кінь копитом гупає і щелепами швидше, швидше!
А з вікна визирнув бородань та як гарикне!
А я як зарегочу, аж мені соромно стало,— спинитись не можу.
Бо я в ньому зразу пізнав старовіра-молоканина — бач куди дістався охоронець чистої віри. Куди подався денарій кесаря заробляти!.. Я раз цілу ніч слухав їхню суперечку на вокзалі — між молоканами і одним атеїстом-дилетантом... Тому й знаю, що таке денарій кесаря.
Коли це хтось мене ззаду густим баритоном питає:
— Гарний кінь?!
— Гарний! — обертаюся і бачу дебелого чорнявого чоловіка з темно-синіми очима.
— Пішли до мене, краще про справу поговоримо. Гей, Льо-о-ов-ва-а! — закричав він щосили, і чалий кінь струсонув світлою гривою і трюхою постукотів по слизькій ожеледній дорозі.
— Чого ти його Льовою?
— Могутній кінь...
— Не гірше ніж Холстомєр у графа Толстого чи Ізумруд у вихрещеного цього татарина, ну як його отого — Купріна...
— Слухай, а ти звідкіль взнав, що я до тебе?
— Безгоспна сорока на дроті принесла. Сказала — один з карабіном шукає кобилячого хвоста...
— А чому ти її безгоспною сорокою звеш?
— Сподобалась... от і обурюємося?... На чай запрошувала?.. Брехати не буду. Мені вона теж подобається. Тільки вона байдужа до місцевих. А ти матимеш успіх.
Ми небавом дістались до його рубленої фортеці на палях. Він мені пояснив:
— У мене зупиняються старателі. Ти їх бачив там, біля ручаю. Хід один, але вони ліворуч, а в мене кімната і комора праворуч. Дуже зручно — вони працюють вахтами цілу добу. Завжди хтось є вдома. Ніякий бич, п'яний ідіот не поткнеться. Про місцевих поганого слова не скажу — сам знаєш, які люди. А з цими старателями вигідно не через гроші, а те, що всі вони з добрим блатом у себе вдома. Через них можна дефіцит дістати... Ну і я їм підкидаю...
До столу сіли — зразу чай міцний та духмяний, лососеві консерви, баличок, грибочки, шинка. Подивився він на мене пронизливо:
— По чарці перехилимо, як всю ситуацію з кіньми програємо!
— Не розумію тебе, ти якось усе перекручуєш, темниш...
— Це тому, що ти без освіти. А я перед самісіньким дипломом вилетів з інституту. І книг багато читав. І тепер часом читаю... Ну, як ці який дефіцитний детектив привезуть. Тепер так говорять, так прийнято: створити модель, програти ситуацію, запрограмувати...
А чай у нього добрий, індійський, аж ясна в'яже. У мене від чайку і шинки настрій кращає, а він веде свою ситуацію.
— У Райській долині є косяк безгоспних коней. Там б'ють гарячі джерела і один маленький гейзер... Трава, кущі — зелені увесь рік. Словом, оранжерея під небом півночі. Недарма ж назвали Райською долиною! Тепер колгосп там тримає дюжину своїх коней. У загорожі. Голова, бач, тобі ані словом не прохопився. Мріє він вороного позбутись, а тоді без нього увесь косяк до рук прибрати. І ще він туди молдаван-теслярів найняв і послав лагодити старі будівлі, відновляти оранжереї і парники. Реанімацію наводить, хоче знов долину зробити райською. Такою, як вона була за ліспромгоспівських часів.
"Га! Ось воно що, он яка то Райська долина! Я про неї чув. Там і троянди колись в оранжереях цвіли, і лазні з теплою водою радоновою для начальства були..."
— Слухай, а звідкіля там косяк коней?
— Ліспромгоспівські, трельовочні коні. Коли техніку ліспромгосп одержав, то деяких на м'ясо для капканів пустили, яких інших у колгосп продали, а оцих, найкращих кобил і вороного жеребця, один бригадир пожалів і лишив у лісі. Вороний зі своїми матками вижив, і тепер цілий косяк гуляє в Райській долині. А ліспромгоспу немає, бо нема чого рубати. Кінчили з лісом остаточно.
— Чому ти раніше не наклав руку на косяк?
Зозуля примружився пухнатими віями і проказав:
— У мене ім'я левине — Річард! Але я ніколи не рикаю і не стрибаю, поки не буде товариша по ділу... Ти от читав про левів у журналі "Знание — сила"?..
— То я тобі товариш?
— Ще й який ти мені товариш! Хіба з тобою хто порівняється?
— Не захвалюй, ти мене чверть години знаєш...— кажу йому — Он краще б узяв когось із фізиків-золотарів... Супермени!
— Ха-ха-ха! Там є два леви за ім'ям, але серце у них не левине.
— У мене теж не левине.
— Зате вовк коня не впустить! — підіграє мені Зозуля.
Говорить і не виходить, ніби він стелиться, підлатується до тебе, а ніби це щира про тебе правда... Великий талант — отако з людьми...
— Ну, наприклад, ну відіб'ємо ми кобил у вороного. А як їх оформити? Та їх ще треба об'їздити... Думаю, що ти краще за мене знаєш, що то за штука — здичавілий кінь?!
— Ну тут проста арифметика — я коней записую за кількома ханигами, і вони здають їх в оренду, науковцям твоїм...
— А кому гроші?
— Гроші мені. Вони пишуть доручення на моє і твоє ім'я, і ми одержуємо оренду.
Я подумав і кажу:
— Не піде. Це підробка. Давай краще поміняємо, якщо пощастить вловити, диких коней на колгоспних і все нормально оформимо.
Річард сміється.
— Пограбувати мене хочеш? Не вийде!..
— Я не грабую. Мені коні потрібні під в'юки, а не дикі мустанги...
Тоді він, бачу, кумекає, мудрує і вирішує.
— Добре. Половину коней для експедиції ти оформляєш через колгосп, половина мої. Через моїх васалів-ханиг.
Подивився я на нього і бачу — вирішив він остаточно і від свого не відступиться. А мені про косяк нема що й мріяти! Він, я ж бачу, все заздалегідь промоделював, як він казав, і знає, як тих коней дістати...
Він добре все заздалегідь розрахував і передбачив. І глибокий мокрий сніг перших днів весни; і відремонтовану огорожу кінського загону; і те, що молдаванам треба доброго вина привезти; і те, що конярам старим треба пляшку спирту поставити і батарейки до транзистора подарувати.
Але головне — то були сигнальні ракети. Ні, брешу, там були і звукові, і просто такі.
А долина — Райська! Мов якийсь здоровенний стадіон, космічний просто! Піднімались схили сопок над рівною долиною з озерцями й джерельцями, що парували від гарячої води.
Дерева — кам'яні берези, височенні модрини з голим віттям, ближче до озерець чорні вільхи. Пара хмарами клубочиться над кип'ячими джерелами. Береги джерел з темної, червоної грязюки, просто багряні, а далі густа зелена осока та ще якісь яскраві й соковиті трави.
Косяк був у найдальшому правому кутку схилу, серед чорностовбурних вільх. Я тюпав на мухортій кобилці позаду за довгоногим чалим Льовою. Моя позичена кобила була, може, трохи вища за поні.
Річард Зозуля і не обернувся до мене, а показав нагаєм на косяк.
— Бачиш, чоловіче, отам над ними вгорі, ніби схил?.. Ото вихід з Райської долини. Ще три-чотири дні — і якщо ми їх не вловимо або колгосп їх не оприходує, там розтопиться сніг, і вони підуть далі межи сопок... А там гай-гай!..
— Підожди, а цією стежкою, що ми сюди пхалися?
— Е, зразу видно, що ти мужик... Ну скажи, чи коні тут без тебе не ходили і не знають, що там під снігом лише глина і камінь?
Спустились ми обережно вниз, довго обгинали по стежці долину справа наліво до відновлених будівель та оранжерей...
