Улюблені розкоші янголів - Москалець Кость

Признаюся, що певний час я не міг розпочати читання збірки віршів Івана Малковича "Із янголом на плечі". Надто гарним був вигляд книжки. Недосяжна лялька Барбі, мрія сільської дівчинки. Тендітний метелик із тремким розчерком тонкого пера на крилі, якого лячно взяти до рук. Пташині стежечки літер на першому снігу аркуша. Ретельно дібрані кольори, шрифт, розкішний папір, відстань між рядками, строфами, проставлені наголоси, які допомагають триматися стрижневого ритму, дати написання віршів, винесені в дужках до змісту — щоб не відволікати від самих віршів, історію не змішувати з поезією… Я всміхнувся на жарт автора: "Коректор Віктор Морозов". Помилувався віртуозною графікою Світлани Білявської — своєрідними художніми самоцитатами обкладинки й заставок між розділами. Мені в цій книзі подобалося все, вона була маленьким мистецьким шедевром, і місце її було в картинній галереї, а не в бібліотеці. Пощо її читати? І як — а раптом я побрудню сторінки?!

Хтозна, може, вона й до сьогодні залишалася би непрочитаною. Гортав би її, милувавсь і знову ставив би на поличку. Але під час одного з таких гортань-милувань мені трапився вірш, який я добре знав і любив іще з першої Малковичевої книжки "Білий камінь":

…бо все мине, як сад, що на очах пошерх:

нам буде тільки ніч; ніч, як псалтир — постійна…

("Ніч. Осінь")

Я завагався: хіба там був "псалтир"? І чому я не пам'ятаю цих "князів садів" в останньому рядку? За двадцять літ, відколи я вперше познайомився з поезією Івана Малковича, було прочитано десятки, якщо не сотні тисяч віршів. Нічого дивного, якщо забулося, чим саме закінчувався один із них. Я знайшов "Білий камінь", порівняв обидва варіанти й переконався, що моє вагання небезпідставне. Це був той самий — і водночас повністю відмінний вірш. Строфа, яка в першій збірці уривалася на півслові: "а де були плоди — лиш óтвори…", — тепер закінчувалася виразно сказаним:

а де були плоди — лиш отворів волання:

крізь них князі садів відлинуть, певно, теж.

Замість "псалтиря" в "Білому камені" стояли "письмена". Ясна річ, хто би пропустив до друку в 1984 році отаку "релігійну пропаганду". Переді мною був той Малкович, якого я не знав. Це провокувало. Я дістав усі три попередні збірки: "Білий камінь", "Ключ", "Вірші", і зауважив іще одну деталь, якої не помітив спочатку, — у книжці "Із янголом на плечі" вірші з попередніх книжок розташовані не в діахронічній перспективі, а навспак, тож просуваючись у читанні до кінця книжки, ми парадоксально опиняємося на самому початку творчості Малковича. За всім цим стояла концепція. Чи можна цю книжку назвати "вибраним"? Я забув про свій побожний острах перед самодостатністю білосніжної мистецької речі, розгорнув "Із янголом на плечі" на першій сторінці й поринув у читання, яке перетворилося на захопливу інтелектуальну пригоду.

Неторканих, інваріантних віршів майже не лишилося! Вірші змінювали композицію, — завдяки іншій розбивці на рядки, як, наприклад, у "Зближалося на тридцять літ", де останній, п'ятий, — і через це вже якийсь побутово-одноманітний катрен набував драматичного звучання завдяки розгортанню:

зближалося на тридцять літ:

моря сповільна замерзали,

дороги зчорна позіхали,

і їжаком

котився

світ.

Вірші брали шлюб — і розчинялися в ньому, народжуючи, відтак, плід, разюче не схожий на своїх "батьків", попри виразно явлену спадковість. Так, скажімо, я даремно шукав вірші "Човен" і "Ліс" серед вибраних із "Ключа", аж доки не зрозумів, що це новий артефакт: "В осінні вечори, у вечори студені…". Змінювалися або, переважно, зникали назви віршів, — замість дев'ятої з'яви "Фінал" циклу "У сцені маку" з'явилось елегантно-лукаве "Майбутнє відродження", самі з'яви мінялися місцями та, зрештою, і "з'яв" як таких більше не було, як не було й цього химеруватого жанрового означення "оповідь о кількох з'явах". Малкович більше не химерував, він пропонував шість віршів із циклу. Більшість поезій зазнали ґрунтовної переробки, деякі внаслідок цього змінилися до невпізнання. У яких напрямках рухалися ці творчі трансформації?

Перше, що впадає до ока, — це радикальна редукція всіх "совєтизмів". Альтист, який 1985 року після концерту йшов до Держстраху, тепер цілком природно вирушає по шинках ("Концерт"); "жильці" перетворилися на поважних "мешканців", а печальні принци-цвіркуни, які бозна-чому повинні були грати саме "Марсельєзу" для прими-змії, тепер "у щось чомусь їй грати мусять" (хоча я не певний, що це найвдаліша з можливих замін у "Шершенному вірусі"). Загалом це, мабуть, була каторжна й — у найкращому значенні слова — ідеологічна праця: перебрати кожне слово в сотні з лишком віршів, вислухати його конотаційні відлуння, очистити від ідейних нашарувань, якими ці слова мимо нашої волі просякали в тотальності мовлення та комунікації совєтських часів, засвоюючись як готові даності на позасвідомісному рівні, — або цілком свідомо нав'язуючись обачними редакторами, задля того, щоб бодай вірші з "метеликами", "равликами", "птахами" та іншою живністю замість крамольних "псалтирів" або, чого доброго, "ангеликів" узагалі можна було надрукувати.

Зрозуміло, що в наполегливому відстроюванні своїх поетичних засобів Іван Малкович керувався не кон'юнктурними мотивами підміни знаків однієї ідеологічної парадигми, комуністичної, знаками іншої, як воно взагалі-то повелось останнім часом. Це було б надто просто, дешево й нецікаво. Єдиним гідним довіри камертоном тут були суто музичний слух і чіткі критерії виробленого смаку.

Тікаючи від фальшивої гри музик, ноти марять про те, що якби Бах ліпив їх із воску, "то, звісно, під пальцями фальшивців різних вони би танули як сніг". У першому варіанті замість конкретно осяжного на дотик ліплення з воску було приблизне, оксюморонно-патетичне "творення" з льодяників, і Бах домовлявся з "кондитером", а не з восківником, як тепер. Важко пояснити, чому цей восківник і ліплення нот із воску переконують більше, ніж творення нот із липких льодяників. Але, прислухаючись до резонансу, який викликає оце переміщення значення, зауважуєш тишу доладності, бройґелівську прописаність і гармонійність, тоді як кальковані леденці, кондитер і Держстрах одностайно викликають какофонію почуттів та думок, асоціюючись із комуналом комуналки. Читання "Із янголом на плечі" й порівняльний аналіз варіантів перетворюються на виправу в той час, якого більше ніколи не буде, — час нашої попередньої, детермінованої обставинами ідентичності й випромінюваної нею рецепції. "Із янголом на плечі" ясно показує, як саме їх можна позбутися, не втративши при цьому себе.

Ще один кластер, який зазнав очищення вогнем і мечем безжального янгола новітнього письма, — розмовні й простацькі лексеми. Щезають "тлусті херувими", ніхто не "хропить тобі під вухом". Автор ґрунтовно модифікує такі вірші, як "Я вигортаю попіл із каміна" і "Вітри". У першому зникає претензійна піднесеність робленої метафори ("мій язик натягувати сміють на лук брехні" — власне, парабола), невиправдано іронічне порівняння себе з "бідним Єремією", щезають анонімні "люті сівачі" й невідомий "хтось", який невідомо як опинився в попелі каміна; натомість з'являється витримана картина нічного сидіння над старими віршами, їхнього вимогливого різьблення. Поет підводить голову й бачить, що за вікном уже світає, і цей світанок розпросторює його вікно аж до знайомих нам із попередніх збірок березівських деревіїв. Гарно. Не менш гарно й те, що вітри обертаються правітрами, у безвість видуваючи "совєтизм", пов'язаний із Герценом і Лондоном, який був абсолютно незбагненний і недоречний у такого загалом вибагливого, схильного до ламких і витончених ліній, делікатного поета. Отже, маємо натомість щільну й містку версію створення світу в біблійно-рільківському дусі. До речі, Рільке й Антонич — чи не єдині автори, чий інтертекстуальний вплив виразно простежується в текстах Малковича. Він неохоче вдається до літературних алюзій та ремінісценцій, прихованих або відвертих цитат, а якщо й робить це, то з обов'язковою дрібкою самоіронії, як у "Пританцьовуванні на одній нозі", розширено демонструючи формальний акапіт Ґалчинського. До його джерел належать і київськоруські літописи, і козацькі хроніки, але вони присутні на другому плані, — або ж як данина спільному й доволі-таки незбагненному сьогодні захопленню 80-х років усіма цими "княжими мечами", "кіммерійськими сріблами і куницями", рештою аналогічного антуражу, чи не найорганічніше притаманного поезіям Ігоря Римарука. Або ж ця давнина в Малковича так само опосередкована іронією, проникаючи до тексту у вигляді цитати — але цитати не зі "Слова о полку Ігоревім", чого врешті-решт можна було би сподіватися від філолога, а з побуту оперних співаків, із життя за лаштунками в стилі Деґа, між декорацій, де всі подвиги — умовні, а трагедії — відносні ("Інтермедія з князем", "Шершенний вірус").

Інколи персонажі Малковичевих віршів здрібнюються до комашиних розмірів, а відтак, мініатюризованими постають і стосунки між ними, наслідуючи, поміж тим, структуру поведінки справжніх акторів, як спостерігаємо це в усьому циклі "У сцені маку". Часом ці персонажі нагадують типові ролі вертепу (цикли "Вертепчик", "Березівські образки", зокрема, вірш "Іван і щезник"), героїв лялькового театру ("Пійманий Сковорода", "Місячний кант"), фігури лубка, спотворення карикатури ("Країна сонця"), образи ікон на склі або постаті дерев'яних скульптур із вівтарів Віта Ствоша чи Павла з Левоче, з їхньою сюрреалістичною деформацією і трохи страшнуватим призначенням відтворювати події як реального, так і ірреального життя. Невипадково, мабуть, оформлення попередньої збірки Малковича, виконане Миросем Ясінським, вдало поєднує мотиви ікон на склі та кахляних розписів, а один із найкращих нових Малковичевих віршів має ностальгійну назву "Кахляна (тоскна) буколіка":

…Лиш кахлі скалочку ще видко,

де жовняр на коні:

при боці жовте пістолєтко

і горличка в вікні.

Очевидно, що автентичний Малкович не є "книжником", цитуючи музичні твори та зображення на кахлях, а не чужі слова. Джерела його лірики треба шукати не в бібліотечному поросі, а деінде, і найкращим орієнтиром у таких пошуках буде пам'ять про його музичну освіту й практику та ті вірші, які він включив до нової книги практично без змін: "Я загубив свій ключ", "Коло", "Івано-Франківську чи Станиславову", "Сонет із торбинкою квасолі", "Дівчинко моя фіалковая", "Все у нас, бачиш, не так", "Пракорабель".